“Учітеся, брати мої, думайте, читайте…” Тарас Шевченко · с. 6сторінка оригіналу ↗
МОВА ЄДИНА
Слово Просвіти, №29 за 2008 рік
Володимир ВОЙТЕНКО, професор
ДИСКУСІЯ ПРО УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ Михайло Петрович Драгоманов (народився 1841 року на Полтавщині) дуже багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження українців. Турбота про Україну стала сенсом його життя ще в період навчання та викладацької роботи в Київському університеті (1859—1876 рр.), де він сформувався як учений європейського масштабу. Вона не полишала Драгоманова під час вимушеної еміграції — спочатку в Женеві (1876— 1889 рр.), а далі — до кінця життя (1895) — у Софії, де наш земляк обіймав професорську посаду в університеті. Одним із перших серед українців Драгоманов розгорнув роботу з ознайомлення Європи з культурною та історичною долею України. Журнал “Вольное слово”, збірник “Громада”, низку брошур адресували українцям і зарубіжним читачам. В одному з листів, писаних на схилку життя, Драгоманов (не хизуючись, а констатуючи) зазначав: “Три чверті всього, що за останні 15 років видавалося на чужих мовах про Україну, написав я”. З Драгоманова “вийшли” і Єфрємов, і Грушевський, і Чикаленко, і Симон Петлюра — “його іменем і його ідеями переймалися активні діячі кінця ХІХ віку” (О. Я. Шульгін). Це правда, але правда і те, що деякі тези в академічному світобаченні “європейця” не всім здавалися слушними, і за його життя, і в наші дні лишаються контроверсійними (та на диво актуальними). Як писав один із активних бійців “українського фронту”, молодь 80-х та 90-х років ХІХ ст. “дивилася на Драгоманова як на учителя, пророка, вождя — політично-громадський його світогляд, драгоманство, було її катехизою. Але молодь дальшого покоління переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами вже не викликали співчуття…” (О. Лотоцький, 1933). П. Сохань, відповідальний редактор академічного видання “Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу” (Київ, 1994) вважає таку оцінку влучною і справедливою — попри те, що “московські боги” не були посадовцями чи багатіями — йшлося Драгоманову про видатних російських письменників, яких шанував (і шанує) увесь світ. “Листи на Наддніпрянську Україну” Драгоманова і “Листи з України Наддніпрянської” Грінченка (псевдо — Вартовий) оприлюднені в періодиці 1892—1893 рр.; не завжди йшлося про те, що можна назвати діалогом: здебільшого кожний із авторів писав “про своє”, епізодично торкаючись позиції опонента для загострення полеміки. Коли в рядках, а коли між рядками можна простежити відмінності в психологічному налаштуванні авторів: Грінченко — “добре вам, у Европі сидівши, розводитися з усілякими теоріями”, Драгоманов — “бачите лише те, що під носом, а світ великий”.
ПРО ГОГОЛЯ Послуговуючись поширеною формулою “ми” замість “я”, Драгоманов робить заяву: “…ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки — народної мови як способу морального зв’язку між людьми”. Таке визначення функції мови принаймні неповне, але це окрема тема. “Тепер, — пише Драгоманов, — голос в оборону українського
Феодосій Гуменюк. “Освячення криниці”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
