Поетичний автограф · с. 9сторінка оригіналу ↗
Павло МОВЧАН: «ЩОБ ТІСНО ВСІМ БУЛО ЗА БАТЬКІВСЬКИМ СТОЛОМ...»
Слово Просвіти, №29 за 2004 рік
СРІБНА КРОВ
Зникає слово в тиші й слід сріблястий гине; Себе ти видихаєш щокроку — не злічить Тих близнюків, шнурком прив’язаних до спини, — І кожен за тобою слідком біжить, біжить…
Ти озирнувсь — позаду в замет останній пада, За ним наступний миттю коліна в сніг схилив… Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі до щаду, Та ніг не відірвати від білої смоли…
Архангельська труба співа срібноголосо, Тебе луна штовхає, прикваплюючи крок, Виблискують в повітрі срібно-співучі коси, І звабливо біліє наметаний стіжок…
Спинився, бо з-під лиж спурхнула грудка біла, Назад поглянув: коси стинають двійників, Оточений металом закляк осиротіло І слухав: холод дзвонить у тисячу дзвінків…
Метал захолоняє, бо срібло зір судомить, І мармурові губи зімкнулись, щоб мовчать… Зійшов із постаменту й спинивсь за крок від дому, І слухаю, як коси під п’ятами сичать.
Ти сам себе побачив очима тих, що впали, Слухняно за тобою йдучи шнурком, слідком. І позоставсь один, відлитий із металу, З останнім уже віддихом, посрібленим ковтком.
х х х
У воду мінливу задивлений, в плинне, У струм безупинний, в якім розчинивсь, Нарешті збагнувши, що ти — крапелина, Яка щохвилини струмує кудись… І спільно з тобою в єдинім потоці І верби пливуть, і пташки, й очерет; Відбився весь світ у біжучому оці, А ти сам струмуєш назад та вперед. Назад — до початків, вперед — до безмежжя, Від витоків власних до спільних джерел, Пливеш разом з небом, з крутим узбережжям, А вітер хвилясту поверхню стриже… Попереду бачиш краплини знайомі, Позаду — обабіч: краплини все ті ж, Чим далі від витоків — ближче додому, Куди всі добутися прагнуть скоріш… Течуть краєвиди, багаття мелькочуть, І ти ніби видовживсь в руслі віків, І тесані вітром стоять по обоччях Боги мовчазні — каменюки важкі… На них запікається послід пташиний, Немов письмена — нерозгаданий слід, Щоб хтось прочитав переліт журавлиний І рушив донизу за плином на схід… Вже промінь тебе вириває із плину, У гору підносить краплину дрібну, — Він з хмари додолу дощиною кине, Аби гіркоту увібрав ти земну. І виринеш потім з підземного споду, Почавши з кринички скупенької путь, Щоб згодом того, хто задивлений в воду, Як власний відбиток, ув око втягнуть.
х х х
Зневажений, знечулений до всього, Прийнявши в себе спис далекої дороги, Ліс чорно височів, заслуханий у себе, Пускаючи вітри в позеленіле небо. На весну вже пішло. Відлуння рідкувате, Проріджуючи слух — дощем намоклу вату, Верталося назад, так низько, ледве й чути, І слідкома за ним тяглася повстю сутінь… Співзвучний ти чи ні глухій гущавині, Веселий чи сумний в передсвяткові дні? Це байдуже. Візьми, зніми з душі замки, І зерен зачерпни у спраглі дві руки, І кожен кірх землі сівбою позначи, Щоб кожен новий крок був щасний на почин: Де не ступнеш — зело, Де не копнеш — живло, Щоб тісно всім було
За батьківським столом… Ось караван на всіх, Ряхтить щасливо сіль, Лунає з лісу сміх — Йдуть гості звідусіль.
ВІДНІМАННЯ (З циклу “Уроки арифметики”)
Зостав хоч сутінки для мене, Вечірніх барв не віднімай… Життя зісподу лиш нужденне — Насправді ж рай, серпневий рай… Пасльону запах, давкість кропу, І соняхів гарячий дух, І жаром дише шлях, як попіл, Цвіркун, мов шашіль, точить слух. І дзенька молоко в дійниці, Зітха худоба по хлівах, Вечірні сутінки тне птиця, І чути гейкання візниці, Що котить в безвість на волах… О Господи! Ти — сталі зміни, Ти — невловимість всіх оман, Скресання-рубцювання ліній, Зір загуска в ростучих тінях, Свідомість нуриться в туман… І раптом полум’я — злітає І вихолочує на мить Підспуддя гомінкого раю, Де зосереджено мовчить Велика тиша і безкрая… І хтось у тебе пильно зрить, Мов додає — не віднімає, І зібгана душа тремтить, І світла Божого благає.
х х х
Всі обличчя друзів давніх Час сірчаний роз’їдає, Тлиться ржицею метал, — В литій пам’яті — провал…
Зайве все і непотрібне, — Що вважалось головним… Лише ти стоїш осібно, Боже, з поглядом сумним.
Що полишилось у спадки, Що зосталось у душі? Замість ликів — жирні латки, В кожнім храмі — торгаші…
Чи ґендлюють іменами В прикінеччі світовім?.. Що це знову чинять з нами Нечестивці кругові?
Вивертають кожне слово, Виінакшують словник — Точать з тіла кров здорову… Бачиш, в розчині спиртовім Консервується двійник…
Бісосім’я ворохобне Час розчеплює, дрібнить. Де ж ти, вічносте Господня? Витекла? За миттю мить? Чи зостались тільки стрілки, Що по колу нас женуть, І свідомість, наче білку, Кружеля безглузда путь…
х х х
Покрапи в листя… покрапи з глиці додолу… Щем дощовий… запахущий вощаний капіж… Хмара роїста, де сонячні бджоли Швидко снують волокнисту крутіж.
В складках доби можна стільки всього розшукати: Мшаний острішок, цибулі вінок на стіні І порівці бузинові у затінку хати — Ще забагато всього, як на мене, мені.
Надмухи сизі на шкірках сливових, На павутинці всохлий крутлявий листок,
Сонях-похнюпа весь сухобровий, В бур’яні поріділім — батьків ціпок…
Все щемковказне і все підсумково-осіннє, Ніби прочитана повість давно; Мов розгортається час самосійний Житнім снопом та лляним полотном…
Там і ціпилно, і мірка, і ківш хваткорукий, Там проступають обличчя на світлім тканні: І, що не нагад, то радісна мука, Мовби звеліли з усім розпрощатись мені…
КОЗИНЕ БОЛОТО
Відскакують від скла камінчики зіниць: затемнене життя безглузде своїм змістом, і хмара, що лежить на площі горілиць, пульсуючи, кона, конає разом з містом. Спалахують тіла спокусливих гетер, І жаби скрекотять в Козиному болоті, Який сьогодні вік: субота чи четвер? І хто в чому відбивсь: музей чи банк навпроти?.. Це — сон… безмежний сон… Колона підняла У плахті кам’яній повію чи покритку?! Поганьблена юрба вола: — Хвала! Хвала! Злодюзі, що свистить уранці напідпитку. Це — сон… Це дійсно сон… Чи марення тривке? Чи вигадка чиясь, що переходить в дійсність? Шум дужих свистунів і кумкання лунке, Ударники гримлять, зміїться срібно пісня… Кружляє Михаїл і спурхує Тарас, Муштрують жебраків на Європейській площі… О неповторний час! Для нас! Для нас! Для нас! І дзвони в Лаврі б’ють. Співають в Пирогощі. Вже незалежні ми належно до віків, Та вас тут не було ні завтра, аніколи; Не мова — жест зоставсь у нас, у жебраків, Що йдуть у куфайках, в яких обтяті поли… З Подолу суне тлум — захоплення в очах, У раковини вух закручений Кіркоров, І майорить ганьба на світлих прапорах, І квакотять: га-ньба! — в болоті жаби хором. Поміж юрбою біс на роликах снує, Угору підкида смальцьовану ярмулку: — Куди не кинь її — потрапиш у моє! Земля моя, моя! — лунає голос лунко. Все підібрав довкруж: квартали, приварки, Гаї, ліси, річки — усе, усе до грудки… Вам — жуйки в рот набив, звихнувши язики, Що тонко дзеленчать об губи, як обручки… В розтоплений асфальт занурюється плоть, І пацюки снують у тебе під ногами… І зримішим стає на Банковій кубло В золоченій парчі, насичене чортами… Проте летючий Хрест над містом зависа: А може Божий меч із Княжої правиці… І нуриться твій зір в блакитні небеса, І голос: “Аз воздам…” — лунає, як з криниці.
х х х
…Пересипає гальку хвиля, мов запевняє: шерхіт — сон… і завмирає від безсилля безмежжя вод. А цей кордон умовним є, як нитка в небі, яку напнули без потреби по видноколу янголи… щоб зачепитись ми могли очима, падаючи вниз… душею вже перехиливсь і я потойбіч, але в жмені жорству стискаю цілоденно — гладенькі, теплі камінці… і очі спрагло, невтоленно п’ють безмір, тонуть в молоці… лише агатові прожилки на кліпках свідчать, що ти — тут, де чуть поздовжній голос пилки, що невблаганно входить в ґрунт: вжик-вжик… щербате полотнище тне вперто вічності кістяк, а ти ж згинаєшся все нижче, і вітер прощавально свище у спорожнілий вже кулак.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
