Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗
СМАК ВІЛЬНОГО ВИБОРУ
Слово Просвіти, №29 за 2004 рік
Вітаю вас, дорогі читачі! Цьогорічний липень, здається, прийшов до нас не лише з медами. Принаймні є люди, готові вкинути в кадуб, банку і, навіть, у малесеньке горнятко вашого меду велику ложку свого дьогтю. Справа не лише в президентській кампанії, в тому політичному протистоянні, на фронтах якого, попри всі угоди, використовуються найбрудніші технології, — як уже оприлюднені, так і ті, що грядуть. Річ у тім, що наше суспільство, ми з вами дозволяємо їх використовувати. Принаймні за останні півроку мені не довелося чути й бачити жодної успішної акції, яка б закрила фонтан брехні. Про що йдеться? Ось, скажімо, зо дня в день двоє панів з каналу “1+1” вправляються у злослів’ї, виквецюючи дьогтем лідера “Нашої України” Віктора Ющенка (без оголошення в програмі телебачення, до речі). То там, то тут зринають обурені голоси, що намагаються зупинити двох хвацьких діджеїв, що тиснуть на наші барабанні перетинки й мізки гуркотом людоїдських барабанів. А що, панове телеглядачі, чи не варто застосувати давній і випробуваний порядним товариством засіб — бойкот? Якщо їх немає в телепрограмі, нехай не буде йна екрані! Бодай вашого домашнього телевізора. Вплинути на власника цього каналу нам не вдасться. Але натиснути на кнопку, погасивши екран у власній квартирі, може кожен із нас. І так щоразу, як тільки побачите на екрані тарганячі вуса чи пітну лисину. Скажіть першими “На добраніч!” двом провокаторам. По-перше, збережете електроенергію. Подруге, рейтинг цих каналів і службова пиха впадуть. По-третє, засвідчите, що ви — людина вільного вибору. Заперечуєте, що моя пропозиція наївна? Що вам конче необхідно послухати їх, аби знати, як боротися з опонентами? Так саме на це й розраховані їхні нахабні монологи, які, до речі, не припускають заперечень чи діалогів! Хіба хоч один із незгодних був допущений в телеефір цього телеканалу із власними запереченнями? Хтось дослухався до вашої думки — ні, не опозиційної, а просто — споживацької? Митьки переконані, що за п’ять хвилин двадцята, щовечора, ви покірно розкриєте роти для чергової ложки зі смолою і підставите власні вуха для глевкої локшини. І так само покірно, хоч і без споживацького апетиту, проковтнете. Панове, не варто так беззастережно забувати новітню історію! Коли майже сто років тому на одному з кораблів матросам подали червиву солонину, то команда не лише добряче натерла ситу ріпу кокові, а й розпочала революцію, не забувши принагідно викинути за борт капітана. Нам же варто лише “революційно” натиснути на кнопку. І по всьому, по митьках тобто. До речі, за ті кілька вивільнених хвилин спробуйте проаналізувати, якими уявляють вас і ваших близьких оті гельмінні піар-технологи, завезені зовсім не з норвезькою рибою, а значно з ближчих широт. Прокрутіть (подумки) перед очима рекламу: ось ви зранку, з тяжкого похмілля після зайвих мілілітрів, оживаєте від жінчиного бадьорого: “Любий, ти вже прийняв алькаприм?!” (Така ось трансформація алкогольної нетерпимості сучасної Одарки до сучасного Карася, який “випив чарочку, не більш”). Освятивши себе пахощами дезодоранту, здатними підкорити й дівоче, й бичаче серця, заплющившись від насолоди при споживанні бульйону з кубиком чогось жовтенького і розплющившись від смаку жуйки, що додає вам ґонору й сили плейбоя, поспішаєте на роботу, де вас чекає шеф, пропадаючи без “Миргородської”, пропахлі м’ятою довгоногі колежанки з пофарбованим волоссям без лупи і з чимось таким, про що ви здогадуєтеся, але ще не настільки здуріли, аби про це говорити. Сяк-так доживаєте до вечора, пообідавши “Орбітом”, і, нарешті, втрапляєте в компанію “справжніх пацанів”, сидите, “як боги”, “Хортиця” стирає у ваших мізках будь-які інші, крім горілчаних, асоціації — скоріш додому, до ящика, де черговий митько вражає вас своєю обізнаністю там, де пригодилися б “Tide” чи “Gala”, але, схоже, білий одяг не для цієї передачі… Так виготовляється скаламучена суспільна свідомість для нашої країни, яку за-
ЗІ ЩОДЕННИКА ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА топляє не прибутна, а вимиваюча хвиля інформації… Вимити з кожних мізків кожну самостійну думку, власну позицію, індивідуальний погляд, здатність обирати й відчувати себе обранцем часу, долі, власних смаків і бажань. Знівелювати особистість, зашугати її до відсутності будь-якої самоповаги, зруйнувати будь-які надії та авторитети, принизити святині — така ось ідеологія в Україні, позбавленій національної ідеології. Розрахунок тих, хто розробив і здійснює нині свої піар-технології, не такий уже й мудрий та новий. Десятиліттями радянський люд тримали на протиставленні “біле—чорне” (тобто, “червоне—біле”, “червоне—жовто-блакитне”, “радянське— антирадянське”, “комуністичне—десидентське” і т. д.). У мізках старшого покоління Мальчиш-Кибальчиш ще й досі воює з Мальчишом-Плохишом, Павлік Морозов — із дідом-куркулем, червоноармійці — з Петлюрою, самостійники — з інтернаціоналістами й тому подібне. Це — стереотипи радянські. Замінити позитивні “фішки” тої системи на стереотипи нинішньої влади, використати генетичний, утробний переляк, посіяний нищеннями всього інакомислячого, самодостатнього, незалежного, — чи не подібні підробки розпізнаємо в нинішніх піар-маневрах, що розгортаються на українській території, маючи на меті одне: відвернути українця від українського вибору. Для тих, хто голосуватиме “за краще вчорашнє життя” вже напоготові слоган “Вся надежда — на Петра!” (І справді, надію на нього покладають неабияку: двічі ватажок комуністів виводив у другий тур нині діючого Президента Леоніда Кучму і… збавляв обороти, програючи “свой последний и решительный бой”). Оскільки нинішня виборча карта дещо змінилася, то на додачу до козирного червоного короля на стіл викинуто ще кілька — теж червоних — валетів та одну войовничу даму.
Закінчення на с. 5
стор. 8—9 Опера переживе попсу
стор. 11 Щаблі історії
стор. 12—13 Портрет землі
стор. 14 Лемківська ватра
стор. 15
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
ЗІ ЩОДЕННИКА ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА
Закінчення. Поч. на с. 1
Вони вповні мають задовольнити: а) тих, хто “проти всіх, але більше за червоних”; б) тих, хто ностальгує за СРСР; в) тих, хто наївно вірить, що можна репресіями водночас повернути, втрачені ще у вісімдесяті, соціалістичні пільги. Чомусь ні першим, ні другим, ні третім не спадає на думку, що “червона опозиція” давно вже стала безпрограшним проектом діючої влади, таким собі способом зменшувати соціальне обурення від справді нестерпного пенсіонерського життя. Що комуністичні лідери давно вже є комуністичними буржуа, які зі смаком користуються пільгами нинішньої номенклатури та надають значну перевагу палацам, лише задля годиться вимахуючи червоними прапорами під вікнами хижок та друкуючи газети, в яких бідним співгромадянам дозволяється донесхочу “сигналити з місць”, обурюватися й скаржитися на жорстокі будні… У Верховній Раді комуністична більшість панувала тричі. І де ж ті пільги, де соціально справедливі закони, — врешті, назовіть хоч один проект, здійснений симоненківцями, вітренківцями і їм подібними, адресований безпосередньо тим, хто їх підтримує? Соціалісти Олександра Мороза гаряче відстоюють свою несхожість із соціалістами Медведчука-
Кравчука-Суркіса. Але скажіть мені, чим відрізняються мільйони Кероянца, Макеєнка, Рудьковського від “трудової копійки” вище названих? Хіба не були вони так само нажиті на українському зерні, маніпуляціях із нафтою, торгівлею ліками і т. д., — словом, на українській біді? А саме ж за них було куплено прохідні місця в соціалістичному списку кандидатів до Верховної Ради. Додайте сюди ще й одіозного народного депутата від Соціалістичної партії, колишбідні люди. Бо, хоч уся політична рать час від часу затягує “Вышли мы все из народа”, — все одно не вірте — згадайте про те, що заняття політикою — дуже дороге задоволення. У кожному блоці, у кожного кандидата на посаду президента “в активі” — капітали українських і російських мільйонерів. Це за їхні гроші вам принесуть кілограм гречки і пару кілограмів друкованої продукції, установлять газовий лічильник і заасфальтують вибоїну, в якій згубив колесо не один “Запорожець”; окрушини цих мільйонів впадуть дзвінкою монетою у кишеню сотень митьків, навчених брехати, не кліпаючи, ними ж буде оплачено інформаційні завихрення і політичні сум’яття в наших головах. Коли громадянин вже не знає, кого він хоче обрати, влада обирає того, кого хоче, в такий спосіб переконавши народ, що це — його вибір. І ми повинні про це пам’ятати.
Тож, коли нам набриднуть червоні кориди й одутлуваті щоки “Батьківщини-матері, що кличе”, коли нас відлякуватимуть від нашого обранця тоннами компромату, коли, не втримавшись, інтелігентна вчителька пожбурить в екран телевізора пляшку з кефіром, коли, не пізніше 25-го жовтня, нам виплатять борги по зарплаті та накинуть по десять гривень до пенсії, а ми вже будемо покірні, як тяглова сила двохсотлітньої давності, а ми вже будемо
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
