Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗
МИСТЕЦЬКІ МУЗЕЇ УКРАЇНИ — CONTRA SPEM SPERO
Слово Просвіти, №29 за 2007 рік
Олександр ФЕДОРУК
Історія українського музейництва розпочалася, як і скрізь, із приватних мистецьких колекцій. Родинні амбіції українських шляхетських родів, козацьких полковницьких династій упродовж цілого ХVIII ст. прискорювали збирання культурних цінностей. Уже тоді було сформовано мистецькі галереї, бібліотеки, архіви відомих в Україні козацько-магнатських родин Східної й Центральної України (Кочубеїв, Галаганів, Милорадовичів, Малковичів, Сулим, Полетик), а також Поділля, Волині, Галичини. У цих маєтках збиралися родинні портрети й картини європейських майстрів. А основи музейної діяльності було закладено в ХІХ ст. Історія української культури залишила низку блискучих імен, що сприяли розвитку колекціонування, меценатства, прискорили формування музеїв: Василь Тарнавський у Чернігові, Дмитро Яворницький і Олександр Поль у Катеринославі, Катерина Скаржинська в Полтаві, родини Терещенків і Ханенків у Києві, — усі перелічені й багато інших жили з думкою про необхідність відкриття музеїв. Фактично діяльність родини Терещенків, подружжя Богдана і Варвари Ханенків заклали основи київських державних музеїв. А благородні ініціативи митрополита Андрія Шептицького призвели до утворення у Львові національного мистецького музею. Наприкінці ХІХ ст., 1899 року, крім Києва, було відкрито музей в Одесі. Цей історичний екскурс необхідний для розуміння, що ХІХ ст. було сприятливо налаштоване на формування музейних збірень. Але в ХХ ст. історична доля розпорядилася по-іншому. Уже під час Першої світової війни в Україні було здійснено великі пограбування культурних цінностей. Списки втрат опублікували ще у 20-х роках ХХ ст. Жахливих втрат музеї України зазнали під час більшовицького перевороту 1917 р. Трагічно обернулася доля української культури, коли більшовицькі війська вивезли безцінні скарби. Було розгромлено буквально всі приватні колекції, частина з них поповнила сховища державних музеїв, а немало просто зникло, пограбовано. Подальші роки й десятиліття теж були позначені колосальними втратами. Боротьба атеїстів з релігією призвела до того, що майже всі монастирі, церкви було закрито, а давньоукраїнські мозаїки, фрески, ікони, давні рукописні й друковані книги знищувалися або вивозилися за межі України. Протягом 30—70 рр. ХХ ст. приміщення сакрального характеру (церкви, костели, монастирські будівлі) часто передавалися офіційно під господарські будівлі, а також нерідко під музейні приміщення. Таким чином, культові споруди трансформувалися в музейні інституції, всупереч логіці й здоровому глузду, а культурні цінності, як правило, вивозились у Росію. Величезних втрат українській культурі заподіяла Друга світова війна: ліквідовано багато каталогів культурних цінностей, описів і документів довоєнного часу, а пограбовані пам’ятки культури нацисти вивозили на Захід. Але спішними також були обставини евакуації культурних цінностей з України до східних реґіонів Радянського Союзу. Очолюючи протягом років Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей, я поставив за необхідне вивчення масштабу втрат, скерував увагу вчених на діяльність Радянської Військової Адміністрації в Німеччині й на потребу повернення виявлених об’єктів культури, що були вивезені в Росію. Ми досі не володіємо інформацією, скільки мистецьких цінностей, що перебували під час війни в радянському тилу, не повернулося до українських музеїв. А ці втрати досить відчутні! Свого часу ми видали наукове дослідження про археологічні колекції України, що опинилися в музеях Росії. Наукові спостереження довели, що археологічні колекції вивозилися від 1763 р. до 1989 р. Зібрані факти дали повну картину вивезених 800 колекцій, що сьогодні перебувають у Державному Ермітажі, Державному історичному музеї Росії, різних інституціях Академії наук та університетах. Ці колекції належать до пам’яток скіфо-античного періоду, пам’яток північного Причорномор’я, давньоукраїнської та середньовічної археології. Попри названі історично об’єктивні обставини, що призвели в Україні до масштабних втрат, у музеях зберігається величезна кількість мистецьких експонатів загальносвітового значення. За офіційними даними, сьогодні в Україні функціонує 400 державних і комунальних музеїв, у сховищах яких зберігається понад 11 мільйонів пам’яток. Перлинами світового значення стали Сіамські ікони, італійський проторенесансовий і ренесансовий живопис, твори багатьох майстрів європейського мистецтва всіх періодів і епох, пам’ятки орієнтальної культури. Гордістю багатьох музеїв, зокрема Одеського археологічного музею, стали численні об’єкти античної культури, зокрема з Ольвії, Пантикапею, Ніневії, Херсонесу, Боспору — давніх причорноморських античних полісів. Українські художники вплинули на розвиток світового авангарду. Колекції художників-авангардистів в Україні за радянських часів знищували в музеях. Про це ми також зробили публікацію. Ціною
Закінчення на с. 13
БІБЛІОТЕКА АНТОНО$ ВИЧІВ У МОГИЛЯНЦІ
НАШ НЕПЕРЕВЕРШЕ$ НИЙ СЕРГІЙ ВИНОГРАДСЬКИЙ
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 816 943 грн. 00 коп.
с. 13 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на с. 1
свободи в умовах тоталітаризму, часто ризикуючи життям, музейні працівники ховали від знищення радянськими спеціальними органами мистецькі колекції. З великим успіхом виставки українського авангарду 1908—1930-х рр. були продемонстровані останніми роками в Мюнхені, Тулузі, Чикаґо, Нью-Йорку. Обговорюються проекти між Національним художнім музеєм України і дирекцією берлінських музеїв про презентацію українського авангарду в Берліні. Після епохальної презентації МОМА в Берліні київська колекція відтворить шарм української культури в її розвитку поміж Заходом і Сходом. Якщо окинути оком суму трагічних мистецьких констант в Україні протягом усього ХХ ст., то слід підсумувати, що радянська влада за сімдесят років не спромоглася побудувати в Україні жодного мистецького музейного закладу, а під музейні приміщення передавала, як правило, палацові комплекси колишніх власників, або ж, закриваючи церкви, костели, синагоги, інші сакральні споруди, переконструйовувала їх на музеї, архіви чи бібліотеки. Прийшовши до влади після помаранчевих днів як Президент України, Віктор Ющенко кинув крилату фразу про необхідність створення українського Ермітажу. Романтикам вона додала надії, а скептики зійшлися на тому, що це ілюзія. Адже створити в Києві музей сучасного мистецтва на базі колишнього могутнього військового комплексу “Арсенал” — для нас із нашою економікою, політикою, що визнає насамперед закони інфляції, а не модернізації, — річ нелегка, в наших умовах просто нереальна. Чому ідею Президента зараховую до романтичних? Катастрофічно низьке бюджетне фінансування мистецьких музеїв, перманентний шлях музейних працівників перед відчуженням (апієнацією) музейних приміщень, буквально виживання музеїв, доля яких залежить від примх посадовців найвищого державного рангу, — ці та інші,
Валентина ДАВИДЕНКО
Є й такі кияни, які влітку працюють. Хоч це вже трохи суперечить природі, отій, що шелестить за вікном, просіює дрібніше дощові крапельки і пахне ароматом луків. Щоб охопити все оком, бракує видноколів, бо — місто. Щоб вільно дихати — забагато авто на вулицях. Як діє в такій ситуації справжній художник? Викидає видавлені тюбики з-під фарб, зате створює свій простір на полотні чи на сцені. Ось такі з’являється цілком канікулярний сюжет, де живуть квіткарки і ткалі, ляльки танцюють чардаш і мазурку, а дія відбувається у невеличкому містечку в Галичині. Прем’єра балету “Коппелія” Л. Деліба на сцені Національної опери вихлюпнула весь барвистий спектр художніх знахідок його творців і виконавців, а ще лукаве переплетіння життєвих і казкових реальностей, бо в основі сценарію Ш. Нюїттера та А. Сен-Леона казки доброго і ліричного філософа Ел. А. Гофмана. Саме за мотивами цього сценарію створив лібрето народний артист України Сергій Бондур (він автор хореографії і постановки балету), а до музичної редакції твору долучилися Галина Малишко і Роман Солошенко. Декорації народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марії Левитської. Художник по костюмах Людмила Нагорна. Та найголовніше, що представив цей професійно підготовлений проект один із наймолодших мистецьких навчальних закладів — училище хореографічного мистецтва “Київська муніципальна українська академія танцю”. У виставі взяли участь не тільки студенти, а й найменші учні хореографічної студії при училищі. На думку директора навчального закладу Андрія Лягущенка, вистава показала можливості їхніх вихованців різної вікової категорії, стала квінтесенцією роботи за п’ять років. “Ще на початку нашої Незалежності, коли відкрилися політичні, суспільні, культурні кордони, з’явилася потреба в нових навчальних закладах, і в хореографічному мистецтві також. Воно й до того було на високому рівні, мало видатних виконавців, хореографів, але танець нині більш багатогранний, аніж був за радянських часів. У світі розвивався модерн, джаз, різні напрямки сучасної хореографії. До того ж демократизація нашого суспільства відкрила можливості для створення нових колективів, куди могли йти майбутні фахівці. Єдине київське хореографічне училище не зане перелічені, недоліки нашого музейного сучасного буття виводять ідею “українського Ермітажу” в місце, яке не назвеш престижним. Французькі лідери Міттеран (почав перебудовувати вхід до Лувру) або Помпіду (будував центр сучасного мистецтва Бобур на місці традиційних забудівель) мали тверді переконання й мету, бо були лідерамипрагматиками й довели справу до кінця. В Україні, й зокрема в Києві, де нова столична адміністрація на чолі з мером Л. Черновецьким абсолютно байдужа до проблем розвитку мистецтва і культури загалом, почався буквально наступ на музеї. Приклади варті того, аби про них довідалася світова громадськість. Приміщення Музею історії Києва віддали до диспозиції Верховного Суду, а недобудовану споруду Національного художнього музею України, де планувався мистецький комплекс ХХ ст., мають намір реконструювати під гаражі для нуворишів. І де, на якому місці будувати гаражі? За сто метрів від будинку, в підвалах якого війська НКВД розстрілювали інтелігенцію! Поруч стоїть хрест пам’яті жертв геноциду!.. Нас такі “жести” п. Черновецького не дивують, бо ані він, ані його команда не є побожними людьми-християнами. Усе це робиться в центрі міста, де земля дорога іде наступ на музеї набув фронтального розмаху. У музеїв відбирають музейні ділянки, а на їхньому місці плануються нові офіси, банки й т. ін. Через сто років унікальна байдужість наших сучасників до надбань, що їх збирали протягом віків, обертається аматорською профанацією. У 90-ті рр. ХХ ст. вже лунали гасла, що лякали змістом закладеної агресії: якщо бракує музейних приміщень — слід продавати музейні твори на аукціонах. Свого часу за ленінсько-сталінських часів такі експерименти успішно проводились, твори продавалися на Захід, і американець Хаммер у такий спосіб зібрав колекцію. Мистецькі музейні збірки України позбавлені серйозної опіки суспільства й тримаються на ентузіазмі музейних патріотів. Найвищого рангу державні мужі, траплялося, всупереч існуючим нормам України, передавали культурні цінності іншим державам. Так, з волі колишнього президента України Л. Кучми в Нідерландах опинилася унікальна графічна колекція Кьонігса, що має пікантну історію створення, за яку Україна на паритетних умовах могла б одержати з Роттердама твори, які зазнали насильної міґрації під час Другої світової війни зі Львова. Складається враження, що я згущую фарби і не бачу позитивних ініціатив. Щоб розвіяти такі думки чи побоювання, зішлемося на повчальний досвід Національного художнього музею, який на рівні інноваційних технологій здійснює пропаганду українського мистецтва, виступає організатором цікавих мистецьких проектів, співпрацює з музеями Європи. Виставки українського козацького портрета XVI—XVIII ст., яка тут відбулася, японської каліграфії “Сохо”, грузинського художника Ніко Піросманішвілі, Франціско Гойї, українського модернізму — усе це зараховуємо до озвученої Президентом ідеї про “український Ермітаж”. У такому самому перспективному ключі про паритетні діалоги музеїв народився проект, що висвітлив контекст українського скульптора Архипенка з німецькими мистецькими колами. Згаданий проект Національного художнього музею України з німецькими колегами привернув увагу своєю конструктивністю. Ініціативи музейних ентузіастів, багатьох директорів, зокрема Києво-Печерського заповідника С. Кролівця, Національного історичного музею С. Чайковського,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
