З роси й води! · “Художнє слово — унікальний предмет”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ПІДНЯТИ ГЛЯДАЧА ДО РІВНЯ ГЕНІЯ
Слово Просвіти, №29 за 2009 рік
Виповнилося 70 років неперевершеному майстрові сцени Анатолієві Несторовичу Паламаренку, лицарю художнього слова, яке буйно квітнуло у ХХ сторіччі, а в ХХI стало жанром “для обраних”. Коли бачиш таку могутню творчу постать, стає цікаво, як зростала її душа, як зуміла подолати вона стільки творчих випробувань і змогла так багато принести світла людям.
— Анатолію Несторовичу, згадайте світ свого дитинства. — Виріс я в селищі Макарів Київської області. І досі пам’ятаю чудове безмежне літо. Все навкруги було таке чисте, що пісок прикладали до ран — і допомагало. Пригорщами пили воду з джерельця — така вона була прозора. Навколо царювала романтична тиша. Вранці співали жайворонки. Мама ранесенько мене будила, щоб я зміг напасти корівку. У той час корів діти пасли тільки обабіч доріг, їх не випасали чередами, як зараз. А вдома на мене чекала юшка, яку я навіть не завжди встигав з’їсти, бо падав, як убитий, — був дуже втомлений. А ще ми бігали, грали з сусідами в городки. А де тепер ця гра? Часто бачу ставки, замерзлі взимку, а на них нема дітей. А ми ж! Хто на одному дроті, причепленому до черевиків чи до валянок, хто на санчатах, хто на рулетках (щось схоже на сноуборд, зроблений з дошки й ковзанів). І летиш! Дитинство було таке прекрасне! Хоч у голоді, в холоді, але вдома на мене чекали батьки, проста їжа, і це було щастя. З раннього дитинства пам’ятаю війну. Плакав, проводжаючи брата на фронт, звідки він не повернувся. Ми ховалися від вибухів, “катюша” стояла у нашому дворі. Німці зупинялися в нашій хаті, пам’ятаю навіть запах консервованої малини з бляшанок. Одного разу я вчинив, як герой, — схопив батіг і вперіщив німця по халяві. Мама кинулася до нього, благаючи, щоб не бив, бо я ж маленький, десь три рочки. А фашист пішов до себе, взяв шоколадку і дав мені. Дивно, що у маленької дитини, яким був я тоді, виробилося таке негативне ставлення до німців як загарбників. Загинув брат, батька забрали в полон, сестру погнали в Німеччину на примусові роботи. Мама тоді дуже страждала, билася, як та чаєчка при дорозі, бігала по ворожках. А я якось сказав: “Мамо, Ви так надосадили хату, що й жить не можна”. Старша дівчинка Галя Токаренко водила мене в клуб, де демонстрували фільми, й обов’язково лунало “Вставай, страна огромная”. А потім була вже і радість: повернулася сестра. Якось сидимо з мамою біля вікна, а за вікном ярмарок. Бачимо — наближається чорна цяточка. Мама аж прикипіла до вікна, а потім як закричить: “Нестор!” То батько повернувся з Бухенвальда. — Як Ви відчули перший потяг до слова? — Біля нашої хати була криниця. Сусіди збиралися біля неї, а мене, малого, ставили на табурет, і я читав. Так все і почалося. А вже в другому класі, 1947-го, почав виступати у шкільній самодіяльності. Моменту, коли мене покличуть на репетицію, я чекав, “як янголи чекають церковного дзвону на Пасху” в Довженка. Читав Гоголя, Шевченка, Чехова. Я був маленький, невисокий на зріст і повненький. А витягся і схуд, коли поїхав навчатися в технікум, бо не вступив до театрального. На 150 карбованців мав прожити місяць, а це було складно. Виручала мене… халва. Двісті грамів халви з водичкою — і це тримало.
У моєму житті все складається з другого заходу, “на біс”. Так і отримання Шевченківської премії, й багато іншого. І до театрального інституту вступив з другої спроби. Навчався у Влада Неллі, якого вважаю генієм. Досі не знаю театральної постановки “Живого трупа” кращої, ніж його. Він почав ліпити з мене справжнього актора. А до викладання він мав величезний хист. — Чи рівно складалося Ваше творче життя? — Мені завжди хотілося читати, щоб робити людям приємно. Починав з актуальних мініатюр сільської тематики, виступаючи в навколишніх селах: читав Остапа Вишню, Павла Глазового, Степана Олійника. Людей завжди було багато, я почувався потрібним. Потім з агітбригадою нашого сільського клубу ми виступали на фермах — біля кагатів, корівників, свинарників. Нас за це годували, і-то вже був неабиякий гонорар. Згодом став артистом філармонії й почав вивчати свою аудиторію. Із цих спостережень зробив дуже цікаві висновки. Так, у західних реґіонах ми мали зовсім іншу “температуру” успіху, краще сприймали слово у Центральній і Східній Україні. А якщо робити поділ за професіями, то найліпше гумор сприймали медичні працівники. Робітники на заводах, де ми виступали в обідню перерву, — дуже уважна і вдячна аудиторія. Для сіл добирав окремий репертуар — на сільську тематику — і теж мав успіх. Пам’ятаю, як одна бабця вийшла із зали червона від сміху: “Брехууун!!!” Вдячний долі, що звела мене з Павлом Глазовим, з яким у нас була багаторічна творча дружба. Він писав “під мене”, я підкидав йому деякі власні сюжети. Серед сучасних авторів такої щасливої знахідки для мене вже немає. — Анатолію Несторовичу, як змінилося Ваше творче життя в наш час? — Продовжую працювати у фі-
Фото Ксенії Гладишевої лармонії. Завдяки підтримці Президента України записав кілька компакт-дисків із творами Олександра Довженка, Остапа Вишні, “Кайдашеву сім’ю” Івана Нечуя-Левицького, “Думи мої” Тараса Шевченка і “Трубить Трубіж” Бориса Олійника. Мене можна чути на радіо “Культура” з програмою “Тарасова доля”. Нещодавно виступав з концертом, що складався з творів Гоголя. Читав російською мовою з українським акцентом. І таку сценічну подачу дуже добре сприйняв наш глядач. Хочу зробити програму з новел Григора Тютюнника, Василя Симоненка, інших майстрів слова. Багато українських геніїв використовували цей жанр, і в ньому можна дуже глибоко розкритися. Часто запитують, чого не видно мене на телебаченні. Але ж тепер зовсім нема українських концертів, які були навіть за радянських часів. Десь щезло українське сценічне гумористичне слово, яке завжди було для людей, як сіль до борщу. Розмірковуючи про наш час, згадую пророче письмо Тараса Шевченка: “Обніміться, брати мої. Молю вас, благаю!” Коли вже наш народ об’єднається, як у “Гайдамаках”: “Зійшлися старий, малий, убогий, багатий, поєднались”? Коли народ України усвідомить, що може втратити остаточно українську владу? Прийдуть чужинці, які так брешуть, що навіть одягають українські сорочки, щоб показати, як вони люблять Україну. Може, аж тоді люди стрепенуться й об’єднаються, бо чомусь нашому народові задля рішучих дій завжди потрібен ворожий поштовх. — Як викладач філологічного факультету університету і консерваторії, що можете сказати про молодь? — Викладачем працюю вже 23 роки. На превеликий жаль, бувають розчарування. Молодь мало читає, часто є малоосвіченою, духовно кволою: за словом абсолютно не вміє уявити картину й емоційно наснажитися. Якось на філфаці йшлося про Шевченка і Пушкіна. Студенти знають “Заповіт” Шевченка, але автора слів “Я памятник себе воздвиг нерукотворный” не згадали. Твору “Лілея” проаналізувати не можуть. Нехай до спеціальності ставляться лише як до засобу заробляти гроші. Але їм же ставати батьками! Хіба вони заспівають пісеньку про коточка власній дитинці? Як же вони зможуть виховати з неї людину? До того ж, випускники філологічного факультету часто стають учителями, не розуміючи, що дитину не треба змушувати зазубрювати літературу. Краще хай прочитає чотири рядочки, але так, щоб вона відчула кожне слово, щоб побачила емоційні барви мови. Адже навколо однісінького слова можна написати цілий твір. Ось “Лілея”. Це ніжне звучання, уявлення про те, яка вона красива. Це квітка й ім’я водночас, за яким прихована якась зуроченість, бо краса у цинічному світі завжди в небезпеці. Діти вміють плакати, бути сердитими, ліричними, добрими, сумними. Усі ці почуття природа їм дала. Тож питаю у студентів: “Чому ж слово лише бачите оком і не впускаєте в серце?” Зростають такі собі роботоподібні створіння, втрачається людське в людях. Коли читаю з “Миколи Джері”, як Любка плаче над матір’ю, не можу стримати сліз. А молодь проходить повз ці почуття з абсолютно холодною душею. А ось випадок із життя. Живу на Академмістечку, і мені треба пройти півтора кілометра, коли повертаюся з роботи. Якось в ожеледицю ніби підсікло — я горілиць упав, аж шапка з мене злетіла. Поруч пройшли молоді люди і хоч би глянули в мій бік, не кажучи про те, щоб руку подати. Я ж не п’яниця, пристойно одягнений. Отак вони байдуже ставляться і до слова. Але я бачив й іншу молодь. У консерваторії є талановиті співаки, які мають голос, мають почуття. Жартую: “Там де нафта, там і газ”, бо коли людина має щось цінне всередині, то знаходить, як це виштовхнути назовні. Художнє слово — унікальний предмет. Половина занять зі студентами присвячена техніці мовлення: виробленню чіткості мови, правильної орфоепіки, артикуляції. А потім лише переходимо до розкодування слова, до того, що воно несе. Мистецтво художнього слова майже ніде не викладають, існує інший предмет — “виразне слово”. Але, виконуючи, скажімо, Гоголя, треба створити особливу мелодику, покласти тіні, виокремити головне. Художнє слово — це архіважке мистецтво. Драматичних артистів багато, там легше працювати. Там партнери, костюми, музика, грим допомагають на сцені. А тут текст, що лунає дві години, його треба вивчити напам’ять і тримати зал у стані уваги. І треба підіймати себе до рівня автора, щоб люди відчули його могутність. Читаєш Гоголя — то щоб це був Гоголь, Довженка — то Довженко. І тут сам собі й літературознавець, і режисер. І ще треба мати гарну мову, велику любов до України, не кажучи вже про правильне дихання і постановку голосу. І все це має бути в гармонії. Зі студентських років щовечора йшов або до Оперного, або в театр української чи російської драми. Це була для мене величезна насолода, і разом з любов’ю до мистецтва я заклав у собі певний професіоналізм. Уявляю, що співак повинен мати на додачу до голосу, і цим підношу свій предмет. Але є різні люди, хтось лінується, хтось недорозуміє. А потім ці люди страждають, бо не можуть наповнити словом пісню. Тож наводжу приклад Шаляпіна. Це диво з див. Ось так співак має працювати над словом. — Що, на Вашу думку, принесла нашому суспільству західна культура, яка заполонила ефірний простір? — Передусім вона поставила все на інші рейки. А там, де з’являються гроші, — розбрат, біда. Наша людина ще інтелектуально до демократії не готова. А сам “продукт”? Присадкувата відпочивальна музика для ніг. Вона добра для вранішньої фіззарядки. Але коли переростає у видовище, заполоняє уяву — це сумно. Смаковий рівень сучасної культури дуже низький. Напевно, легше опускати глядача до певного рівня сприйняття, ніж підіймати. Я звик до того, що справжній актор повинен поєднувати три іпостасі: поета, філософа і бійця. Тоді виконавець не кульгає, а справді робить людину людиною, підносить її. Коли читаю Довженка, Нечуя-Левицького, Гоголя, то бачу, як люди наближаються до рівня мислення автора. Це фантастичні почуття. Але, на превеликий жаль, вся ця попса, шоу настільки охопило людей своїм бізнесовим могуттям, що музи мовчать. А людина духовно мусить мати все потрібне для життя, як білки, жири і вуглеводи у харчуванні. Зараз від філармонії виступаємо переважно у школах. Учителі замовляють виступи, щоб донести до дітей творчість українських письменників. І треба бути дуже яскравим, оригінальним, могутнім виконавцем, щоб дитина сконцентрувалася на якомусь авторі, й уміти внутрішньо заплакати. Але тим цінніший успіх. Коли виконую “Мати” Довженка, то, відчуваючи спочатку млявість і холод слухачів, все-таки пробиваюся до них. Могуть почуттів, міць дару автора творить диво. А коли Гуімплен плаче, то це ще більше бере за душу. Але потім цих людей знову поглинає дешеве шоу. — Анатолію Несторовичу, як іменинник про що мрієте, чого собі бажаєте? — Усе ґрунтується на любові. Мрію, щоб любов не покидала мене — до людей, до мистецтва, до всього, чого торкаюсь. І щоб це було взаємно. Хочу дожити до того, щоб побачити початок: що Україна об’єднується любов’ю до України, до свого народу. Україна така прекрасна! Просто треба виховувати любов до неї. А з чого любов починається? Зі слова. Чому вісімнадцятирічні у нашій державі російськомовні й дітей виховують російськомовними? Бо в них не виховали цієї любові. Якщо плюю чужою мовою в душу своїй країні — я вже злочинець. Радію, що ще за радянських часів я відхилився від імперського світогляду і тільки українське сповідував у літературі, в історії бачив приховану правду. А більшість у своїй свідомості лишилася “подножками” Москви. Та загалом мало хто включає національне питання в коло власних інтересів — кожен думає про те, що держава повинна зробити для нього, і мало хто запитує себе: “А що я зробив для держави?” — Анатолію Несторовичу, Ви тепер Герой України. Що відчуваєте у зв’язку з цим? — Звичайно, те, що вшановано мою творчість, викликало радість і гордість. Але залишуся тією самою людиною, якою й був.
Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
