Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
20-ліття Незалежності · “Духовний простір має бути українським, національним, без активної ідеологічної та політичної присутності інших держав”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР

Слово Просвіти, №29 за 2011 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 А чому б нам, скажімо, не поглянути на проблему “митець і влада” з позиції громадянської відповідальності митця, який своїм високим покликанням виразника народних дум і націй, вибачте за високий стиль, духовного лідера нації зобов’язаний говорити правду і не вмощуватися якнайзручніше біля підніжжя трону. Це вже моральна проблема. Взагалі, інтелектуальна еліта нації, національна інтелігенція “приречена” перебувати в опозиції до влади — здійснювати контроль за її діями, попереджувати, вимагати, протестувати… І годі цим моральним авторитетам нації чекати слова вдячності від народу, якому вони служать, тим більше — від влади. Класичне прояснення долі того, хто прагне “святую правду возвістить!” — Шевченків “Пророк”. Випікав посланий Господом на землю пророк “огнем невидимим” “замерзлі душі” своїх людей, а вони “омерзились” і того пророка “на стогнах каменем побили”. — Миколо Григоровичу, звернімося до іншої теми. У розділі “Національні епі! зоди” Ваша визначальна теза — форму! вання національної незалежності. Тут Ви розвиваєте цікаву думку про те, що для українського народу православна віра в певні періоди національної історії става! ла політичною силою, спрямованою на утвердження незалежності, національної єдності. Це справді так. Згадаймо часи Києворуської держави. 1051 року вели! кий київський князь Ярослав Мудрий призначив митрополитом русича Іларіо! на, не спитавши дозволу і не взявши бла! гословення у візантійського патріарха. Цим було проголошено ідею про те, що незалежність церкви — це незалежність держави. Яким чином, на Вашу думку, цей фактор впливав на ідею незалежнос! ті України у нові часи? — Історичний і духовний розвиток української нації відбувався таким чином, що саме православна віра стала своєрідною ідеологічною основою, на якій разом із культурною і духовною традицією творилася національна ідея. По суті, формувалася духовна незалежність як гарант збереження української ідентичності. Православна віра була ідеологією єдності, духовним осередком нації, уособленням центральності. Тому проблема єдності українського православ’я, утворення Української Помісної Православної Церкви слід розглядати в контексті формування національної ідентичності, а отже, формування сучасної української політичної нації. Усі політики — ліві, центристи, праві — пропонують свої моделі досягнення єдності та консолідації українського суспільства, усі прагнуть витворити з цього суспільства цілісний демократичний, політичний, а я б сказав, передусім культурний організм. Але очевидним є те, що без гармонізації міжконфесійних та державно-церковних відносин годі сподіватися на єдність і консолідацію українського суспільства. Можна мені й заперечити, мовляв, ми поліконфесійна країна, нам слід утверджувати релігійну свободу та конфесійний плюралізм, розвивати екуменічний та міжконфесійний діалог. В Україні функціонує понад сто церков і релігійних напрямів, а Ви тут говорите про об’єднання водній помісній церкві всіх гілок українського православ’я. Чи не реальніше й актуальніше працювати над духовним єднанням усіх конфесій України? Згоден, для нашої країни надзвичайно важливою є духовна єдність і її слід повсякчасно творити, плекати — утверджувати терпимість між віруючими, закликати їх до єднання та духовної консолідації. Але крім цього потрібно дбати й про розгортання діалогу між православними церквами в Україні в надії на утворення Української Помісної Православної Церкви. І культурно-інформаційний простір України, і релігійний потребують гармонізації та модернізації. Якщо чіткіше, він, цей духовний простір, має бути українським, національним, без активної ідеологічної та політичної присутності інших держав. Та цього нам не досягти, якщо й надалі церкви і релігійні організації втягуватимуться в політичні процеси. От, скажімо, цього року Україна і, ясна річ, усі православні церкви відзначатимуть 450-річчя створення Пересопницького Євангелія. 2001 рік Верховна Рада України оголосила Роком Української Першокниги. Фото Олеся Дмитренка Ця, написана давньоукраїнською книжною мовою унікальна книга, на якій приймають урочисту присягу президенти України, є вже символом української державності та, хотілося б сподіватися, може стати символом української православної єдності. Чому б нашим православним конфесіям не використати цю визначну подію в духовній історії України і не розгорнути діалогу з метою глибшого усвідомлення національної самобутності Українського православ’я та ролі української православної церкви у формуванні національної ідентичності? Адже ідентичність сьогодні вважається однією, поряд із безпекою, із найважливіших — фундаментальних — цінностей, на основі яких і має формуватися нова модерна система ціннісних орієнтацій людини і суспільства. Тож нині актуальним і вкрай важливим для України є формування нової системи цінностей — нової ідеології, яка б творила нові структури свідомості, нову ментальність. Нам потрібна україноцентристська свідомість, визначена у своїх пріоритетах на основі національних і загальнолюдських ціннісних орієнтацій, завдяки яким можна було б досягти суспільної солідарності, толерантного ставлення віруючих один до одного, до запитів і потреб національних меншин, духовної єдності та консолідації українського суспільства. При цьому варто пам’ятати, що вирішення всіх складних питань треба здійснювати обережно, терпеливо і системно, уникаючи будьяких конфліктів. Адже питання віри в історії України не раз ставали приводом для збройних зіткнень. — Тут найбільш яскравим є приклад на! ціонально!визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648–1654 рр. Тоді у криваве протистояння були втягну! ті не лише два народи — український і польський, а й воювали між собою укра! їнці, які розділилися у релігійних віруван! нях між православієм та уніатством. А якісь приклади з новітньої історії України можете навести? — Слід зараз тільки порадіти, що Україна не була втягнута у криваві конфлікти на території колишнього СРСР. Уже тоді було проголошено ідею про те, що геополітична позиція України — це планомірна інтеграція в Європу, загальноєвропейські структури. Але про яку ефективність економічних реформ, про яку євроінтеграцію можна говорити, коли за індексом людського розвитку Україна опинилася на 85-му місці з 178-ми держав світу. А я пригадую, на початку 90-х, здається, 1993 року, коли ми, уряд Леоніда Кучми, вперше провели спільно з ООН Міжнародну конференцію з питань людського розвитку, тобто, з питань соціогуманітарної політики, Україна перебувала на 45-му місці за індексом людського розвитку. До того ж ми ніяк не можемо піднятися із ганебного 134-го місця в рейтингу корупції Transparency Internatio- nal, тоді як наш сусід Польща в останні роки пройшла шлях із 70-го до 41-го місця. А тепер чи не найголовніше. Наші темпи зростання внутрішнього валового продукту (ВВП) загрозливо відстають від розвитку найближчих сусідів. Скажімо, для того, щоб Україні досягти ВВП на душу населення Болгарії, потрібно впродовж десяти років мати щорічний темп зростання 9,4 %, Польщі — 16,1 %, Угорщини — 17,7 %, Словаччини — 20,4 %, Росії — 13,1 %. Якщо ВВП на душу населення в Україні становив 2009 року, згідно з даними Міжнародного валютного фонду, 2542 долари, то у Болгарії — 6223 долари, Словаччині — 16282, Польщі — 11288, Росії — 8694, Румунії — 5166. Нижчі показники мали хіба що Грузія (2448 дол.) і Молдова (1560 дол.). Наголошую, це показники кризового 2009 року. У 2010 році зростання ВВП становило лише 4 %. Але що цікаво. Темпи зростання ВВП на душу населення безпосередньо залежать від рівня освіти і науки в країні. Старший науковий співробітник Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України Василь Горбачук у книзі “Методи індустріальної організації” (К.: А.С.К. 2000) обґрунтовує позитивну залежність між кількістю рейтингових університетів і ВВП на душу населення і нагадує, що у рейтингу 1500 найкращих університетів світу Україна мала 2 університети, тоді як Польща — 20, Туреччина — 12, Росія — 9, Угорщина — 8, Румунія — 8, Словаччина — 3. Рейтинги університетів кожної країни, як не дивно, зростають завдяки публікаціям документів від держав у наукових журналах. Але треба ці журнали мати і донести їх до світової науково-освітньої еліти. У нас таких журналів 19, тоді як Польща має 230, Росія — 186, Словаччина — 40, Болгарія — 26. Очевидна і жодною економічною політикою не спростована істина: тільки та держава має перспективу стати ефективною, яка пріоритетно інвестує в освіту, науку, культуру і здоровий спосіб життя. Відомі у світі принципи, що їх сформулював Стівен Кові в книзі “7 звичок високоефективних людей”, яку він опублікував 1989 року, зводяться, здавалося б, до звичайних істин: слід бути проактивним на основі особистого вибору, бачити кінцеву мету і формувати в собі лідерські амбіції, володіти цілісним баченням проблеми-мети і дисципліновано виконувати завдання для її вирішення і досягнення, виплекати в собі велику чутливість до іншого, але водночас мати мужність відстоювати свою позицію. Важливою, на думку Стівена Кові, звичкою для високоефективної людини має бути принцип взаєморозуміння, принцип творчої співпраці та принцип збалансованого самовідновлення. На основі цих семи звичок високоефективних людей, які настільки зацікавили світ, що книгу Стівена Кові було перекладено 38 мовами і продано 15 мільйонів примірників у 73 країнах світу, український науковець, кандидат економічних наук Олег Дерев’янко розробив “7 звичок високоефективних держав”. Не викладатиму всі ці звички чи принципи, засади, але зупинюся на трьох перших. Олег Дерев’янко вважає, що, по-перше, “високоефективні держави завжди посідають проактивну позицію”, по-друге, “ефективні держави мають бачення свого майбутнього” і, по-третє, “високоефективні держави, як і високоефективні люди, дуже багато часу приділяють тим напрямам діяльності, які важливі, але не термінові”. І далі ця третя звичка розгортається в такий висновок: “Освіта, наука, культура та медицина — ось чотири стовпи, на яких стоять і завдяки яким розвиваються всі високоефективні держави. Економіка — це результат комерціалізації наукових досягнень, культурних потреб і можливостей, що випливають із рівня освіти й здоров’я людей”1. Судячи з тієї риторики, яку демонструє нинішня влада в Україні, декларований курс на здійснення реформ має на меті переконати нас, громадян, і світову спільноту в тому, що владна команда, зокрема депутати-регіонали, є високоефективними людьми, і сама країна внаслідок проведеної ними модернізації буде високоефективною державою. Але одна справа — заявляти, декларувати, інша — реалізовувати. Треба, щоб суспільство не лише повірило в те, що привселюдно декларується, а й діяльно підтримало цей курс реформ, курс на модернізацію країни. І саме тут криється найбільша загроза. Суспільство, народ не вірить владі, вважає її корупційною, її дії сприймає в багнети. Щоб не бути голослівним, наведу дані дослідження української редакції Deutsche Welle. На запитання: “Які проблеми є найважливішими для України?” — опитувані українські громадяни відповіли: на першому місці економічні проблеми — 73 %, на другому — корупція (62 %) іна третьому місці зловживання владою — 50% (“Урядовий кур’єр”, 25 листопада 2010 р.). Корупція у всіх органах державної влади, особливо у вищих ешелонах, фатально компрометує в очах суспільства усі гілки влади, позбавляє довіри і знецінює навіть виразно позитивні дії. До того ж це суспільство політиками розчленоване, сегментоване, одне слово, не консолідоване, і влада не докладає енергійних зусиль для того, щоб єднати країну, зближувати ті регіони, які нинішня правляча партія начебто консолідовано представляє. Неможлива модернізація країни без консолідації суспільства. Не випадково газетою “День” (22—23 жовтня 2010 р.) в репортажі про дискусію на тему “Економіка: соціальні обмеження чи соціальні ресурси” визначено головним напрямом реформ “модернізацію й консолідацію”. Учасники цього круглого столу зауважували, що нова українська влада демонструє енергійну рішучість здійснювати модернізаційні перетворення в країні, готовність до реалізації великих проектів. Отже, є підстави вважати, що одна із семи звичок високоефективних держав заявлена. Точніше, наявна. Але як бути, наприклад, із п’ятою звичкою, яка передбачає бути зрозумілим? Де свідчення того, що необхідні принципи взаєморозуміння, а саме, влада знає, розуміє, що хочуть громадяни і суспільство, а суспільство розуміє владу, її цілі й завдання? На жаль, цих свідчень нема, бо, як зауважив президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер, “у нас немає сакрального, шанобливого ставлення до власної держави — це для нас не вища цінність. І є тотальна недовіра до цієї держави та її інституцій” (“День”, 22—23 жовтня 2010 р.). Чи усвідомлює нинішня влада цю чи не найголовнішу для неї загрозу? Так, усвідомлює, про це свідчить виступ Президента України Віктора Януковича на черговому — листопадовому 2010 року — засіданні Ради національної безпеки і оборони України, на якому найбільшою загрозою національній безпеці визнано кризу довіри людей до влади і держави. Не викликають жодних заперечень і сумнівів викладені Президентом України ключові першочергові завдання, які постали перед нинішньою владою. Це — активне проведення реформ і модернізація країни; ефективна діяльність влади; наявність довгострокової програми розвитку держави, яку розуміє і підтримує суспільство; розширення соціальної бази державної політики задля суспільної підтримки дій влади і, ясна річ, задля недопущення соціальних вибухів і політичних криз та революцій. Здається, що в разі здійснення, досягнення цих цілей можна сподіватися на входження України до списку високоефективних держав. Та поки що лише здається. Бо у Щорічному Посланні до Верховної Ради України Президент України Віктор Янукович визнав: “Із задумів та планів на 2010 рік ми спромоглися реалізувати щонайбільше третину”2. Основна причина такої низької ефективності влади, на думку Президента України, полягає в бюрократизованій державній машині, яка продовжує зберігати “свої звичні механізми управління, свої адміністративні

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин