“Дорога пам’яті невловима”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЙОГО ЛЬОН КВІТНУТИМЕ ВІЧНО
Слово Просвіти, №29 за 2007 рік
Липень — місяць незабутнього “серйозного пересмішника” Василя ЮХИМОВИЧА: 12 липня народився, а 20)го п’ять років тому відійшов у віч) ність. В. Юхимович майстерно редагував у пресі (зокрема впродовж 26 років — у журналі “Україна”), активно працював у Спілці письменників та низці громад) ських організацій. І творив, творив, творив вигадливо й вибагливо. Різно) планову творчість Василя Лукича Юхи) мовича, серед іншого, було відзначе) но почесним званням “Заслужений ді) яч мистецтв України” та літературною премією ім. Остапа Вишні. Він увійшов у відповідні енцикло) педії й довідники як поет, перекла) дач, журналіст, веселий, гумористич) ний чоловік у творчості й повсякденні, який залишив по собі не лише, як сам казав, “торбину книг”, а й чудові пісні, що стали народними, й приємні спогади тих, хто його знав.
ми звертався до душі коханої, яка відійшла у кращий світ, він наповнив збірку своїх ліричних поезій “Без тебе з тобою”, яка вийшла до 70-річного ювілею поета. Скромний чоловік, він вражав своєю працьовитістю, завжди залишаючись самим собою: спокійним, усміхненим, відкритим на добре слово, що його й сам не шкодував для оточуючих. Усе в ньому подобалось. А головне — його чітка патріотична, громадянська позиція. Дуже активний, він устигав бути всюди: на серйозних засіданнях, наукових конференціях, творчих вечорах, презентаціях творів колег по перу, влаштовував веселі першоквітневі гуморини, на яких був ведучим і збирав увесь цвіт шанувальників і авторів української сміхоіндустрії, брав активну участь у всіх заходах, що їх організовували лідери національно-патріотичних сил, ніколи не відмовляв у допомозі колегам-письменникам. Працюючи в редакції газети “Освіта”, що на вул. Тургенєвській (а це недалеко від нашого будинку), Василь Лукич, ідучи на роботу чи з роботи, частенько заходив до нас, перетворюючи свій черговий буденний візит на справжнє свято. А що вже казати про його відвідини у дні святкові, особливо у наші родинні свята. Тоді
Лукич вихлюпував на нас хвилю експромтів, жартів, анекдотів, афоризмів і просто душевних слів і привітань, які залишив на безлічі поштових листівок. Коли він увечері бачив, що не світилося в наших вікнах, одразу телефонував і питав: що сталося? Ми з дружиною, яка дуже шанувала його талант і, як педагог-філолог, глибоко розуміла його творчість, завжди запрошували його до нашого новорічного столу, на різні інші свята, та й просто приємно було посидіти разом. З ним завжди легко знаходили спільну мову, спільну тему, відповідний настрій. При цьому він дуже тонко відчував настрій оточуючих, знав, “чим вони дихають”. Я помітив, що на початку нашого знайомства він був дуже обережний у висловлюваннях, проте з часом ніби розчинився в нашій родинній атмосфері, де йому нічого не загрожувало. Коли він серйозно захворів, я відвіз його до урядової лікарні у Феофанії. Ми з дружиною часто навідували Василя Лукича, проводили багато часу в цікавих розмовах з ним, будували спільні плани на майбутнє, яке він бачив світлим, і оптимістично вважав, що його праця для України буде потрібною. Але так сталося, що додому він уже не повернувся. Вже після його відходу у вічність гуртом видали його книжку “Ім’я за ім’ям”, де читач знайде понад сотню різних імен, які майстер гумору в особливий спосіб захотів зазначити і утривалити в часі. Великий майстер поетичного епістолярного жанру радує нас влучними епіграмами, епітафіями, просто вітальними телеграмами, що їх Василь Юхимович частенько експромтом писав у відповідний момент, а особливо розвеселяє читачів іскрометними віршами-гуморесками. Він і сьогодні дарує нам веселощі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
