“Дорога пам’яті невловима”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
РОДОМ ІЗ ЗОЛОТОВЕРХОГО КИЄВА До ювілею Сергія ВИНОГРАДСЬКОГО
Слово Просвіти, №29 за 2007 рік
Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ професор, дійсний член НТШ
Нинішнім владним структурам дуже до вподоби вшановувати тих представників народу, які справно служили радянській системі, її ідеології. За приклад може слугувати нещодавнє вшанування Національною Академією наук України столітніх ювілеїв видатного українського теоретика і творця ракетно-космічної техніки Сергія Корольова та відомого вченого-патофізіолога, основоположника української ендокринології академіка Василя Комісаренка. Сьогодні ніхто не повинен ставити під сумнів наукові досягнення цих видатних представників українського народу. Але не менші заслуги перед світовою громадськістю мають і всесвітньо відомий учений-епідеміолог, академік і президент ВУАН в 1928—29 роках Данило Заболотний, чиє 140-річчя залишилося непоміченим, а неперевершені заслуги перед людством мікробіолога Сергія Виноградського (150-років від народження минуло наприкінці минулого року) також залишилися непоміченими в Україні. Цього вченого мало хто знав в Україні, а Росія його просто “привласнила” собі. Така особливість російської культури. Тут чітко проявляється “феномен чужих рук”, як охрестив це явище нині вже покійний учений, фізик-теоретик Олександр Боргард у своїй книжці “Дві культури”. Ось нещодавно академік АН СРСР (із 1974) мікробіолог Євген Мішустін стверджував цілком офіційно, що Сергій Виноградський “видатний російський вчений”, “народився в Росії і був російським громадянином…” А насправді Сергій Виноградський був сином нащадка нашого гетьмана Скоропадського. Адже мати Сергія — Наталя Скоропадська, а батько Микола — нащадок отамана Виноградського. Тож не дивно, як зазначає автор розвідки про Сергія Виноградського з Канади Євген Рослицький, що на його звернення до українських науковців він отримав таку відповідь: “…у нас легше було б пролізти
Віталій КОРЖ, народний депутат України IV і V скликань
Я вдячний долі, що мав перед собою взірець справжнього Українця, як приклад, гідний наслідування. Ще у далеких 60-х, передплачуючи журнал “Україна”, я отримував справжнє задоволення і від назви видання, і від прекрасних репродукцій з картин майстрів живопису, що друкувалися тоді на його сторінках. Поступово це видання стало обов’язковим атрибутом побуту нашої родини, а отже, й зростав інтерес до його авторів, серед яких особливо виокремлювався Василь Юхимович. Потім ми познайомилися з Василем Лукичем на якійсь презентації, а далі й зовсім дивина — оселилися в одному будинку на вул. Артема, 59: він — на п’ятому поверсі, я — на дев’ятому. Нашому приятельському зближенню сприяло не лише сусідство, а й однакові імена дружин — Любов. Я завжди милувався тим, які люб’язні стосунки були в сім’ї Юхимовичів. Щоранку, коли Василь Лукич ішов на роботу і виходив у двір, Любов Михайлівна ще довго махала йому рукою з балкона. А він кілька разів озирався на балкон і також відповідав їй красномовним вітанням рукою. Їхні ніжні стосунки створювали ауру душевного спокою і певності. А тому й все інше, що робив Василь Лукич, для мене також набуло дуже глибокого сенсу, як і ці відомі рядки його пісні: А льон цвіте синьо)синьо. А мати жде додому сина… Та Любов Михайлівна дуже рано пішла з життя, і Василь Лукич упродовж понад 14 років був самотнім. Проте саме цей період став для нього надзвичайно творчим, плідним, сповненим свіжих думок, мудрості, важливого слова, особливих, інтимних переживань. Цими дуже делікатними, ніжними почуттями, що їх постійно носив глибоко у серці й з якислонові крізь вушко голки, аніж роздобути для Вас матеріали про Виноградського…” Народився Сергій Виноградський 13 вересня 1856 року в Києві. Батько мав юридичну освіту, саме він заснував у Києві перший банк. А будова так званої Південної залізниці принесла Виноградським великі прибутки, які вони використали на закупівлю землі та побудову цукроварень. У родині Виноградських підростало ще троє дітей. Розуміючи важливість знання класичних мов, батьки віддали десятилітнього Сергія і його брата Олександра до Другої Київської гімназії. В гімназії панувала досить непривітна атмосфера; за словами самого Сергія, навчання “було не тільки нецікаве, але й неприємне, пригноблювало фізично і морально”. Проте юнаки закінчили гімназію з відзнакою, хоч Сергій свою першу нагороду — почесну медаль — негайно продав! Так він висловив невдоволення навчанням. 1873 року Сергій вступає до Київського університету на юридичний факультет, але згодом, усвідомивши вроджений нахил до природничих наук, переходить на фізико-математичний факультет і з головою поринає в науку… Та знову розчарування, особливо практичними заняттями; незважаючи на протести рідних, юнак залишає університет на третьому курсі. Намагається знайти себе, навчаючись музики у професора Лешетицького у Петербурзькій консерваторії. 1877 року Сергій Виноградський вступає на природничий факультет Петербурзького університету і захоплюється студіями аналітичної хімії. На початку третього курсу він вибирає собі окрему ділянку науки — фізіологію рослин у лабораторії відомого ботаніка Фамінцина. 1881 року закінчує університет з неймовірним успіхом, що відчинило йому двері до професури. Однак тогочасні епохальні відкриття Пастера, Коха, Мечникова, де Барі звабили молодого вченого у світ мікроорганізмів. Восени 1884 року Виноградський отримує диплом магістра від Ботанічного відділення Петербурзького університету. Але його вабить краще устаткування в лабораторіях Європи, і він переходить до університету в Страсбург, де головою Ботанічного відділення працював усесвітньо відомий німецький ботанік Антін де Барі. Кінець ХІХ століття позначено багатьма епохальними відкриттями, зокрема і в мікробіологічному світі. Сергій Виноградський відкрив новий, доти невідомий біологічний спосіб використання енергії для синтетичних потреб клітин — живих і вільноживучих організмів, автотрофів-бактерій, спроможних синтезувати своє тіло і розмножуватись завдяки виключно неорганічним сполукам, таким, як сірка, залізо, азот, вуглекислий газ і т. ін. 1889 року Виноградський розпочинає в Цюріхському університеті нову серію дослідів нітрифікуючих бактерій. І впродовж двох років учений розв’язує одну з найважливіших проблем тогочасної мікробіології і природничих наук загалом. Як зазначив винахідник стрептоміцину Сельман Ваксман, якого, до речі, також народила українська земля, це принесло Виноградському “престиж, який до нашого часу залишився неперевершеним”. До вченого прийшла світова слава. Він мав престижні запрошення до подальшої наукової праці,
але вирішив повернутися в Петербург. 1892 року Виноградському вдалося довести існування анаеробних бактерій — фіксаторів азоту. Виокремив він також і чисту культуру цих бактерій, що розмножувалися на безазотній поживці. Назвав їх Clostridi- um pastorianum — на честь Пастера. Зазначимо, що одним із помічників у вченого (а їх було лише двоє) у дослідах фізіології нітрифікуючих бактерій, як і фіксуючих азот, був українець з Полтави Василь Омелянський. Своїми дослідами бактерійного розкладання целюлози, яка становить одну з головних складників рослинної тканини, Омелянський прославився на весь світ. 1905 року Виноградський залишає Петербург, офіційно вже обіймаючи посаду директора Інституту експериментальної медицини, і переїздить до України. Він стає дбайливим і ефективним господарем своєї землі, на користь і добро широких околиць Городка. Але розпочалася Перша світова війна. Родина Виноградського розсипалася по світах. 1922 року С. Виноградський отримав запрошення від Еміля Ру, директора Інституту Пастера в Парижі з пропозицією організувати відділення сільськогосподарської бактеріології. “Мої колеги, — писав Ру, — і я сам будемо Вам дуже вдячні, якби Ви влаштувалися в Інституті Пастера. Йому Ви додасте слави як науковець і зможете тут провадити свої неймовірні досліди без жодних клопотів, пов’язаних із обов’язками викладача. Після Мечникова для нас буде почесно зарахувати Вас до своїх. Ви станете нашим провідним у ділянці мікробіології ґрунту”. І знову наукові праці про “залізні мікроби”, про мікроскопічні дослідження ґрунту. Але настав 1939 рік, який завдав йому два болючі удари. Після двох паралічів померла його дружина, а Друга світова війна розірвала його зв’язки з рідними у Варшаві. Після війни в листі до Ваксмана Виноградський сповіщав, що “директор Інституту Пастера пообіцяв все зробити, аби видати книжку “Мікробіологія ґрунту. Півстоліття мікробіологічних дослідів”, яка була опублікована у Франції 1994 року”. Помер Сергій Виноградський 24 лютого 1953 року. Як багато українських науковців, змушений був творити не на своїй землі. У Петербурзі вчений прожив загалом приблизно сім років, як і в Швейцарії. А понад тридцять років свого неспокійного життя провів у гостинній для нього Франції. Пані Йолянта Поміян, родичка Виноградського, з Монреаля писала: “Цілий архів дідуня, включно із його академічними дипломами, Інститут Пастера передав Росії (без згоди родини!)…” Поховали вченого біля його доброї дружини у Брі, на чужині, без тужливого українського “Вічная Пам’ять”… P.S. Автор висловлює щиру по) дяку д-ру Євгенові Рослицькому з Канади за можливість ознайомити) ся з деякими матеріалами про сла) ветного українського вченого.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
