“Усе, що розміщене на території України, має належати українському народові”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
ВИБІР ГЕОРГІЯ ЖИВИЦІ
Слово Просвіти, №29 за 2007 рік
Ніна ГНАТЮК
Життєва дорога цієї дивовижної людини не була всіяна трояндами. Випробування долі розпочалися вже з першого дня — народився в поїзді 1937 року. Багатодітну дідову родину, де було 14 дітей, радянські власті депортували з-під Нікополя до Грузії, на будівництво порту. Старша донька Марія Романівна, коли виселяли родину, саме носила його під серцем. Жили в бараках для переміщених осіб, харчувалися як прийдеться. І лише після смерті Сталіна, у 1953 році, родині дозволили повернутися додому. Правда, не всім пощастило ступити на українську землю — троє померли в засланні, двох забрала війна. А діда заслали на Колиму. Десь там, в безіменній могилі, спочиває цей український мученик. Повернулися додому, а їхнього села вже немає. Там, де були поля, вулиці, ліс, подвір’я, сад, розлилося штучне море. Довелося жити в тітки. В Ізмаїлі досі живуть три тітки Георгія Володимировича. А мати Марія Романівна нещодавно відійшла у вічність. 95 років нелегкого життя дарував їй Бог. З дитинства Георгій Живиця пізнав ціну кожного шматочка хліба. Тому закінчив лише семирічку — теслярував. До армії мобілізували 20 травня 1956 року. Бойове хрещення проходив під час збройного конфлікту в Угорщині. Довелося власними очима побачити весь жах війни, коли під гусеницями танків гинули діти, снайпери розстрілювали офіцерів, падали невинні люди з того й іншого боку. Тоді ж отримав поранення і він, 19-річний солдат Радянської армії, який за наказом Кремля опинився в Угорщині. Пізніше в його армійській долі буде Косово, В’єтнам… Перебуваючи у групі радянських військ у Німеччині, Георгій Живиця закінчить вечірню школу, а згодом вступить до Ленінградського артилерійського училища, отримає звання лейтенанта. Витримка, мужність, кмітливість, прагнення до самовдосконалення, здатність досягати поставленої мети — всі ці риси дали можливість офіцерові зробити службову кар’єру. У 1971 році вступив до військової академії ім. М. Фрунзе, яку закінчив з відзнакою. 1978 року він із відзнакою закінчує Військову академію Генерального штабу Збройних сил СРСР ім. К. Ворошилова. Довелося Георгію Володимировичу бути на багатьох відповідальних посадах.
Служив у Прикарпатському військовому окрузі заступником начальника штабу. У 1982 році Георгія Володимировича відрядили радником командувача військового округу до В’єтнаму, де велася прикордонна війна з Китаєм. Він не просто ніс свою службу, а вивчив в’єтнамську мову, цікавився культурою і звичаями місцевого населення. Чи не тут уперше проявився в нього самобутній дар художника: вирізав з червоного дерева маски козаків, історичних і військових діячів, народних характерників. І коли повертався з В’єтнаму, митники дивувалися: вперше бачили, щоб через кордон військовий провозив сумку з “дровами”. А це були шматки червоного дерева, що мали стати витворами мистецтва. До речі, чимало прекрасних масок прикрашають нині заміський будинок Георгія Володимировича в селі Нові Безрадичі Обухівського району. 1980 року в Москві мав виставку, був прийнятий до Спілки художників СРСР. Після повернення з В’єтнаму Георгій Живиця служив у Генеральному штабі СРСР на різних відповідальних посадах. Займався оперативно-стратегічними дослідженнями, розбудовою збройних сил. І аж до осені 1991 року, який виявився переломним, вирішальним, знаковим у його долі… На зорі незалежності України Г. Живицю відрядили до Києва, дев той час почали створювати Збройні Сили України. Перед від’їздом міністр оборони СРСР М. Шапошніков зробив інструктаж про те, що військові відомства новопроголошених незалежних держав повинні мати обмежені, суто маріонеткові функції. Зокрема, керівництво цивільною оборонною і національною гвардією. А все інше планувалося підпорядкувати Генштабу Росії. Георгій Володимирович пам’ятає ті вересневі дні й ночі 1991 року до дрібниць. Адже саме тоді вирішувалося не лише його особисте “бути чи не бути”, а й майбутнє української держави. На яких засадах створювати Збройні Сили України? Що робити з потужним ядерним арсеналом? Якими мають бути звання військових, командні звертання, парадні й повсякденні строї? Як будувати кордони нової держави? Все це обговорювали, про все це сперечалися у високих кабінетах.
11 вересня 1991 року відбулася перша зустріч Георгія Живиці з Костянтином Морозовим, міністром оборони України. Генерал Живиця, який володів усією інформацією щодо кількості баз озброєнь, складів пального, боєприпасів, продовольства на території України, заявив міністру оборони України: “Усе, що розміщене на території України, має належати українському народові”. Погодьтеся, несподівана заява з уст “московського генерала”. Морозов повідомив про цю точку зору Василю Дурдинцю, тодішньому голові Комітету Верховної Ради України з питань оборони. Георгію Живиці запропонували перейти на службу у Збройні Сили України. Остаточне рішення про це він прийняв після офіційної пропозиції голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука. 20 грудня 1991 року Георгій Живиця призначений на посаду першого заступника начальника Головного штабу Збройних Сил України. Третього січня 1992 року він урочисто складає присягу на вірність народові України. — Як Ви зважилися на такий крок? Адже на плечах — золоті погони з есесерівськими герба$ ми. У Москві — генеральська квартира, під Москвою, у прес$ тижному районі, — дача. Та й у паспорті записано “росіянин”. А тут усе починати заново… — Мабуть, заговорили гени… Голос предків. Я належу до тієї ка) тегорії людей, які звикли все роби) ти своїми руками. Ось цей буди) нок, у якому зараз розмовляємо, побудував власними руками. Коли вийшов у відставку, був тут і тесля) рем, і бетонярем, і газозварником, електриком, покрівельником. Не тільки дім — захотів будувати свою незалежну державу. Моя цеглина в будівництві української армії — перша. Георгій Володимирович характером неговіркий. Дає короткі, точні характеристики політикам. Говорить про те, що перебував тоді, в 1992—1993 рр., між молотом і ковадлом. Москва оголосила його ворогом — мовляв, зрадив армійській присязі. А запопадливі українські патріоти, серед яких було чимало депутатів Верховної Ради першого скликання, називали його “посланцем Москви”. Та Георгій Живиця працював тоді, немов хлібороб жнивної пори, від зорі до зорі. Разом із членами військової колегії Міністерства оборони України він розробляв концепцію створення Збройних Сил — нові органи управління, проведення повномасштабної інвентаризації озброєння, реформування та створення угруповань Збройних Сил, новий план мобілізаційного розгортання. Йшлося про те, щоб не копіювати структури Збройних Сил колишнього Союзу, а вибрати звідти все випробуване часом, водночас запозичивши найкраще з європейського досвіду. Нова структура передбачала значне скорочення кількості генералів і адміралів — до 183 осіб на всі Збройні Сили. Видно, це не сподобалося багатьом любителям папах. Бо концепція створення Збройних Сил України, затверджена Верховною Радою, не виконана й досі.
Щасливе подружжя — Ганна Чубач і Георгій Живиця
Генерал-лейтенант Живиця з гіркотою згадує, що тодішнє керівництво держави сповна не використало патріотичної свідомості народу, національного піднесення. Особливо у питанні Чорноморського флоту. Підписання угоди про базування Чорноморського флоту Росії у Севастополі стало для нього прикрою несподіванкою. — Я й досі не знаю, як це сталося. Росія готова була тоді перебазувати флот до Новоросійська за 2—3 роки. Там навіть почали будувати нову військово-морську базу. Але не так сталося, як гадалося. У Криму Леонід Кравчук підписав зовсім інший текст угоди. Не той, який ми ретельно готували і узгоджували. Звідси й маємо стільки проблем у Криму… Зрозуміло, що це не пройшло безслідно. Живиця не зміг змовчати, відступитися, погодитися з непрофесіоналізмом і кар’єризмом… Пережив тоді інфаркт. Оберігаючи офіцерську честь і людську гідність, подав рапорт про відставку. Ніби й непомітно промайнуло 14 років. Вони ввібрали в себе чимало радісного і болючого. — Що допомагало Вам вис$ тояти, перемогти смугу відчу$ ження, зберегти той бойовий козацький дух, що є осердям характеру? Адже непросто бо$ йовому генералові у п’ятдесят п’ять залишитися поза голов$ ною справою, якій віддано стільки років. — Армія, служба займали знач) ну частину мого життя. Але не всю. А вистояти, зберегти себе допо) могла віра в Україну і своя правота. А ще — моя Ганнуся… Георгій Володимирович ніжно, усміхнено дивиться на дружину, берегиню, найвірнішого друга Ганну Танасівну... А познайомилися вони у 1992 році під час зустрічі керівництва Збройних Сил України з відомими письменниками, серед яких була і поетеса Ганна Чубач. Георгію Володимировичу припали до душі її ніжні, осяяні щирою жіночою душею вірші. Та за щемливою лірикою проступала сильна творча натура. Мистецтво, людяність, дар співпереживати, брати на себе відповідальність навічно поєднали цих сильних, гордих і працелюбних людей. У книжках Ганни Чубач “Дзвінка ріка”, “Озвучена печаль”, “Серед зневір і сподівань” чимало присвят своєму чоловіку і другу. Ось строфи з двох:
Мій Бог земний, пророцтвом мічений, Молюсь за нього кожен день. І так беззахисно освідчуюсь Святою ніжністю пісень. * * * І ти мене любиш, не знаючи за що, І ти мені віриш, забувши про все… А, може, я й справді на світі найкраща, Та всі, окрім тебе, не знають про це? Ще сонечко лиш прокидається, а Георгій Володимирович уже в саду. Поливає троянди і чорнобривці, підв’язує виноград, милується щедрістю вишневих плодів, слухає ранкове птаство. Він весь належить природі, а дерева і квіти тримають його на світі. І не здогадаєшся, що цей сивий чоловік у футболці й шортах — саме той бравий генерал, якому нещодавно на сцені Національної опери Президент України вручав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Нагорода лягла у вирізьблену ним шкатулку поруч з орденами Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орденом Червоної Зірки, медаллю “За відвагу”, іншими високими державними нагородами за мужність, патріотизм. Та найбільшою нагородою для Георгія Володимировича, який нещодавно відзначив 70-річчя, є любов його дружини Ганни Танасівни, рясне цвітіння саду, увага дітей, онуків та його друзів. Зокрема генерала Армії В. Г. Радецького. Г. В. Живиця любить повторювати відомий вислів Геракліта “Сонце — завжди нове!”
Військова колегія Міністерства оборони України першого скликання. Другий зліва — Г. Живиця. Грудень 1992 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
