Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Оце і є суспільство розвиненого глобалізму”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«КНИЖЕВНО ЖЕЗЛО»

Слово Просвіти, №29 за 2008 рік

раз по раз повертаються на 180°, аби я могла переконатися, що крихітні головні убори прикріплені до густих кучерів (і сивих, і рудих, і чорних) звичайними шпильками-“невидимками”. Тверді й металеві, вони майже впивалися мені в голову, коли школяркою початкових класів намагалася впокорити ними неслухняну і чомусь крамольну в нашій школі гривку… Переконавшись, що рейсу не оголошено, мої сусіди йдуть по чергову каву, і я можу лише дивуватися з їхньої енергійної розкутості й веселості, що не має вікових обмежень. Кілька студентів з давно порожніми чашками розкурюють чергові цигарки, що, одначе, не заважає їм бути рожевощокими і спортивними німцями. З окремих розпізнаних слів здогадуюся: хлопці летять на єврофутбол, вболівальники, на пиві поки що економлять. Крадькома цілується закохана парочка, що принишкла за двомісним столиком під колоною, переплівши худі юні пальці до побіління. Це — хорвати із Загреба, про що свідчать їхні футболки з написами; чомусь видається, що загребські Ромео та Джульєтта втекли з дому, щоб жити в небі, як птахи небесні, що не сіють, не жнуть і харчуються поцілунками. Інша парочка вмощується праворуч, і, попри багатолюддя, перебуває в стані перманентного конфлікту. Панянка щось пристрасно заперечує, врешті підхоплюється, та так різко, що склянка з водою лунко падає, розсипаючись друзками і кубиками льоду. Втім, це її не зупиняє: ставши за умовними межами кав’ярні, вона зловтішно спостерігає, як партнер щось з’ясовує з офіціанткою, яка, врешті, змітає в совок мокрі наслідки суперечки. Їхні діалоги — англійською, але видається мені, що вона — зі Східної Європи, а він — американець, спокушений палким темпераментом і яскравою вродою, яку його обраниця й не приховує, бо одягу на ній мінімум. Впізнаю двох своїх співвітчизниць: ще в Борисполі, о шостій ранку, вони жадібно пили пиво, тож не зраджують своїм смакам і в Будапешті. Врешті оголошують рейс на Нью-Йорк, і кав’ярня порожніє, але лише на мить. Чорноокі смагляві чоловіки займають вільні місця, і я одразу почуваюся самотньою феміністкою у жорсткому чоловічому світі, тому, особливо не поспішаючи, аби це не здавалося втечею, залишаю своє зручне місце і вирушаю на повільну прогулянку другим поверхом класного аеропорту. В ньому безліч секторів, звідки, зареєструвавшись, вилітає сила-силенна пасажирів — ніяких автобусів, заходиш у літак і летиш до Москви, Афін, Парижа, Нью-Йорка, саме, як співав Висоцький, “открыто все, но мне туда не надо…” За якусь мить мене осяває прозріння: оце і є суспільство розвиненого глобалізму. Уривки мов, а домінує англійська. Симпатична білявка із густосмаглявим хлоп’ям на руках. Старі пані у вузьких джинсах на артритних ногах і жадобою вражень у короткозорих очах. Безгрішні голі пупки й огрядні целюлітні, теж голі, животи. Зручне інвалідне крісло зі сплячим синком, яке звично штовхає попереду себе сумний батечко. Блиск золота, червоний бурштин, вишиті гладдю серветки й розкішні вази, що визирають крізь скляні вітрини магазинчика угорських сувенірів. Скромно-спокусливі бренди найдорожчих парфумів і косметики, коробки з бельгійським та австрійським шоколадом, віскі, коньяки і всілякі шеррі-бренді з “дюті-фрі”, бари, ресторани, невідпорність євро і зашаріла зніяковілість усіх інших валют. Серед відвідувачів — і ті, кому ввічливо пакують надбання привітні продавці, і ґави, що знічев’я розглядають товари, аби з удавано незалежним виглядом покинути “зону вільної торгівлі” порожняком. Ну, як я… Втім, несу із собою своє осяяння: ось воно, суспільство розвиненого глобалізму. Уніфіковані дрібниці й розкоші. Ерзац мови, уніфікованої до мінімуму (я — Муму?)… Натовп, примітний непримітністю уже через годину спостережень за ним (і за тобою?). Мурашиний рух лискучою кам’яною поверхнею між небом і землею. І нестерпне очікування, аби над котримось із секторів висвітився номер рейсу (твого призначення?.. вибору?.. уніфікації?) і бажання, щоб тебе теж пропустили у скляні двері, за якими — рятівний рукав небесної сорочки, бо ступити на дозволену тобі землю із зони транзитів і трансферів можна лише через небо. Поміркувавши отак, тримаюся ближче сектора №15 — на табло вже з’явився, але ще не висвітився рейс на Скоп’є. І раптом помічаю, що за мною теж “мандрують” спостережливі очі. Кілька жінок, запнутих по-мусульманськи хустками, низько насунутими на лоб, дивляться на мене уважно, але без того інтересу, за яким можливий контакт. У їхніх поглядах немає нічого образливого, нічого такого, що примушує оглянути свій одяг, вирівняти плечі й одвернутися. Так, ніби ти й не відзеркалюєшся у тих очах — такі вони чорно-вишневі й відсторонені, оті погляди жінок, запнутих помусульманськи. Навколо жінок у довгому вбранні з довгими рукавами крутилися діти, вдягнені цілком по-європейському. І галасували теж цілком розкуто. Втім, і їхні чорноокі, смагляві, щетинясті чоловіки були досить голосистими, п’ючи каву і курячи цигарки під наглядом терплячих будапештських офіціанток. А жінки походжали, сиділи і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин