“Пропащої сили нині в Україні хоч греблю гати!” · с. 11сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНЦІ У СВІТІ
Слово Просвіти, №29 за 2007 рік
У європейських і українських ЗМІ пройшла інформація про успіх киянки Мирослави КІНЬ) КО, внесок якої в ірландський проект у галузі комп’ютерних мистецтв забезпечив йому пе) ремогу в престижному конкурсі Digital Media Awards. Творча група під керівництвом Мирослави Кінько створила в Ірландії авангардний тип електронного періодичного видання, у якому поєднала телебачення з інтерактивним муль) тимедіа додатком. Для Ірландії ця подія знакова. Зелений Острів переживає бум, пов’язаний з бурхливим розвитком сучасних комп’ютерних технологій, і ця галузь є в ній не тільки однією з бюдже) тоутворюючих, але і однією з найпривабливіших для інвесторів. Тому успіхи, які тут відзна) чаються, мають для країни, що зробила ставку на економіку знань і високих технологій, важ) ливе значення. І примушують придивлятися до них інших. Це не тільки престиж, а й інвести) ції. А податки й інвестиції — це і економічне зростання, і соціальні програми, і підтримка на) ціонального мистецтва. Славі виповнилося 29, все її життя і діяльність донедавна були тісно пов’язані з Києвом, а зараз вийшли за межі України. Вона ствердилася двічі: і вдома, і на чужині до неї прийшло професійне визнання. “Ця українка приносить успіх!” — кажуть про Мирославу колеги й кон) куренти. Тепер і вони знають, що є держава Україна, а українки — не тільки хатні робітниці, няньки, посудомийки, а й кваліфіковані спеціалісти і мисткині.
— Світ стрімко міняється, за ним слід встигати. І ті, хто замо) вив такий інноваційний продукт, і ті, хто його високо оцінив, — усі вони дивляться в майбутнє. Тож приємно, що наші земляки увій) шли до складу тих, хто це май) бутнє творить. Мирославо, роз) кажіть коротко, хто Ви і звідки родом. — Батькова донька, милістю Божою маю хист до малювання, а милістю людей — професію художника. Художником хотіла стати бабуся, вона навіть у липні 1937 року їздила з батьком з’ясовувати умови вступу до художнього інституту наступного року, та у серпні 1937 р. її батька заарештували, а 7 вересня розстріляли. Потім художником мав би стати батько, але вчасно не здобув освіти, бо ріс в інтернаті. А стала вже я. Народилася, росла і вчилася у Києві. Ним я сформована, навчена й вихована. Мій рідний дім у Києві, моя країна — Україна. — Це Ваш перший значний успіх? — Грамота Президента України за творчі досягнення для школярки важила колись куди більше! А ще більший успіх, коли на твої виставки плавом пливе глядач. Це вже не успіх — це щастя! — А за кордоном? — Цей — перший. Якщо, звісно, не брати до уваги таких онлайн-рейтингів, як Neovision і Golden Web Awards. — Що це за рейтинги? — Це дуже корисна річ! Надто для чесної самооцінки. Онлайн-рейтинг — щось на кшталт незалежної всесвітньої онлайн, тобто постійно діючої художньої ради: ти направляєш свої кращі роботи на рейтингові конкурси, і там їх оцінюють експерти. Оцінки виставляються за естетичні показники і за виконання. Про естетичні особливості судять експерти-критики, а виконання оцінюють експерти-програмісти. Критики оцінюють графіку, колористику, композиційне вирішення. А ось програмісти дизайн не розглядають: вони читають, як усе описано мовою програмування і оцінюють проекти з погляду технічного виконання. Вплинути на оцінки анонімних експертів або прихилити їх на свій бік просто неможливо. Тим їхні оцінки й добрі, що вони чесні, професійні і ні від чого, крім якості роботи, не залежать. І якщо ти в рядку номінантів — це справжнє професійне визнання. Та й сам після цього почуваєшся впевненіше. По собі знаю… І тому раджу іншим. — Чи пам’ятаєте Ваш най) більший фінансовий успіх? — Звісно! Він прийшов до мене багато років тому. Це було на День Києва на Андріївському узвозі, в останні вихідні травня. Стояла спека. Страшне юрмище. Саме там і тоді, на розі зеленої огорожі біля “будинку Річарда”, 1990 року вперше вдало знайшлися покупці на мою картину “Дзвін весняних крапель”. На ній сови калатали в крижані дзвоники. Разом зі звуками дзвоники в пітьмі березневої ночі випромінювали сяйво. Це мій сон, який я намалювала. Мені було шкода розлучатися зі своїм сном. Але наша сім’я перебувала у скруті, тому іншого виходу в мене не було. Цей успіх мав присмак гіркоти. Та було й приємне відчуття, що робота привертала увагу людей, а покупці картини два дні намагалися збити ціну, бачачи перед собою дванадцятирічне дівчисько… То були перші гроші. І вони були чесні. — Може, поговоримо трішки про проект? Чому такою роботою займаєтеся не у рідній країні? — Ми створили новий тип електронного періодичного видання, у якому об’єднали телебачення й інтерактивний мультимедіа додаток. Це принципово новий проект. Він покликаний популяризувати і розширювати знання про переваги користування широкосмуговим Інтернетом. А хто зараз цим хоча б цікавиться в Україні, не кажучи про те, щоб робити? А я на силі таке робити. І сила просить виходу… Якби я не застосувала її, вона була б змарнована. Як у Чіпки, якого Панас Мирний не випадково називав “пропащою силою”. Такої пропащої сили нині в Україні хоч греблю гати! Я рятую її на чужині, зберігаючи і примножуючи і для свого народу. Мені буде з чим повертатися. Це як у біблійній притчі про таланти, які не можна закопати в землю, сподіваючись їх уберегти. Вберегти їх можна тільки в роботі. Без неї наші можливості гинуть. Разом з нами самими. А ще тому, що це жива справа. Якби я за гроші доглядала тут дітей, мила посуд чи виносила горщики з-під старих, я б марнувала свою силу. А так тільки нарощую її. Працюю не тільки і не стільки за гроші, як заради самоствердження й збереження того, що дала мені Україна. Звісно, сумно, що все так… Але “і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”… — Де і в кого Ви вчилися ма) лювання? — Малювати почала змалку (у родині малювали всі). Учитися — в Республіканському палаці піонерів (викладач Пацієвській). Скінчила з золотою медаллю Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка Міністерства культури України (викладачі спеціальності Мудра, Добруцький та ін.), при складанні вступних іспитів до школи привернула до себе увагу колориста О. Животкова. Додатково навчалася академічного малюнка (приватна студія Твердого). Вступила на кафедру книжкової графіки поліграфічного факультету Національного технічного університету “КПІ”, яку скінчила, діставши звання спеціаліста в галузі мистецтв і диплом з відзнакою (викладачі спеціальності Перевальський, Валуєнко, Мікловда та ін. — люди дуже шановані). У 21 рік стала членом молодіжної секції живопису Національної спілки художників України, а в неповних 23, іще студенткою останніх курсів, стала і повноправним членом секції живопису НСХУ (рекомендували Стебловська, Перевальський і Блудов — знані в Україні художники). Брала участь майже у 40 виставках. — Як набували свої профе) сійні навички в комп’ютерній майстерності? — Було і велике бажання, і розуміння, чого хочу і що для цього треба зробити. А допоміг випадок. Якось на відкритті виставки моїх знайомих на Андріївському розговорилася з відвідувачем. Розповіла про себе, свої плани й про те, що хотіла б навчитися працювати на комп’ютері, але не маю такої змоги. Мій співбесідник, не роздумуючи, написав записку з адресою і проханням мені допомогти. Так я потрапила в київську фірму на Сталінці, де працювали його друзі. Мене посадили за досить давній ПК з іще давнішим монітором, при цьому з ПК час від часу знімали ще й кращі деталі, щоб переставити їх на інші, і сказали: “Вчись сама. На тебе у нас немає часу”. Почала я з 3Д Студіо Макс — закроїла відважно, а далі інтерес до комп’ютерного мистецтва ріс, і я узялася за “Фотошоп” і “Веб дизайн”. І пішло! Так крок за кроком за півроку наполегливих занять я й створила першу Інтернет-галерею, у якій виставила роботи свої і кількох знайомих по школі. Тоді в Україні були тільки дві віртуальні галереї: моя і Нацбанку, який очолював Ющенко. Завдяки цій онлайн-галереї я отримала першу пропозицію на роботу від німецької фірми у Гессені. Далі надійшла пропозиція пройти курс анімації Кембрідж Анімейшн Системс — вакантне місце було вже оплачене в команді однієї фірми. Я погодилася. Так набула ще й британський сертифікат і навички у комп’ютерній мультиплікації. Життя — безперервний університет: багато знань наживається тільки в роботі. Мріяти мало. Потрібно ще й діяти. Якщо мрії втілювати, вони збуваються. — Ви й тепер пишете картини? — Ви влучили у болючу точку. Сьогодні накопичую задуми, роблю начерки. Обдумую сюжети, подумки добираю трактування і стилістику, а ось до втілення далеко — гостро бракує часу, а також коштів. Навантаження на службі шалені, темп теж… Усупереч уявленням наших співвітчизників про Захід повсякденне життя європейців містить куди більше стресів, та й вартість життя також напружує. Голова обертом від страховок, цінових перепадів, стрибків, перемін… Я встигла пожити і попрацювати в Німеччині, Швейцарії, Іспанії, тепер дістала роботу в Ірландії і можу сказати: багато що в Європі не таке, яким видається, якщо дивитися з рідного українського віконця. — Чому так? — Життя суперечливе. Одне знаходиш, інше втрачаєш. Переваг без втрат не буває. Я б не хотіла, щоб ця шарпанина перейшла і в
Україну. А ось судоустрій, поліція і порядок — хотіла б. — А як Вам ірландці? Подібні до нас? — Часом вражає, наскільки ірландці подібні до українців — менталітет, стиль життя, фермерство, багатющий фольклор і культура. Багато паралелей і в історичній долі й недолі, і у визвольних змаганнях. Але є й істотні відмінності: ми традиційно тримаємося хати, а ось ірландці — нація мігрантів. Хочете, здивую? Тут я довідалася, що в Ірландію кельти прийшли не так уже й давно з континенту, зокрема, і з території… теперішньої України. Це було напередодні княжої доби. А сюди вони присилали згодом своїх художників і каменотесів оформлювати наші перші книги і храми. Про мандрівних ірландських художників і каменотесів, які розносили колись давнє мистецтво, знає вся культурна Європа. Їхні візерунки є й у наших пам’ятках! Та в Україні про це мало хто знає. Тепер і ми прийшли по їхніх слідах, але вже у комп’ютерну добу. І це якось химерно озивається у серці. На жаль, і ми стаємо нацією мігрантів. А ось ірландці — повертаються! — Чи краще життя в Європі, ніж удома? — У чомусь так. Та справа зовсім не в грошах, як гадає більшість. Мені платять удвічі менше, ніж своїм. Але тут є щось більше за гроші. Тут значення людини вище, а людські якості й хист цінуються більше, ніж в Україні. Тут не плутають дружбу з круговою порукою, яка існує скрізь, але не скрізь є основою успіху, як в Україні. Ось, наприклад, таку роботу я змогла знайти тільки тут. Але навряд чи отримала б удома, навіть якщо б ідеально підходила для її виконання. Тому в нас і не створюють таких проектів. А шкода! — Не відриваєтеся від Украї) ни, подовгу живучи на чужині? — Я її частина, і з Україною не пориваю. Міняти громадянства не думаю, хоча й можу. Хотілося б, щоб мій маленький успіх був моїм внеском не тільки в добробут Ірландії, яка дала мені і роботу, і професійне визнання, але і в добру славу саме тієї України, яку я люблю, шаную і, сподіваюся, представляю…
Розмову вів Тарас КІНЬКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
