Мова єдина · “Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ДОКУМЕНТИ ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (XVII—XX ст.)
Слово Просвіти, №29 за 2011 рік
Фото Євгена Букета
Ніна ВІРЧЕНКО, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України
Продовження. Початок у ч. 7, 28 за 2011 р.
1916 р. Закриття колоніальною владою “Просвіти” в Кам’янці-Подільському. 1918 р. Звіряча розправа московськобільшовицьких військ над 300 українськими героями — київськими гімназистами й студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати “Ще не вмерла України…”, аза ним і всі приречені на смерть. 26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка… За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, а й знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей. 1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки. 1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови й українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. “Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом”, повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. “Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства”, — писав голова “українського” уряду X. Раковський. 1922 р. Ліквідація “Просвіти” на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців у СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії” боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша. 1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури — кобзарства. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру — оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних (“общепонятних”) балалайок і гармошок. Кобзарів оголошують жебраками і жорстоко переслідують. “Багато кобзарів тоді пропало, — свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — в помешканні. Де б вони не з’явилися, їх забирали”. Щоб спотворити пам’ять і роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС. 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західноукраїнських землях. Закон Румунського королівства про зобов’язання всіх “румунів”, які “загубили матірну мову”, давати дітям освіту лише в румунських школах. 1925 р. Остаточне закриття українського “таємного” університету у Львові. 1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, початок переслідування діячів “українізації”. 1929 р. Арешти українських науковців і духовенства, заміна їх російськомовними діячами. 1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес “Спілки Визволення України”). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: “Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем”. У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації з них дожили одиниці. 1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва поза межами України — на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями. “Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.: “7… а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей …и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых… д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов “украинизированных” районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык.., срочно проверить и улучшить состав работников школ в “украинизированных” районах”.
1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою “світового співтовариства” акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацією голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, померло від голоду до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. 1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., яким дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру “Ґ”. 1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80 % української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. Із 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів, іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які 1917 р. захопили владу в Російській імперії. Україну було перетворено на суцільний концтабір. 1934 р. Спеціальне розпорядження Міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи “за вороже ставлення до держави і румунського народу” всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови. 30-ті роки й пізніше. Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов’язані були звеличувати СРСР, загарбницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою імперською концепцією “єдності трьох братніх слов’янських народів”: розглядати росіян, як “старшого брата”. Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги “Хортиця в героїці і легендах”, а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, а якщо згадувалися, то в негативному висвітленні. 1937 р., листопад. На відзначення 20- річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури. 1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”. 1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там із 61,5 % у 1926 р. зменшилася до 4 %. Після “визволення” Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл. 1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР “Про затвердження українського правопису, наближеного до російського”. Постанова ЦК ВКП(б) про “український буржуазний націоналізм”, унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів (“Ждановщина”). Гоніння на журнали “Україна”, “Радянський Львів”, “Дніпро”, “Барвінок”, “Перець”. Головного редактора журналу “Україна” Ю. Яновського звільнено з роботи. 1947 р. У Польщі операція “Вісла”: розселення частини українців з етнічних українських земель “урозсип” між поляками у західних районах країни задля прискорення їхньої полонізації. Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. “Чистка” серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі новопризначеним із Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень і списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П’ятий параграф інструкції застерігав: “Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності”. 1949 р. XXVI з’їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки й культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати “гнилу культуру буржуазного Заходу” й вихваляти “передову культуру” СРСР. 1951 р. Викриття газетою “Правда” — центральним органом ЦК ВКП(б), “націоналістичних ухилів” в українській літературі (вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, лібрето опери “Богдан Хмельницький” іт. ін.). Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗС- ТРІЛЯНО. 24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх наполегливо спонукали розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого “перевантажувати” себе). 1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову ухвалила і Верховна Рада УСРР.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
