Постаті · “Селянка за походженням, селянка за життям і митець високого польоту”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
КАТЕРИНА БІЛОКУР: «ЗІРВАНА КВІТКА — ЦЕ ВТРАЧЕНА ДОЛЯ»
Слово Просвіти, №29 за 2009 рік
Ніна Василівна Калита, які організували драмгурток, ставили українську класику: “Наталку-Полтавку” Котляревського, “Наймичку” і “Безталанну” Карпенка-Карого. Була тут і художницею, й артисткою. Батьки дозволили брати участь у гуртку за умови, аби це не заважало роботі на городі та по господарству. 1928 року вирішила вступити до Київського театрального технікуму. Там, як і в Миргороді, запитали про освіту. На цьому її навчання й закінчилося. Малювати, як і раніше, не дозволяли. Був випадок: намалювала коників, а батько її чоботом потягнув зі словами: “Ах, стервиго ж ти така!
Надія КИР’ЯН Фото автора
Наступного року виповнюється 110 років з дня народження славетної української художниці Катерини Білокур. На Яготинщині вже нині готуються відзначати цю дату. Сьогодні ні в кого не виникає сумніву, що їхня земля подарувала світові видатну особистість. Від першого до останнього дня прожила вона в сільській хатині в Богданівці тодішнього Пирятинського району Полтавської губернії (тепер Яготинський район Київської області), де народилася 7 грудня 1900 року, в день Святої Великомучениці Катерини. Батьки її мали будинок, худобу, дві з половиною десятини землі. Крім Катерини, в сім’ї було два сини — Григорій і Павло. Вона рано навчилася читати, але на тому її освіта закінчилася — вирішили, що для дівчини досить, а економія для сім’ї велика. Хист до малювання виявила досить рано, розповідають, чотирнадцятирічною її застали, коли малювала вуглиною на шматочку полотна. Заборонили займатися цими дурницями, як вважала мати й переважна більшість селян. Катерина малювання не полишала. Значною мірою підтримав її талант сусід і родич Микита Тонконіг, який захоплювався театром й організував у селі театральну студію. Катерина малювала декорації для театру, грала на сцені. Мати бідкалася: “Покарав нас Господь дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, дітей мають, а наша (не при хаті згадувати) чортів малює!” 22-річна Катерина дізналася, що в Миргороді є технікум художньої кераміки. Дівчина взяла свої малюнки і вирушила до Миргорода. У приймальній комісії її запитали, чи має документ про семирічну освіту. Документа не було, а без цього з нею навіть не розмовляли. Дівчина не могла повірити в те, що сталося. Вийшла з технікуму, перекинула малюнки через паркан, чекала, що хоч би студенти їх побачать, зацікавляться, покличуть назад… Не покликали. Підтримували Катерину богданівські вчителі Іван Григорович та
Екскурсовод Ольга Шаповал запрошує до меморіального музею
Будеш нас перед усім селом соромити”. Вона не витерпіла, одного разу пішла, як кажуть у селі, “топлятися”. “Топлятись мені й на раз не хотілося, — писала потім Катерина Василівна, — але потрібно було налякати батьків, вирвати отой дозвіл малювати”. Вона пішла в берег, заходила дедалі глибше в холодну листопадову воду, аж доки мати крикнула: “Катре! Малюй уже чи хоч головою своєю дурною об пень бийся”. Відтоді в неї боліли ноги. Це було 1934 року. Тоді вирішила остаточно: “Буду художником!” І вже цього року створила “Берізку” — одну з картин, яка принесла їй світову славу. Вона поспішала малювати.
Кімната Катерини Білокур у Яготинській картинній галереї
Фарби розмішувала, взявши шматочок скла або просто на рукаві. Спочатку виготовляла їх сама. Аквареллю чи олівцем малювала неохоче. Пензлики робила з котячого хвостика. Просила прихильників надсилати олійні фарби. Червона кіновар, синій кобальт — найулюбленіші. А присилали часто не ті, й доводилося малювати ними. Якщо не було лляної олії, використовувала звичайнісіньку оліфу, соняшникову олію. Згадує: “Написала картину і поставила її в стороні. Коли я кинулася до неї, то фарби порижіли, втратили блиск, колір”. Плакала над кожною втраченою роботою. Вона пережила громадянську й Велику вітчизняну війну, голодомори, колгоспи, тяжко працювала. Але це не відбилося в картинах. На них — лише краса. “Селянка за походженням, селянка за життям і митець такого високого польоту. В неї душа завжди була ніби поділена навпіл. Між селянкою і митцем. Це була така рана, яка проходила крізь самісіньке серце. Це розривало її. Певно, через цей надрив вона й змогла піднестися так високо, до такої поетизації квітки”, — розповідає дослідниця творчості художниці, землячка, начальник відділу культури і туризму Яготинської районної держадміністрації Євдокія Осьмак. Квіти — то особлива любов художниці. Вона ніколи їх не зривала, “щоб не порушити світову рівновагу”, вважала, що кожній квітці на землі відповідає зірка на небі. Розповідають, що коли відвідувала драмгурток, там був хлопець Олександр Кравченко, який їй симпатизував і подарував букет. Вона розгнівалася: “Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку сподіватися мені від тебе?” Чоловіка, який зумів би зрозуміти і прийняти її такою, як є, не знайшлося. Мистецтвом вона не поступилася. Жила сама. Катерина Василівна тонко відчувала природу, мала багату фантазію: уявляла на пеньку осінь, яка сиділа і вмивалася сльозами й витиралася жовтими кленовими листочками. Квіти малювала тільки з натури. Квітку ототожнювала з людиною: “Зірвана квітка — це втрачена доля”, — казала вона. Щоб намалювати конвалію, ходила за тридцять
У музеї в Богданівці кілометрів у Пирятин. Малювала лише те, що лягало на душу. На замовлення виконала єдину картину — з прапорами. Після цього завжди від таких замовлень відмовлялася. Любила пісню, людей. Усіх, навіть діток у селі, називала на Ви і ґречно вклонялася. Коли приїздили гості з Києва, замовляла цукерки й роздавала дітям. Любила свій край. Казала: “Куди не повернись, там і картина”. Ходила на став, сиділа понад Супоєм, милувалася. Її доля змінилася на краще 1939 року, коли, гостюючи в сестри, почула пісню Оксани Петрусенко й надіслала їй зворушливий лист із малюнком на шматочку полотна. Співачка відчула її талант, звернулася до Тичини, Касіяна, у Центральний будинок народної творчості. 1940 року — її перша персональна виставка в Полтаві з 11 картин. 1949-го прийняли до Спілки художників України, згодом отримала звання заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України. 1954 року три її картини: “Берізка”, “Цар-колос” і “Колгоспне поле” потрапили на Міжнародну виставку до Парижа. Там їх побачив Пабло Пікассо, який сказав: “Якби ми мали художницю такого рівня, то змусили б заговорити про неї цілий світ”. Померла художниця 10 червня 1961 року в Яготинській лікарні. Поховали її в центрі села Богданівки. Розповідають, що її, хвору, привезли до Яготинської лікарні, хотіли робити операцію, розрізали, та було вже пізно. Молодий лікар аж розплакався: “Доля подарувала
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
