“Той, хто не домагається найбільшого, не отримує нічого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
І В ЕВРОПУ
Слово Просвіти, №29 за 2008 рік
з’явище не його творчості, а його біографії. Щоб постала власне українська література, пише Драгоманов, “треба багато ще талановитої і освіченої праці українських белетристів. Може, та праця й доведе до кінця, котрий вже й тепер бачить д. Вартовий, а може, й ні — може, українці зостануть навіки з двома літературами, а не з однією”. Не бачу загрози в тому, якщо навіть матимемо їх не дві, а п’ять: Україна багатонаціональна, та не про те мова, громадо, не про те, а про зовсім інше: “Д. Вартовий помиляється, кажучи, що історія не знає ніяких “підлітератур”, ніяких літератур “для домашнього обиходу” і т д. В Германії і Італії єсть досить багаті “підлітератури” на діалектах. У Франції література новопровансальська, котра вживає мови не менш самостоячої, ніж українська, єсть досі, по суті своїй, література “для домашнього обиходу”, і її писателі, звичайно, видають свої твори з перекладом на “общефранцузьку” мову. Література новопровансальська ще менше має прози, ніж українська, хоч має дуже талановитих поетів і белетристів. З другого боку, історія зробила таке, що література голландська, котра вживає дольнонімецької мови — діялекту, котрому подібні в Германії вживаються лишень для “підлітератури” платдейчу (поезії, белетристики) — єсть широка самостояча література. Та й література провансальська, котра у Франції “підлітература”, в Каталонії далеко ширша. О, природа чи історія дуже плодовита на вигадки!” Що то значить ерудиція! Мене найбільш розважило посилання на плятдойч. Сяк-так знаю німецьку; коли в Ваймарі запитав одного пана, що супроводжував мене в наукових міграціях НДР, той розвеселився і пояснив, що “плятдойч” — це така мова, якою белькочуть лише люди, що влітку ходять у валянках. Утім, і без ерудиції українське
Драгоманов, суб’єктивно “зводиться на те, що він радо читає Пушкіна, Гоголя, Тургенєва та інших”. А об’єктивно йдеться про те, що “не бачачи ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму”, треба шукати якогось “виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами, як також і членами других народів Росії”. Про “союз нерушимый” Драгоманов знати не міг; ми про нього пам’ятаємо аж занадто добре: від молдаванина до фіна все мовчить… А один із провідних (за адміністративною класифікацією) політиків України, трактуючи культурне багатоголосся в імперському гетто, посилається на Анну АхмЕтову і на Гулака АртЬОмовського… Я не певен, що це смішно.
ФЕНОМЕН ІМПЕРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Гранично спрощуючи, головну тему дискусії між Михайлом Драгомановим та Борисом Грінченком можна вивести з їхніх розбіжностей в сприйнятті зчеплення між Російською імперією та російською літературою (культурою). Грінченко виходив з того, що при очевидній та беззастережній паскудності імперської практики не може бути в Росії прийнятної для нас мови і літератури, тож говорімо, пишімо і читаймо лише по-українському. Драгоманов, навпаки, вважав, що високоякісна, зріла (і “рідна”) російська література сама по собі робить імперію “прийнятнішою”, тож не варто через силу пнутися в люди, маючи для використання готовий продукт (а тим часом здобудемо “образовання” — тоді й поговоримо). Дивно, але плутанина щодо імперської ідеології та імперської культури триває. Збираючи своє багатство в провінціях, імперія концентрує його в метрополії. Частина багатства перепадає музам, і розквіт імперій завжди супроводжується розквітом мистецтв. Метрополія постій-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
