Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

СУРЖИКІЗАЦІЯ

Слово Просвіти, №29 за 2004 рік

З РОЗМОВ ПРО НАБОЛІЛЕ “СІЯВ ПШЕНИЦЮ, А ЗІБРАВ СУРЖИК!” Немало хто вже й забуває, що стосовно мови суржик — метонімія, перенесення назви одного предмета чи явища на інше. Первісно-бо суржик позначав суміш хлібних зернових культур, — як-от жита і пшениці, ячменю й вівса абощо (читаємо, для прикладу, в Костя Гордієнка: “Сіяв пшеницю, а зібрав суржик!”) — або ж стосувався людини різноетнічного походження (“Се суржик, — ілюстрував це поняття у своєму словнику Б. Грінченко, — батько був циган, а мати — дівка з нашого села”). І тільки в новітній, порівняно недавній час це слово почало асоціюватися, насамперед, із сумішшю елементів різних мов, конкретно і головно в умовах України, — української та російської. “Говорить по-русько-украйонськи” — таке глумливе або поблажливо-нейтральне можна почути для увиразнення того, що то є — мовний суржик. Усі розуміють, в тому числі й немало носіїв суржику, що вживання його — не із числа чеснот індивіда. І все ж відповідь на запитання, чи існує бодай якась межа, не переходячи яку суржик може мати певне виправдання (хай і поблажливе), — відсутня. Хоча, може, й не про виправдання варто говорити, а про міру дозволеності — принаймні поблажливої дозволеності. Можлива вона — чи годі це й допускати? ІМПЕРСЬКИЙ СПАДОК, ЧИ СУЧАСНИЙ НАБУТОК Чому саме в наші дні з’явилися підстави для виникнення цього несусвітенного новотвору — суржикізації? Адже, здавалося б, за найелементарнішою логікою (тринадцять років Незалежності!), саме це явище давно вже мусило б іти на спад, втрачатися на силі. Але ні — не спадає і не втрачається, навпаки — стрімко прогресує (каламбурно виходить: прогресує явище регресу), захоплює все більші території. Доказ? А придивіться, прислухайтеся навіть до Галичини — вже й на її ґрунті чудово проростає суржик. До того ж, саме той — “русько-украйонський”… І тут знову зринає запитання: як же так? Це ж бо те, чого не мусило б бути! І як сталося, що замість зміцнення нашої мови гору взяла стрімка її руйнація? Акцентую на останньому, адже в країнах, які розвиваються на національній основі, проблема суржика незнана. Будь-хто-будь-із нефахівців у Фінляндії чи Німеччині, Польщі чи Норвегії просто не знає, що то таке. Знає, що таке діялект, що таке жаргон чи сленг (скажімо, винятково важливим для нас є формування міського молодіжного сленгу на українськомовній основі), а от що-то є суржик — те треба було б пояснювати, адже якщо й з’являються десь певні симптоми цієї химерії, їх у цивілізованих країнах, не вельми гаючись, ефективно знешкоджують. Як-от із допомогою широко знаного закону у Франції, що ним передбачено високі штрафи в офіційній сфері за вживання чужоземних слів (нині це переважно англіцизми—американізми), відповідники для яких є у французькій мові. О, зіронізую, чи й можливий у нас такий закон! Адже якби він був та якби діяв, то бюджет нашої украй “суржикізованої” країни буквально б затріщав … від надприбутків. Штрафи, — бо мусили б платити майже всі… Тобто, незчислиме плем’я суржиконосіїв збідніло б, зате скарбниця не встигала б рахувати грошові надходження. Та не турбуймося — такого закону в нас не буде. Подейкують: 15 відсотків депутатів-верховнорадівців розмовляє українською, 15 відсотків — російською, а 70 відсотків — суржиком. То хто — вони приймуть закон на захист чистоти нашої мови? Жарти жартами щодо надприбутків, а ось відповісти на запитання, чому ми маємо те, чого у НИХ немає, варто. І найперше, що треба тут зазначити, це те, що суржик — це прибране у мовну форму суспільно-історичне явище, яке характеризує колоніяльне, а в наших умовах — постколоніяльне суспільство, свого роду імперський спадок, який, як усі переконуємося, сам по собі не тільки не зникає, а й — за вже згаданих умов — посилює свої позиції. ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ ТАКОЖ, ЩО СУРЖИК БУВ У НАС НЕ ЗАВЖДИ Скажімо, аніяк не могло його бути в добу нашої давньокиївської держави — Княжої України. Вже тому, що це була самодостатня — міцна, могутня країна, мова якої під мову іншої країни не підпадала. Зрозуміло, що це я маю на увазі живу народну мову, в українськості якої не сумнівалися не тільки такі авторитети-українці, як Михайло Максимович, але й такі російські вчені, як історик В. Ключевський чи мовознавець О. Шахматов. В. Ключевський, наприклад, стверджував: хочете знати, як звучала мова в давньокиївській державі? То поїдьте в нинішню київську губернію і там від першої-ліпшої селянки цю мову почуєте… Ця переказана мною упевненість В. Ключевського, звичайно ж, не стосується тогочасної книжної мови, що розвивалася зовсім окремішним чином, поєднуючи в собі — у різній мірі, залежно від автора та від жанру, старо(церковно)слов’янщину та стихію живої розмовної мови. Така то була специфіка, такий етикет епохи: книжною мовою писали й читали, але практично не говорили, живою ж народною не писали й не читали, але повсюдно нею говорили. Суржика ж, повторюю, у той час не було. І зрозуміло чому: проростає він лише за умов, коли країна, а разом з нею і її мова потрапляють у підлеглість іншій країні, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії здійснює на підколоніяльній території руїнницьку роль: деформує її, нищить, відтіснює, що означає — руйнує і саму душу народу, з якої нараз починає проростати цей мовний покруч — суржик. І тим успішніше це відбувається, чим ближчі одна до одної мови, у нерівній взаємодії яких (одна обороняється, друга — агресивно наступає) і витворюється цей мовний симбіоз. Зрозуміло, про що наразі йдеться: про те, що хоч за своїм складом російська й українська мови мають повний чи частковий збіг лише на 62 % (цікаво, що це десь на сім відсотків менше, ніж кількість збігів, скажімо, між італійською та іспанською), належать вони до однієї, східнослов’янської, мовної групи. Тобто, це той випадок, коли одна група з іншою сумісна, а якщо додати до цього ще й загальновідомі обставини довготривалого та невідступно-жорстокого зросійщення українських теренів, то дивуватися з того, що суржик так буйно в нас розкорінився, не доводиться. Ось він — зафіксований нашими класиками, наприклад, тим же Борисом Грінченком, персонаж повісті якого “Серед темної ночі” Роман Сиваш, відслуживши армію, заявився до рідного села вже з мовою такого штибу: “Брат Зіновій! Получай рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхвєтов, пряніков, орєхов — для наслаждєнія дєвушкам” Це — суржик кінця ХІХ — початку ХХ століття. А яка його трансформація нині, вже в Професор Анатолій ПОГ- РІБНИЙ: “Суржикізація країни, суржикізація населення, мови, граматики мови… Звідки цей чудернацький новотвір? Відколи? Зрозуміло, що звучить у ньому деяка іронічність, хоча годі мати й сумніви: те, що схоплено ним, то — тенденція. Доказом же того, що до нинішньої своєї масштабності ця проблема зросла на наших очах, є вже те, що й сам я пам’ятаю час, коли саме це поняття — суржик — у широкому вжитку було відсутнє, і багатьом треба було пояснювати, що воно означає”. ня, становлення і розвитку. Та й сьогодні — з відомих історичних причин — українська модерна нація все ще недосформована. Була б вона як слід сформованою, то хіба допустила б на свої простори цього підступного руйнівника! Повторюю: нам, нашій нації ще належить входити і входити у силу, через що спрогнозувати неважко: боротьба з суржиком буде в нас і тяжкою, і довгою. Він зникне тоді, коли нація виросте, коли ми виростемо, — так можна сказати. Зазначаючи це, я далекий від того, щоб перекладати всю провину на якість нашого українського люду. Щобільше, висловлю парадоксальну думку, що суржик — не тільки показник слабкості, але й навпаки — показник живучості нашого народу. Стільки-бо його мордували й ґвалтували, стільки разів (понад 240!) забороняли його мову різними указами, наказами чи постановами, що, здавалося б, вже не те що на рівні лексики, а йна рівні акценту мало б перемогти незворотнє, остаточне, тотальне зросійщення. Та ба! Нічого з отого ще царя-Петрового “дабы различий в написании и произношении не было” — нічого з того не виходить. Отож, суржик — бридотний виплодок, функція якого достоту химерна: з одного боку, він засмічує, руйнує нашу мову, але з іншого — служить ніби щитом, що його виставляє правдива українська мова (найперше — літературна), боронячись від остаточного нищення. Така реальна результативність неймовірних імперських зусиль і домагань: замість зліквідування мови — суржик, подолати який за наявності належної волі держави й суспільства, віриться, річ не безнадійна. МОВНА ІНФЕКЦІЯ ПРОГРЕСУЄ Не слід, щоправда, легковажити обставиною ускладнення: у попередніх століттях здоровий (принаймні — здоровіший) народний організм суржика не сприймав, відтручував (згадаймо, з якими глузами сприймали в народі тих селюків, котрі починали “штокати”; скільки анекдотів намножилося з цього приводу!), одначе в наш час не сприймати, відтручувати народ, схоже, стомився. Звідси — біда: мовна інфекція, мовна корозія прогресує, є загроза токсифікації усього організму. На жаль, це засвідчує живучість і ще однієї нашої прикмети, про яку варто в цій розмові згадати, — комплексу малоросійства. На лихо, живе він у дуже багатьох наших людях; що особливо прикро й особливо небезпечно — власне, у всіх нинішніх найвищепосадовцях, і можна лише шкодувати, що не справдився прогноз видатного нашого поета й мислителя Євгена Маланюка, який вважав, що перше, на що спрямує свої зусилля самостійна Українська держава, як тільки вивільниться з московської кормиги, — це на боротьбу з комплексом малоросійства. Ні, не розгорнулася ця боротьба, бракує навіть розуміння її потреби, як бракує і розумної владної еліти. Як стверджує поет з м. Ізюм на Харківщині Іван Мірошниченко: Срамоті дає почин Зверхник-реформатор. В Україні що не чин — То русифікатор. Або й ще його ж рядки: “Там — реклама, тут — ЄЕП. // Сипле суржиком нардеп”, “Щиру мову солов’їну топче хто завгодно.// Не любити Україну на сьогодні модно”. У такій атмосфері — вільготно суржику! Паразитує він на комплексі саме малоросійської (а не української) неповноцінності, однією з прикмет якої і є підлягання іншій мові, іншій культурі, що її помилково чи інерційно вважають кращою, вищою. Та й, сказати б, інстинкт стадності (так просто позначимо цей психологічний чинник) теж відіграє тут свою роль. “Інші говорять суржиком, а чого я буду виділятися?” Або: “говорю, як усі”. Скільки ж маємо люду, який, надто у зв’язку зі зміною села на місто, і тягнувся, й досі тягнеться умові до отого “як усі”! Хтось вважає — до російської мови. Але ні — саме до суржика. До суржика, але ж і від суржика — тобто, відштовхуючись вже од нього. Маю тут на увазі, що суржиком слабшої концентрації розмовляє більшість нашого люду вже й на селі; прибуваючи ж до міста, багато хто просто оволодіває суржиком сильної та найсильнішої концентрації, що його помилково вважає за російську мову (О, чи так уже й часто чуємо російську мову в наших містах — від Києва до Запоріжжя, Харкова чи Донецька! Тотальний, густий-прегустий суржик, що його політолог Андрій Окара їдко, але й не без підстав назвав жлобським есперанто. Оце вам і “берег”, до якого тисячі й тисячі українців або вже прибилися, або прагнуть прибитися: від своєї мови відірвалися, прибилися ж у потрактуванні тих же москвичів… до жлобського есперанто). Цей перехід до суржика “вищої концентрації” індивіди, вражені малоросійським комплексом, здійснюють цілковито свідомо, навіть хизуючись. Нерідко такі особи нарочито пхають у свою мову якомога більше російських слів, прагнучи цим продемонструвати, що слова українські вони вже “забули”, що вже їм по-руськи какось льокче (широко відомий вислів, який засвідчує все ж іще неподолану відразу наших людей до мовних покручів чи перекинчиків). З огляду на масовість ураженості, є всі підстави стверджувати, що наші звернення до інфікованих суржиком на взір: чому ніяк не навчимося сприймати потворне саме як потворне? чому не зберігаємо себе такими, якими велів нам бути Бог на цій землі, — зі своєю мовою, культурою та звичаями? Ці наші заклинання та переконування належної мети ще довго й довго не сягатимуть. Тим більше, що мусимо особливо дбати про педагогічність, розважливість у цій справі, остерігаючись надмірних шельмувань і звинувачень носіїв суржика, що може обернутися лише тим, що хворобу буде остаточно загнано в глибини. Далі буде. z Анатолій ПОГРІБНИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин