З блокнота письменника · “Мистецтво повинно вести людину до душевного миру і просвітлення”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Сторінки майбутніх книг
Слово Просвіти, №29 за 2009 рік
Валерій ГЕРАСИМЧУК
Читаю і перечитую листи Катерини Білокур і вкотре переконуюсь у тому, що наша українська еліта є найостаннішою на цьому світі… Боже ж ти мій! Та що ж це воно за народ такий — українці?! Всевишній посилає йому художника унікального, а того художника ставлять у такі побутові й творчі умови, що йому “хочеться повіситись — і все”! Це не листи… Це навіть не крик душі… Це обвинувальні свідчення убитої людини, морально і фізично знищеного Митця, після смерті якого брехливо і цинічно на весь світ заявили: “П’ятдесяті роки для Катерини Білокур були найпліднішими. Цьому, звичайно, сприяли і прекрасні умови, створені для художниці” (В. Нагай. “Шлях до визнання”). Брехня! Підла брехня!!! Та до того В. Нагая Катерина Білокур ще 1946 року писала: “…яв таких обставинах живу, що сам би біс на моєму місці сказився б”. А які “прекрасні умови” створені для художниці були у 50-ті роки, видно з її вистражданих тогочасних листів… “…Братова жінка так мене зненавиділа, так зненавиділа, ну ніяк жити не можна — хоч вішайся… Певно, заїсть…” (1952); “…братова жінка образить — так плачу. А як поплачу, а як поплачу, то тоді мені не видно ні писать, ні малювати. А таке буває майже кожного дня” (1954); “…та вже до того доплакалась, що уже й бачу погано” (1956), “…у хаті так було холодно, що замерзала вода…”; “Я й однії зими не пам’ятаю, щоб було тепло усю зиму у моїй хатині, де я працюю. А було таке, що зовсім топити не було чим: в нетопленій працювала. На руки хукаю, а на ногах пальці поприморожую, а літом тоді вже нігті злазять…”(1953); “…Я в своїй хатині сиділа на маленькому ослінчику, зігнулась і плакала… Руки дрижали…”(1955); “…із Спілки і не відповіли, а з Центрального будинку народної творчості приїздили у Богданівку до мене, так фарб не привезли, кажуть, що таких, як мені треба, фарб нема”(1955); “Боже мій, Боже, ось уже незабаром буде весна, а я за зиму майже нічого і не намалювала” (1956); “А жити мені січас іще погіршало”(1959); “…ви дуже гарно відзиваєтесь о моїй роботі, низький вам уклін за те, але щось не те. А чого ж у дні декади за всіх писали, а за мене ніхто і півсловечка не обмовивсь?..”(1959); “Галю, дитяточко, якби ти знала, як мені тяжко цю зимочку жити було!”(1960)… Ось вони — “прекрасні умови, створені для художниці”! Родичі заїдають, у хаті замерзає вода, фарб немає, творчість замовчують, від постійних плачів погіршується зір, руки тремтять… У художника — руки тремтять!!! Це в неї, в Катерини Білокур, яка все життя малювала “такими тоненькими пензлями, як голочками”! “А тільки хіба я січас художник? Я — попелюшка. Поки виберу попіл, витоплю піч, біля старої хворої матері походжу, козу поки їх упораю (бодай вона їм здохла, мучителька!) ну та дрів нашукаю, у березі нарублю… А день тепер який? Ото і все! А весна прийде — хоч і дні великі, так тоді і діла ще більше: поки скопаю, посаджу город, то, з другого боку, вже полоти треба, поки сполю — там уже жито жати треба, а поки вижну — молотити, картоплю вибирати треба… І так проходять тижні, місяці. А мені про мою дорогу роботу і думати ніколи. Часто до серця таке зло і жаль підходить, що хочеться повіситись — і все…”(1960). “Ой люди добрі, ой, співчуйте, а хоч почуйте моє горенько велике! Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитись, як від того, що коли мені немає часу малювати! Як же мені далі бути? Я ж знаю, що проходять дні, тижні, а я топлю піч, носю попіл, ходжу за хворою людиною, перу ганчірки, а робота моя дорога стоїть — і нема мені часу над нею працювати. Я від того часто і здорово плачу, а тоді і сама хворію… І як же це воно буде, що мені оце нема часу працювати над моєю роботою? А скільки тих задумів чудових! І через оту піч, попіл, козу, ганчірки і мені нема змоги їх здійснити!”(1960). “А саме найбільше мене допікає те, що я січас не малюю, що я січас не художник, раз я не працюю. І як мені не соромно, але мушу признатись, що до такої великої ювілейної Шевченківської виставки я нічого не підготовила, бо поки роздмухаю торф, витоплю піч, біля матері впораюсь, а тоді беру сокиру та іду в берег, може, там де найду та вирубаю суху гільку на розпал торфу — і ото так проходять мої дні, тижні і місяці… Іще в мене є сила творити красу, а я мушу прати ганчірки, носити попіл, по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф. Інший раз таке підкотить до серця, що хочеться повіситись… А допомогти мені нема кому”(1961). “…якби мені була можливість хоч годин дві-три у день малювати, то я лічила б за щастя. А то проходять дні, тижні, місяці і роки, а я, Боже мій, та яку б же я за той час виконала красу, які прекрасні твори! А я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, лежать фарби, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! — от так і проходять мої дні. Та і сама хвора. І я січас не художник, а попелюшка. Отак-то воно”(1961). І вже в самому кінці: “…на свої рученьки дивлюсь, та приказую, та плачу: “Ой рученьки мої золоті, дорогі, та яку б ви красу створили, та скільки б ви чарівних картин створили, а ви кублитесь у попелі та бовтаєтесь у брудній воді!” Та так напекло, та так жаль часу дорогого, що ще б я могла що-небудь створить!”(1961). Ні, Катерино Василівно, Велика Художнице і Велика Людино, це не Вам повинно було бути соромно за ненаписані картини, а цій нації й цій державі! Про українську еліту вже й не кажу — могли й повинні були, просто-таки зобов’язані були допомогти і справді створити умови! Але де там… Це ж… українці! Вони нічого так не люблять, як ховати чи перепоховувати своїх великих митців, аби потім мати можливість носити на їхні могили квіточки і позувати перед телекамерами з тими квіточками… На похованій славі великих росте популярність малих! І для цього сповна використовують знамениті українські чорноземи… Чим це пояснити? Як з’ясувати цей наш український феномен? (не тільки український, знаю, та все ж…) “Це було дуже давно, ще 1949 року, як я була ще перший раз у Києві, то воно таке, що ніколи для мене незабутнє, бо скільки у тім великім місті Києві художників, письменників, поетів і так усяких видатних людей, але ніхто з них мене не привітав, ніхто не подав дружньої руки”, — написала Катерина Білокур десять років потому, бо це справді “таке, що ніколи… незабутнє”. Незабутнє, болюче й трагічне для будь-якого митця. Таким воно було і для Катерини Білокур. Таким воно було й для Олександра Довженка, який з болем писав у “Щоденнику”: “На превеликий сум і жаль, коли оглянутись назад, на пройдене життя, треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті й у своєму навіть становищі, все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од своїх я знав здебільшого образи і провінціальну дику зневагу”. Так, це треба визнати. І це навіть можна визнати. Але як це пояснити?! Як пояснити те, що такого великого, уже всесвітньо відомого, але тяжкохворого актора Івана Миколайчука еліта вітчизняна і діаспорна покинула вмирати безпомічно і самотньо?! “Душа не дає собі ради” тому, що ніяк не вдавалося і не вдалося розраяти його образу на білий світ і на наш час”, — написав у мемуарах один зі знайомих актора. А що зробили наші українці, щоб її не було — тієї Миколайчукової образи?! Не дуже багато, якщо він, уже вмираючи, нікого бачити не хотів…
В одному з листів Катерина Білокур написала: “Колись, здається, в газеті “Радянське мистецтво”, була вміщена стаття про Рєпіна та про його дачу, де він жив. Ой, яка ж там краса! І ото вже дійсно прожив чоловік, як і належить художникові жити: працював гарно, жив гарно і гарно відпочивав”. Чи ж буде колись в Україні, що з’явиться митець світового рівня і проживе на цій землі так, “як і належить художникові жити”? Чи з усього того гарного, яке повинне супроводжувати життя і творчість великого митця, його чекатиме тільки одне — гарне поховання? Це не самоїдство — це мій біль. Біль за націю, яка спочатку народжує великих геніїв, а потім віддає їхню долю в руки миршавих духовних канібалів. Чи, може, я помиляюсь? Тоді поясніть мені, чому українці у ХХ столітті палець об палець не вдарили, щоб створити хоч би елементарні побутові й творчі умови для Катерини Білокур?! Вона ж сама (ви тільки уявіть — сама у повному розумінні цього слова: у глухому селі, не навчаючись у жодних академіях, не спілкуючись ні з якими іншими художниками, не маючи ні полотна, ні фарб, ні часу, ні порадників, ні взірців, нічого, абсолютно нічого!) опанувала техніку й оволоділа таємницями художницького ремесла, та ще й такою мірою, що підкорила своїми картинами і Москву, і Париж, і самого Пабло Пікассо! “Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б про неї заговорити весь світ!” — вигукнув вражений іспанець. А українці спокійнісінько покинули цю художницю напризволяще — рубати дрова, копати город і прати брудні ганчірки… “Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де”, — писав Довженко. І найбільша наша трагедія в тому, що пасинкують найчастіше… свої! А в тих випадках, коли і не пасинкують, то спокійно і навіть зловтішно спостерігають, як цей і так рідкісний український цвіт жорстоко обривають чужинці. Не перебільшую, не займаюсь очорнительством, як почнуть опісля цих моїх слів сичати лжепатріоти. Це справді так, і врешті-решт до нас мусить колись дійти: якщо ми і далі шукатимемо тільки зовнішніх ворогів і вперто заплющуватимемо очі на наш доморощений духовний канібалізм, — ми пропали. “Мистецтво повинно вести людину до душевного миру і просвітлення. Але для цього повинен бути святий і просвітлений стан художника-творця. Ось чому сьогодні у нас нема мистецтва”, — дуже точно зауважив колись Олександр Довженко. Правильно, нема. І ще довго не буде. Бо де ж він візьметься, той “просвітлений стан художника-творця”, коли, як писала Катерина Білокур, “правду мовити, гарного того життя — його так мало, що за негарним і не видно”? Колись я ніяк не міг зрозуміти, чому деякі надзвичайно талановиті митці залишили після себе так мало віршів, новел, п’єс, картин, скульптур, пісень, інших творів. І лише після того, як ознайомився з детальним описом їхнього життя, мені все стало зрозумі-
Жанр нової книжки відомого українського письменника, заслуженого діяча мистецтв Валерія Герасимчука “Оббиті пелюстки” важко визначити. Це не щоденники, не критичні замітки на полях прочитаних книжок, не есе про творчість видатних і відомих, не поради авторам-початківцям. Валерій Герасимчук визначив жанр просто і точно: думки про літературу. Від себе додам: ці думки відверті й болючі, критичні й вражаючі своєю глибиною. Щоб виносити їх під серцем, осяяти розумом і освятити сумлінням, замало одного життя. Тому в підмозі письменникові став досвід інших майстрів: Валерій Герасимчук належить до дуже уважних і талановитих читачів, які вміють належно оцінити здобутки одних і шляхетно опечалитись творчим прорахункам інших, проаналізувати, чому долі митців часто були такими важкими і трагічними. Узявши до рук ошатно видрукувану книжку — білу-білу, як весняне квітування, вже не могла відкласти її, доки перегорнула останню сторінку. Але це не та книжка, до якої можна більше не повертатися. Петро Сорока у передмові зазначив, що прочитав ці думки багато разів: “Книжка цільна, струнка за архітектонічною побудовою і нагадує готичний собор, у якому витає Господній дух”. Сподіваюся, читачі нашої газети не залишаться байдужими до думок Валерія Герасимчука про літературу, мистецтво. І нехай у його долі теж буде менше оббитих вітром пелюсток, а більше зрілих плодів любові й натхнення. А зараз читайте сторінки майбутньої книжки Валерія Герасимчука, присвячені долі Катерини Білокур. Ніна ГНАТЮК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
