Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”. Олександр Довженко · с. 5сторінка оригіналу ↗

І БАТЬКИ ВОРОГИ, І ДІТИ ВОРОГИ

Слово Просвіти, №29 за 2009 рік

Вадим МИЦИК, директор Тальнівського музею історії хліборобства Життя Івана Лобура починалося прекрасно. У праці, в пісні, в красі рідного Вишнополя. Жили всі серед свого роду на кутку Лобурівка. Один одного підтримували в радості й горі. Тож інакше він життя й не уявляв. Тут від брата Олексія перейняв любов до поезії. Той сам писав вірші, а ще 1908 року передплатив на кожен місяць поетичні зшитки “Українська муза”. Ними зачитувалися в сім’ї Лобурів, та ще друзі Платон і Яків із родини Кочережків. Навіть російсько-німецька війна його не злякала — чоловікам з руки воювати. Призвали у 468 Наримський полк, який дислокувався в Одесі. Командир першого взводу унтер-офіцер Іван Лобур за півроку фронтових боїв відзначився такою хоробрістю, що його нагородили двома срібними Георгіївськими хрестами. Коли 1918 року німецькі війська прийшли в Україну, Іван Лобур організував у Вишнополі загін самоохорони, який вступив у бій із чужоземцями. Не встояли вишнопільці перед зайдами. Івана та ще кількох чоловіків захопили в полон і спровадили у Віденську тюрму. Каналізаційними трубами холодної пори втекли вони з неї: двоє від застуди померли, а міцний здоров’ям Іван вижив. У Вишнополі брався за розвиток культурного життя, грав у виставах українських класиків. Захопився створенням колективних господарств, бо ще з дитинства знав, що гуртом добре працювати. На кутку Лобурівка створив товариство спільного обробітку землі (СОЗ) і головував у ньому. Назвали його “Надія”. Навіть на думку не спадало, що від нього не буде жодної надії. 1930 року п’ять СОЗів — “Надія”, імені Шевченка (голова Григорій Усатенко), “Прогрес” (М. Довго- Василь Лобур, м. Умань, 1960-ті. шия), “Уманець” (Григорій Пічко), “Комунар” (Мартіян Усатенко) об’єднали в колгосп “Перше серпня”, бо саме цього дня відбулися збори. Усі голови стали бригадирами. Та це полегшення не дало. Іван не терпів несправедливості, насильства, нахабства, які прийшли разом із колективізацією. Особливо допік голод. Навесні 1932 року в селі голод уже почав виморювати людей. Весь хліб забрали, і 1933 року люди помирали голодною смертю. Іван як тільки міг, рятував жінку з дітьми, але два сини таки померли. Та горе саме по світу не ходить, а й біду за собою водить. Щойно влітку 1933 року почало половіти жито, як у село заскочив уповноважений з Бабанського району, начальник політвідділу машиннотракторної станції Виноградов з якимось Ягодою. Усім бригадирам наказали негайно скосити недозріле жито на зерно. Григорій Усатенко, про людське око, взявся за косу. Іван навідріз відмовився косити, бо із зеленого жита зерна не буде. Виноградов звинуватив хлібороба у саботажі. Наступного дня “саботажника” заарештували. Посилаючись на постанову Центрального виконавчого комітету та Раднаркому СРСР від 1 лютого 1930 року “Про заходи Ніна Дульська, с. Вишнопіль, 1920-ті. по зміцненню соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством”, його засудили на заслання разом із сім’єю в райони Півночі під нагляд спецкомендатури. Дівчинка Ярина Баранюк (у шлюбі Мицик), яка жила з Лобурами на одній вулиці, бачила арешт Івана Лобура й пізніше описала у книжці “Голод у Вишнополі” (Тальне, 1993): “Другого дня повели його Бабанським шляхом під вартою. Ступав він твердо, і між пальцями босих ніг пирскала пилюка. За ним похилено йшла його жінка з дітьми. Дивився Іван вперед незворушно. Здавалося тоді, він був вищим за хати й дерева. Таким і пішов назавжди. Усатенка не знайшли — уночі втік. Жінка його Лариса зосталася з трьома дітьми…” Дружину Івана звали Неоніла Григорівна. Разом із засудженим подружжям в Західно-Сибірський край їхали і діти “ворогів народу”, які теж ставали “ворогами”: Олександра 1920 р.н., Михайло 1925 р.н., Іван 1927 р.н., Василь та Євген 1930 р.н. Місцем заслання для них визначили місто Анжеро-Судженськ, тепер Кемеровської області. Навкруги розташовувалися шахти, але роботи засланцям не давали. Їм створили сільгоспартіль “Маяк” і виділили частину кедрової тайги. На місці випалу збудували з колод будинки, селище назвали Маяк. У двох кімнатах такого будинку й оселили сім’ю Івана Лобура із семи душ. Знесилені голодом 1933 року, через суворий клімат і нестерпні умови життя Іван (30.05.1934) й Михайло (8.06.1934) померли. Надірвалося здоров’я й Неоніли, і 30 травня 1935 року вона також відійшла у вічність. Іван Павлович одружився з уродженкою рідного Вишнополя Ніною Флорівною Дульською, в якої вже була дочка Євгенія Іванівна, 1930 року народження. Від спільного шлюбу в них народилися ще дві дочки — Олена (1936 р.н.) та Лідія (1938 р.н.), які також потрапили до розряду “ворогів”. Єдину втіху в тяжкі хвилини надавала, духовно підтримувала й розраювала тугу “Українська муза”. Брат Олексій Лобур усі дванадцять поетичних щомісячників зшив у збірник. Близьким серцю альманах був і тим, що на його сторінках залишилися імена Олекси та друзів Платона і Якова Кочережків. Вечорами батько читав дітям вірші українською мовою, і всі подумки линули в рідний край. Моя Вкраїно, ти мій раю, Ти чарівниченько моя, Я без кінця тебе кохаю, Ще більш кохати буду я. Якби хтось із наглядачів дізнався, який зміст “Української музи”, то і концтабору чи навіть табору смертників І. Лобуру не уникнути. Крізь тяжкі роки заслання проніс Іван Павлович збірник, і залишився він для родини найдорожчою реліквією. Мати, коли вдавалося дістати книжку чи навіть шмат газети рідною мовою, давала читати дітям, щоб пам’ятали мову. Бібліотекар знав про прихильність І. Лобура до літератури і завжди добирав йому літературні новинки. На спецпоселенні всі називали його “партєйним”, бо не матюкався, горілки не пив, а книжки читав. Тільки про одне батьки з дітьми не говорили: як і чому вони потрапили із квітучої землі в сибірські сніги. Ніна Флорівна інколи казала, що то батьків язик довів, і наказувала дітям нікому нічого не говорити про хатні балачки. Кожне не так мовлене слово владодержці могли витлумачити як злочин перед державою і ще суворіше покарати “ворогів народу”. Найстарша Олександра успішно закінчила фельдшерсько-акушерську школу. Працювала фельдшером у селищі Тисуль. Її першою 5 серпня 1940 року за постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 року зняли з обліку як спецпоселенця. З початком війни 1941 року вона пішла добровольцем на фронт. Старший сержант медичної служби Олександра Лобур 22 січня 1944 року померла “від тяжкої хвороби” (?) під час прориву Ленінградської блокади. З початком війни 1941 року спецпоселенці в сибірських далях стали особливо небезпечними. Хтось із енкаведистів побачив у справі Івана Лобура, що він служив у Наримському полку, втік з австрійської тюрми через каналізацію, отже, “склонєн к побєгу”, і вирішили заслати його із сім’єю ще далі — у мерзлоту Наримського краю (тепер Нікольськ Томської області). Дві сім’ї українців викопали собі землянку й оселилися гуртом. Євгенія Дульська, яка після Голодомору 1933 року стала сліпнути, захворіла на ревматизм, який з роками ускладнювався, вона стала інвалідом першої групи. Сім’я й тут голодувала. А ще влада підселила хлопчика-китайця Дочки (зліва направо) Олена, Євгенія, Лідія на засланні в Анжеро-Судженську, 20.11.1947 р. Сунь Сина, щоб його доглядали. Ніна Флорівна жартома перефразувала його ім’я на “сукин син”, а тоді довго бідкалася, щоб не донесли у “спецчастину”. Тяжка серцева недуга ледь не звела в могилу Івана Павловича. Та доля хоч у цьому зосталася до нього милостивою. Аж після війни, 1946 року, родину Лобурів влада переселила назад у селище Маяк. Неподалік шахти “Красная звезда” сім’ї нарешті вдалося спорудити будинок. Був хоч малий, але власний наділ городу, завели порося й корову. На машинці, яку Ніна Флорівна привезла ще із Вишнополя, обшивала і дітей, і сусідів. Отже, життя трохи налагоджувалося. Коли отримали похоронку на загиблу доньку Олександру, Іван Павлович чотири роки поспіль писав у різні інстанції, щоб його сім’ю звільнили і надали можливість виїхати в Україну. Одначе влада відмовчувалася. Щоправда, Євгена і Василя з обліку на спецпоселенні зняли 25 грудня 1946 року, але куди поїдуть діти без батьків? Так і зосталися з ними добувати термін. Із тієї нагоди, що “вождеві народів”, “батькові всіх пригноблених і бідних”, а водночас і верховному катові Сталіну виповнювалося 70 років, він милостиво звелів амністувати певну кількість “ворогів”. Отут і згадали про листи І. Лобура, що його дочка загинула за “социалістічєскоє отєчєство”. Івана Павловича Лобура, Ніну Фролівну Дульську і трьох дочок — Євгенію, Олену та Лідію 3 жовтня 1950 року було звільнено зі спецпоселення. У січні 1952 року сім’я повернулася у Вишнопіль, але в хаті жила інша сім’я. Сила тоді була законом, тай над родиною тяжіло тавро “ворогів народу”. Іван Павлович на черго- Іван Лобур із синами Василем (ліворуч) та Євгеном в Анжеро-Судженську, 1937 р. ве приниження не пішов. В Умані жила тітка дружини Степанина Лук’янівна Здрайковська (з вишнопільського роду Пашковських). Вона й прихистила родичів із дітьми — цих великих мучеників сталінського режиму, які й утримували її до смерті. В Умані Іван Лобур часто зустрічався з товаришем юності Яковом Кочережком. Коли тяжко захворів, з Кубані приїхав його провідати Григорій Усатенко (той, що вночі 1933 року втік із села) з дочкою й онукою. Помер Іван Лобур 6 квітня 1960-го 65-річним. Його поховали на Ново-уманському цвинтарі. У цій широкій могилі поховано і Ніну Флорівну (пом. 28.01.1985) та Євгенію Іванівну (пом. 13.06.2007). Дочки Олена й Лідія на надмогильній плиті, окрім фотографій, встановили табличку із фотографією сестри Олександри. Могила об’єднала сім’ю. Із приводу трагічної долі родини Лобурів Лідія Іванівна (в заміжжі Баранова) звернулася в Кемеровське управління МВС Росії. Виявилося, що сім’я таки була репресована. Дітям, що залишилися живі, видали довідки як жертвам репресій, за якими вони мали право на певні державні пільги. На підставі архівної довідки Кемеровського ГУВС МВС Росії, заяв від Л. Баранової, дирекції музею історії хліборобства Комісія з питань поновлення прав реабілітованих при Тальнівській районній раді відновила чесні імена Лобура Івана Павловича, Дульської Ніни Флорівни, Лобур Неоніли Григорівни та синів Івана й Михайла як безпідставно осуджених сталінсько-більшовицьким режимом. Доля не однієї такої сім’ї була понівечена: замордовані, повмирали на чужині, зросійщилися і назавжди втратилися не тільки для рідні, ай для народу. Про це з гіркотою писала в листах Євгенія Іванівна Дульська, (1.02.2006 р.): “Она (мама — В. М.) пользовалась всякой возможностью, чтобы я не забыла родной язык. К сожалению, плохо старалась, да и я скорблю, что не могу на украинском языке выразить то, что пришлось в жизни пережить, перевидеть, услышать, что сохранилось в памяти от случайных обмолвок не очень разговорчивых родителей. Сталинский социализм ограбил не только моих родителей, но и меня, украл у меня здоровье и родной язык. Сталинизм половину лучших украинцев вымел на удобрение в бесплодные сибирские земли, а на их место нагнали сотни эшелонов русских переселенцев-оккупантов, которые сейчас добиваются разорвать Украину на куски. Об этих чудовищных, позорных и трагических страницах истории Украины сейчас стыдливо умалчивают… С уважением дважды инвалид первой группы Дульская Евгения Ивановна”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин