Родовід · “Тільки й того, що прийшов додому після смершівського вербування геть білий — як то кажуть, бачення смерті ще не є смерть”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЧАС МАЄ КОЛІР СЕПІЇ
Слово Просвіти, №29 за 2011 рік
Закінчення. Поч. у ч. 27 за 2011 р.
Мар’янівські німці говорили українською, як і всі селяни, але між собою, в родині — німецькою. Маленькі діти знали тільки рідну мову, вже згодом вивчали українську. Третій Альбертовий хлопчик Вільям був маленький і не знав української мови, та якось захворів, потрапив до лікарні й за два тижні лікування так гарно заговорив українською, що всіх здивував. Він постійно чув українську і його цупка дитяча пам’ять фіксувала її, однак до цього часу перейти на іншу мову в нього не було потреби. У 1937-му Альберту було сорок. Тоді щоночі забирали мар’янівців, часом позбавляли дітей і батька, і матері одночасно. Навіть 90-річного діда-поляка не пожаліли. Звісно, слід тих нещасних губився назавше, хоча зрідка, бувало й таке, поверталися додому. Альберт став одним з тих щасливчиків, які повернулися завдяки свідченням мого діда Тимофія, мар’янівського голови колгоспу. Те зворушливе сусідове повернення дивним чином цупко, до найменших подробиць, зберегла батькова пам’ять. “Увечері робили з Евальдом уроки, в один клас ходили, коли це заходить мій батько до хати. Посміхається, радий такий. Каже: “Евальд, батько додому тільки-но повернувся. Ходи-но, синку”. Боже, як схопиться Едвард! Прибіг додому, а в хаті темно. Він до столу — мац, мац — та як закричить: “Пап-а-аа-а!!!” Усі з хати повискакували — сліз, крику!!!” (Не раз і моєму батьку доводилося переживати таку ж болючу радість, що нею був переповнений тієї миті Едвард.) Альберт Герман повернувся до своєї родини, проте зовсім іншим чоловіком — нагадував воскреслого Лазаря з погаслими очима. Ніби, повернувшись з того світу, назавше приніс з собою його зимний подих. “Бувало, сходяться мар’янівці разом, — розповідав мій батько, — свято чи якась інша оказія, — німці разом з усіма співають українських пісень, а він заб’ється подалі від сторонніх очей — пла-а-а-че! Виплачеться, а потім вже й до гурту сідає чарку випити разом з усіма”. У 1937-му зачастили енкаведисти до Мар’янівки. Приїдуть — одразу до мар’янівського голови колгоспу — показуй, де живе той чи той. Звісно, не міг не запитати, з якого дива зацікавилися нічим непримітним чоловіком, який цілодобово гнув спину на землі. Якось йому пояснили: “Знаємо, що той чоловік, коли хтось помре у селі, — псалтир за небіжчиком читає”. Не було в селі ані школи (мар’янівські діти ходили до школи в сусідню Колонщину), ані церкви. Тож той чоловік був у селі нібито за дяка. Тоді часто викликали голову давати свідчення. Бувало, вдавалося йому людей рятувати за крок від загибелі. А голодного 1933-го сам опинився віч-на-віч зі смертю. Тоді, приховавши від “червоної мітли” мішки з чечевицею, організував їдальню для селян. Завдяки колгоспній їдальні ніхто в селі не помер і не спух з голоду. Село уціліло, діждавшись нового врожаю, проте мар’янівського голову колгоспу забрали. Родина оплакали його як небіжчика, та не судилося йому того разу бути розстріляним — заступився, ризикуючи власним життям, секретар райкому. Дуже допомогла та обставина, що колгосп, на відміну від навколишніх господарств, виконував тодішні непомірні плани із заготівлі хліба. Удруге мій дід Тиміш почув смертельний вирок на початку німецької окупації. Фронт був кілометрів за десять, а за п’ять кілометрів на схід збирався військкомат. Німців брали до армії так само, як і українців, поляків та чехів. Тільки почали шикувати новобранців, як налетіли німецькі танкетки — усі розбіглися хто куди. Одні пішли доганяти фронт, інші повернулися додому. Гельман теж повернувся. Через кілька днів прийшли в село німці, облаштували комендатуру. “Хто був старший на селі?” — запитує комендант. Німкеня привела колишнього голову колгоспу. “Комуніст?” — “Ні”. — “Якщо не комуніст — будеш старостою”. І мій дід між таким призначенням і смертю вибрав смерть. Чутка про вирок вмить облетіла село. Тоді мар’янівські німці гуртом посунули до комендатури. А з ними і Гельман. Вийшов до коменданта наперед: “Я за політику сидів, — каже, — а він мене врятував від розстрілу. Він німецької не знає, ая знаю, вам буде зі мною легше”. На тім і порішили. Був Гельман добрим старостою, боронь Боже, щоб у когось корову забрати. Як міг мар’янівську молодь від Німеччини рятував. По війні один з односельчан розповідав про те, як Гельман до хати приходив. Тоді перелякався не на жарт — думав, вийме пістолет і застрелить, бо багато до війни лиха йому заподіяв. А той тільки привітався та й каже: “Микито, в тебе кабан великий, а дітей багато… Ти сьогодні його мусиш заколоти, бо завтра мушу німцям віддати”. Уже повернувшись із фронту додому, пройшовши крізь усе те земне пекло, Микита так і не зумів позбутися докорів сумління, усе казав: “Я такий лихий до нього був, а він мені добром віддячив”. Ще восени 1941-го Гельман прийшов до мого діда: “Гітлер програв війну, якщо за три місяці війна не закінчилася, то рано чи пізно доведеться йому втікати”. Коли розбили німців під Сталінградом, у травні 1942-го почали есесівці вивозити місцевих німців. Збиралися нашвидку — двері незамкнені, фіранки на вікнах, тільки пусткою вітер ходить. Як склалася їхня доля? Відомо тільки, що ті підводи спрямували на Житомирщину, там тимчасово розселили людей, а звідти — далі на захід. Фронт все ж таки догнав ті підводи. Чоловіків уже не було — вочевидь, мобілізували раніше, залишилися самі жінки та діти. Син Альберта Евальд, з яким мій тато колись до школи разом ходив, писав листи з Архангельська. Решту родини загнали в Узбекистан. Чимало німців опинилося на Уралі. Отак і розпорошилися-розвіялися, як мак-самосій, неозорими радянськими просторами. Нікому до села повернутися не дозволили. Один лише Арнольд Рукс потрапив якимось чином до Італії. Тривалий час писав до мар’янівської сільради — просив йому повідомити про долю родини. Та навряд чи йому відповіли.
А на мого діда Тимофія Васильовича чекали нові випробування. Коли до села повернулася радянська влада, СМЕРШ узявся за колишнього мар’янівського голову — чому, мовляв, не розстріляли німці?” Проте часу на вербування забракло — ситуація була перемінлива. При відступі стало не до нього. Звісно, могли розстріляти — не розстріляли. Могли в порох стерти — не стерли. Відпустили з обіцянкою “повернутися і розібратися”. Довго ще дід жив у цьому страшному очікуванні, коли прийдуть люцифери по його душу, довго пам’ятав ту обіцянку, проте минав час, а ніхто про нього так і не згадав. Тільки й того, що прийшов додому після смершівського вербування геть білий — як то кажуть, бачення смерті ще не є смерть… По війні, коли родинне гніздо мого діда осиротіло, він, на той час
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького видала поетичну антологію “Шляхами пам’яті”. У книзі зазначається: “Поетична антологія “Шляхами пам’яті” увібрала поетичні твори, де знайшли своє відображення безмірно трагічні сторінки життя і творчості літературно-мистецької генерації 20-х — початку 30-х років ХХ сторіччя, репресованої більшовицьким тоталітарним режимом, яка ввійшла в життя під назвою “Розстріляне Відродження” (термін був запропонований Юрієм Лавріненком, літературознавцем, активним діячем мистецького руху 20—30-х років ХХ сторіччя, ув’язненим і засланим (1935—1942), який усе своє життя після заслання провів на чужині, продовжуючи служити рідному Слову).
уже вдівець, залишив Мар’янівку і переїхав до свого сина — мого батька. Допомагав ледь не з нічого (бо які там будівельні матеріали після війни) зводити дім. Моя, тоді ще не почата, немов перші сніги, пам’ять зберегла про ті часи лише важливі як для дитини фрагменти подій, уривки слів, окремі штрихи… Як те, що я страшенно любила дідові казки. Здавалося, він знав їх силу-силенну, однак, коли все ж вичерпувався той запас, дід сам вигадував нові історії. Такі, як на мене, кумедні, що, зрештою, ми вдвох — спочатку я, а потім і він — дружно, до сліз, реготали. Казали батьки, я була неабиякою щебетухою, а для дідового серця, яке не знало ніколи у цім житті спокою, вочевидь, великою відрадою. Пам’ятаю, коли дід захворів — він лежав цілими днями, виснажений температурою, яка з не-
“А ось моя тітка Ганна — маленька дівчинка з бантом у світлому волоссі...”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
