Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Учітеся, брати мої, думайте, читайте…” Тарас Шевченко · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЛИСТИ З ЕВРОПИ

Слово Просвіти, №29 за 2008 рік

“Маємо вчитися у М. Грушевського — його ерудиції, у В. Винниченка — акцентуйованої уваги до соціаль$ ної справедливості, у Д. Донцова — чіткого усвідомлення своєї національної ідентичності, у Д. Дорошенка — прагматизму управлінської культури, а найголовніше — вчитися у В. Липинського беззастережного розумін$ ня того, що українська ідея — це створення української політичної нації”. Написавши ці слова наприкінці своєї книжки “Україна: десять років самотності” (Львів, Універсум, 2001, 152 с.), хочу повторити їх і нині: ма$ ємо вчитися — і на звершеннях, і на помилках діячів історичної минувшини. Поміж них одна з найцікавіших — постать Михайла Драгоманова, коли йдеться про українську мову та українське письменство. манов виводить читача своїх листів на альтернативу: “А доктрина, по котрій Гоголь буде для українців нерідним писателем в одній лінії з Мольєром або Бальзаком, […] стільки ж невірна, скільки й смішна. Таких доктрин треба стерегтися, щоб не пошкодити своїй справі!” Це саме те, що сьогодні товчуть у ступі аматори псевдо-двомовності: “Гоголя! в школах! вивчають на уроках зарубіжної літератури!” Вибачте, панове, а те, що в Києві написав Шолом Алейхем на ідиш (прекрасна і в певному сенсі “гоголівська” література), ставить його в позицію “нерідних” чи “рідних” писателів? Некоректне запитання не може спричинити коректної відповіді. Штучність цих пошуків “рідні” розкриває сам Драгоманов: “З поводу Гоголя ми мусимо зробити такий додаток: в ІІ-й кн. “Киевск. старины” 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн. Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу “Мертвих душ” з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист написаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до тахітит свого українського автономізму”. А українська інтелігенція, додає вельмишановний професор, “дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в “Тарасі Бульбі”, і в “Мертвих душах”, хоч в кождому творі інакше”. От і все: Україна любить Гоголя, а якщо хтось його “не визнає” — їхня справа, бо навіть коржі з маком не всім до смаку. 95 із 100 нинішніх псевдо-двомовних ревнителів генія не брали його книжки до рук після школи, а їхні клопотання мають за мету щось дуже далеке від літератури. ПРО ШЕВЧЕНКА Посилаючись на Кобзаря в розмові про автора “Тараса Бульби” і “Мертвих душ”, сам Драгоманов дещо скептично сприймає тезу свого опонента про особливу роль Шевченка в нашій літературі, про його геній. Нехай, мовляв, Вартовий (Грінченко) не забуває, що поет мав дечого навчитися від людей, які бачили й знають більше, а від себе він приніс своє мужицтво і свої спомини. “Нарешті, Шевченко прибавляв і свою геніальність, — пише вельмишановний професор, — і вже з суми всіх сил елементів, а не з одної геніальності вийшла національна свідомість і народолюбство”. Воля ваша, добірне товариство, але оце “нарешті”, коли йдеться про геніальність і генія, відгонить ученим снобізмом. Тих, що “бачили і знають більше”, можна знайти завжди і скрізь; вони (краще чи гірше) відповідають на запитання з різних сфер життя, але давати відповіді раніше, ніж ті запитання сформульовано, вміють лише генії. Шевченка це стосується не менше й не більше, ніж будького з тих, чиє “нарешті” ставало обличчям епохи. Втім, Драгоманов тримається своєї мелодії: “…пора вже признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета. Найбільшому, але освіченому прихильнику поета буває просто противно читати грубі пересади в “Сні” або мішанину Риму з Росією в “Неофітах”, не кажучи вже про їх історичні помилки. У нас дехто любить рівняти Шевченка з Пушкіним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність і воного, або зеленого — від цього годні пожаліти світлофор, який постійно блимає “сірим”. На це нема ради. Але далі йде ще один пасаж, закорінений не у відчуттях-почуттях, а в смислах: “Шевченко не може примусити образованих українців, навіть українофілів, не признавати Пушкіна і Лермонтова за рідних їм поетів. Підіть в сім’ї українські і подивіться, чи можуть там батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лермонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!” А це вже просто негарно. “Учітеся, брати мої, думайте, читайте…” — це Шевченкові слова. Чи сам він колись когось закликав чогось зрікатися? Ніколи. Чи то вибачальне полемічне “колінце”, коли його ім’я штучно прилаштовують до розмови про “образовання”, про Пушкіна і Лермонтова? Мені здається, що ні. І навіщо аж так зловживати отим словом “рідні”? Це, власне, які — близькі за кров’ю, за мовою, найбільше знайомі, найталановитіші? Не бачу професорської чіткості дефініцій. Як усі нормальні люди, шаную Шекспіра, проте “рідним” його не відчуваю. Натомість Війон, Верхарн і Аполлінер начебто підпадають під таке визначення, але напевно не скажу, бо не про “рідню” насправді йдеться. В деяких справах слово “рідний” не висвітлює, а туманить, відтак не заслуговує на вжиток. Є лише одна конструкція, яку використовують у науці — “рідна мова”, алей вона спирається на суб’єктивне сприйняття індивіда.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин