Постаті · с. 7сторінка оригіналу ↗
ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Саме Михайло Максимович ввів її ó класифікацію слов’янських мов
Слово Просвіти, №29 за 2004 рік
Уже тринадцять років поспіль збирає в Києві науковців, аспірантів, здобувачів не лише з України, але й із далекого та близького зарубіжжя ХІІІ Міжнародна наукова конференція “Мова і культура” ім. проф. Сергія Бураго. Тут розглядається широке коло проблем лінгвістики, літературознавства, філософії, психології, історії, культурології, мистецтвознавства. Організатори Конференції — Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України, Інститут психології імені Г. С. Костюка АПН України та Видавничий дім Дмитра Бураго — основне своє завдання вбачають у сприянні розвитку та вдосконаленню науково-предметної та освітньо-культурної системи нашої держави, її інтеграції у світовий науковий, педагогічний, культурно-інформаційний простір та активізацію діалогу культур України й світу. “Круглий стіл”, що проходив у межах цієї Конференції, був присвячений видатному українському вченому-енциклопедисту Михайлу Олександровичу Максимовичу, 200-річчя з дня народження якого виповнюється восени нинішнього року.
Маргарита КАРПЕНКО, доктор філологічних наук, професор, академік АН ВШ України, заслужений працівник ВШ України: — “Круглий стіл”, присвячений Максимовичу, в межах нашої конференції проводиться втретє. Цього разу він має особливе значення, бо нинішній рік позначений великими ювілеями: 190-ю річницею від дня народження Т. Г. Шевченка, 170-річчям заснування Київського університету і 200-річчям від дня народження першого його ректора Михайла Олександровича Максимовича. У довідниках видатних філософів України й світу, видатних східнослов’янських і слов’янських мовознавців, істориків, палеографів, книгознавців тощо обов’язково є стаття про Максимовича. У довіднику про видатних біологів додарвінівського періоду він також присутній. Бо за його підручниками з біології навчалася вся Європа. Це відомо. Просто ми не завжди про це згадуємо. Досить сказати, що всі ботанічні терміни запропоновані Максимовичем. В українській гуманітарній науці немає такого напряму, відгалуження, яке б не було почате Максимовичем. Тому історики визнають: це засновник історичної науки в Україні (а ми з’ясували — не лише в Україні); філологи кажуть: він перший почав вивчати “Слово о полку Ігоревім”. І дав такі характеристики, наприклад, російської діалектології, що відомий Володимир Даль в основу свого “Словаря живого великорусского языка” поклав (і пише про це) класифікацію діалектів саме Максимовича. Перший наш “круглий стіл” у 2002 році називався “І Пушкінові Максимович пісні вкраїнські позичав” (М. Рильський). Пушкін схилявся перед Максимовичем як знавцем українських пісень і української культури, визнавав себе послідовником і, навіть, “поклонником” його, говорив: “Це вчений, який багато чого нас навчив”. Пушкін писав, що багато взяв у Максимовича, наприклад: “А я оббираю Ваши песни” — тобто, збираю плоди з цих пісень. Винесені як заголовок рядки зі статті Драгоманова “М. А. Максимович, его литературное, общественное значение” (Вестник Европы. — 1874) підкреслюють вагомість творчих звершень вченого-енциклопедиста, чітко визначають головний напрямок славістичної діяльності М.Максимовича (1804— 1873 р.), його роль в історії наукового слов’янознавства як засновника історико-філологічних східнослов’янських студій, фундатора нової схеми слов’янських мов і київської історико-філологічної школи. Саме прагнення показати світові живу самобутню українську мову в її кращих народнопоетичних зразках, довести, що фольклорні народнопісенні українські тексти є найбільш об’єктивним, неперевершеним за своїми можливостями джерелом для вивчення мови, культури, історії українського народу, надихнуло М. Максимовича, тоді молодого вченого-природознавця, на підготовку (паралельно з низкою наукових праць із ботаніки, зоології тощо) першої збірки українських пісень (Малоросийские песни, изданные Максимовичем. — М., 1827 р. Кн. I—ІV). Наукова діяльність Максимовича в докиївський період, ще на теренах Московського університету, де він був професором, зосереджена, переважно, на проблемах природознавства, до якого тяжів, і мовознавчих студіях у галузі термінотворення, термінографії. Водночас, “Малоросийские песни” стверджують новий, гуманітарний напрямок творчих пошуків. Завдяки розгорнутій передмові, словнику, коментарям і приміткам до народнопоетичних текстів, визначають не лише фольклорні, але й вагомі мовознавчі, історичні характеристики. Головна з них: на так зване малоросійське наріччя слід дивитися, як на окрему мову, відмінну від великоруської, а тим більше, від польської (теза 1827 року). На терені Київського університету ідеї вченого сприяли створенню цілісного поліаспектного наукового комплексу. Він був першим професором-словесником. Працював він у Київському університеті до 1845 року. В 41 рік захворів, і тому залишив роботу. І до кінця свого життя вже ніде офіційно не працював, не мав повної пенсії. Але через багато років після того, як завершив і публікації, і роботу в Київському університеті, М. Максимович, як “колишній професор Київського університету” (це унікальне формулювання), був у 1871 році одноголосно обраний членом-кореспондентом імператорської Академії наук — зав. відділення російської мови і словесності, й водночас — доктором слов’яно-руської філології. Так його вшанували у зв’язку з 50-річчям наукової діяльності. М. Максимович, на противагу класифікації батька слов’янської філології Домбровського, визначив нову, іншу класифікацію слов’янських мов — поділ на східно-, західной південнослов’янські. Ця концепція існує донині. У класифікації Домбровського східнослов’янські мови — білоруська, українська — відсутні, російська знаходилася в системі задунайських. Найперша заслуга Максимовича в українознавстві та, що він увів українську мову в класифікацію слов’янських, визначив там її повноправне місце, яке вона займає досі. Саме з цієї позиції стало зрозуміло, що українська мова повинна вивчатися окремо, спеціально, в порівнянні з іншими слов’янськими мовами. Максимович підкреслював, що навіть чеська й словацька більш між собою подібні, ніж російська, українська й білоруська. До того ж, при переліку східнослов’янських мов Максимович (а за ним Потебня й багато інших прогресивних дослідників) ставив такий порядок : українська, російська, білоруська мови. Бо українська — це мова людей, які жили в Київській Русі й залишилися на своїй території. У 50—60-ті роки ХІХ ст. М. Погодін і О. Лаврівський заперечували автохтонність українців на землях Київської Русі й старобутність української мови. Завдяки цілеспрямованому поєднанню М. Максимовичем історичних і мовних аргументів, погодінська теорія отримала рішучу й переконливу відсіч, як і спроба відновити її (70—80-ті роки ХІХ ст.) у вигляді концепції Погодіна-Соболевського, проти якої, спираючись на українознавчі ідеї М. Максимовича, виступили І. Ягич, А. Кримський, О. Котляревський. Вони розбили її до кінця й довели, що територія Київської Русі — це споконвічна, вихідна територія життя східних слов’ян, зокрема українців; що українці — автохтонні на своїй землі, українська мова — самостійна тощо.
Світлана ХРАМОВА, кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету імені Т. Шевченка: — Уважне вивчення праць Максимовича приводить до висновку, що вся його діяльність підпорядкована саме встановленню первісності української культури. Коли Максимовича прислали з Москви в Україну, очевидно, в підтексті було не тільки те, що він буде чинити опір полонізації цього краю, — про це писав ще прекрасний дослідник С. Пономарьов. Гадаю, представники царської адміністрації не могли навіть запідозрити, що юнак-природознавець стане людиною, яка закладе основи дослідження української культури в її найрізноманітніших аспектах. В одній із робіт Максимовича — замітках про походження та значення козацтва — він називає кілька синонімів: південноруська, руська земля — на одних сторінках із м’яким знаком, на інших — без, — і третє слово — Україна. Тобто, для Максимовича вже однозначно: Україна, південно-руська земля, руська земля — це синоніми. І те, що він почав із дослідження українського фольклору, примушує згадати: спочатку було слово. І він вивчав слово народу, й потім поступово, закономірно перейшов до історії, археології, політології, етнографії, вивчення української державності. Праці Максимовича сприяли культурному самоусвідомленню української інтелігенції. Максимович розумів, що Україна як цілісність мало коли знаходилася в стані оптимального чи хоча б нормального національно-культурного розвитку. Більше того, бачив, що протягом віків ішла боротьба за національно-культурне виживання українського народу. Звідси його настійливість у вирішенні проблем фольклору, історії, мови, літератури, мистецтва, етнографії як проблем національного самовизначення. Культура Київської Русі для нього, без сумніву, — етап становлення й розвитку українського народу. Українську державність, яка виникла в період визвольної війни, Максимович також намагається розглядати історично. Він описує структуру полкового управління, функціонально-адміністративні повноваження службових осіб тощо. І цим нагадує: Україна колись була достатньо самостійною політичною одиницею.
Зінаїда КИРИЛЮК, доктор філологічних наук, професор: — Особисте знайомство Максимовича й Шевченка відбулося в 1843 році в Києві, коли здійснилася давно омріяна подорож поета в Україну. Видані в 1827 і 1834 роках пісні М. Максимовича були вже відомими Шевченкові. Він цінував і добре знав збірники народних пісень, вивчав їх, водночас збагачуючи народний репертуар власними творами. Це стало важливим стимулом розвитку стосунків поета й ученого-фольклориста. Жорстока доля надовго розвела шляхи Т. Шевченка й М. Максимовича. Зустрілися вони після заслання в Москві. М. Максимович дав обід на честь поета та його звільнення. Поет гостював у маєтку Максимовича. Їхнє листування свідчить про досить близькі, теплі стосунки. І Шевченко, й Максимович багато уваги приділяли подіям Коліївщини. Обидва зазнали цензурних утисків із однієї причини. Шевченко при виданні “Гайдамаків”, а Максимович — у зв’язку зі “Сказанием о Колієвщине”. Історичні поеми, пісні надихали Шевченка. У ранній незавершеній драмі “Назар Стодоля” Т. Шевченко планував розповісти про Саву Чалого. Одним із перших звернень, у яких він торкається історії, була поема “Тарасова ніч”, 1838 рік: “Було колись. Панували, та більше не будем. Тії слави козацької повік не забудем”. Можливо, ці слова є переробкою пісні “Ой спав пугач на могилі” із збірки М. Максимовича 1827 року. “У неділеньку святую” окремими мотивами перегукується з надрукованими в 1834 р. думами про смерть Хмельницького і повстання Наливайка. Дуже багато таких моментів, які відчуваються в його творі окремими фраґментами. Учасники “круглого столу” — д-р філол. наук, проф. Алла Багмут, Наталя Лисюк, Галина Кравчук та інші дослідники також запропонували цікаві розвідки про наукову спадщину Михайла Максимовича. Загалом прозвучало 12 повідомлень, їх можна буде прочитати в наступному випуску наукового збірника “Мова і культура”, який щорічно видається за матеріалами однойменної Конференції.
z
Записала Галина ЖУРАКОВСЬКА
У наші дні площа перед червоним корпусом Університету стала свідком багатьох політичних і суспільно-громадських подій
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
