20-ліття Незалежності · “Інтелектуальний ресурс, культура і духовність ефективно впливають на політичний та економічний розвиток країни”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
НА МЕЖІ СТОЛІТЬ
Слово Просвіти, №29 за 2011 рік
можливості та корупційні схеми тіньового заробітку”3. Як бачимо, і влада усвідомлює величезну проблемну напругу, яка зростає в процесі модернізації економіки і сфер державного управління, подолання корупції, яка руйнує зсередини державу, доводить владу і суспільство до моральної деградації, посилює правовий нігілізм. Безперечно, модернізація держави, економіки і суспільства — на часі. — Але як ці реформи реалізувати? Модернізаційні стратегії тільки тоді реа! лізовуються, коли, як свідчить досвід єв! ропейських розвинутих держав, є розви! нуте громадянське суспільство, сформо! ване “суспільство знань”, коли є культур! но та політично консолідована нація. — Загальновизнано, доведено практикою індустріально розвинених держав, що інтелектуальний ресурс, культура і духовність ефективно впливають на політичний та економічний розвиток країни, визначають морально-психологічний та економічний стан суспільства. Розвинені країни світу за рахунок пріоритетного розвитку освіти і науки мають до 40 % приросту ВВП. Тож нам потрібно підняти авторитет інтелектуальної праці, проводити національну пріоритетну культурну політику, що визначатиме значною мірою формування тієї національної ідеології, яка може організувати, змобілізувати суспільство на рішучі, динамічні дії, зарядити суспільні настрої енергією державного самоздійснення. Без інтелектуального і культурно-духовного ресурсу тут не обійтися. Він головний. — Саме інтелектуальний ресурс нації визначає її позицію у світовій спільноті. Світ нині активно глобалізується. Нації та держави вступають у діалоги на різних рівнях — політичному, економічному, ре! лігійному, духовному, культурному. Як Ви бачите цю глобальну інтеграцію та місце в ній України? Адже нам важливо не тільки бути у світі, а й зберігати свою сутність, не втратити власне індивідуаль! не “Я”. Як нам посилити, динамізувати наш діалог із європейською спільнотою, не чекаючи, коли остаточно визріє у го! ловах наших провладних політиків рі! шення про необхідність євроінтеграції? — Глобалізація, на мою думку, це цивілізаційний виклик, який передбачає, якщо хочете, стимулює модернізацію. А от саме в модернізації суспільства й затаєні плюси і мінуси глобалізації, бо технологічний поступ, ринкова економіка та інші механізми раціоналізації неминуче народжують уніфікаційні системи, які загрожують нівеляцією розмаїтим формам людського життя. Що робити? І зупинятися не можна, і не можна бездумно кидатися, не озираючись на свій національний берег, у вир модернізаційних потоків. Куди вони нас винесуть і чи не втратимо ми в цьому вируванні своє національне “Я”, свій цивілізаційний образ? Не втратимо, якщо цей процес модернізації буде забезпечений культурним супроводом, формуванням національної ідентичності завдяки пробудженню та “вселенню” в суспільну свідомість історичної і культурної пам’яті. Відомий німецький дослідник Йорн Рюзен у праці “Нові шляхи історичного мислення” поділяє і розвиває ідею Семюела Гантінґтона про подолання орієнтирної кризи, що виникла після розвалу СРСР, за допомогою такої основної величини політичного орієнтування, як культура. “Вона позначає систему цінностей і символів, — стверджує Йорн Рюзен, — яка встановлює ідентичність як властиве спільноті основне переконання в його щонайбільшому соціальному поширенні, і яку треба розглядати як суттєву умову для політичної діяльності”4. Якщо базовим елементом, точніше, основним фактором політичного орієнтування в сучасному світі виступає культура, і ця “система цінностей і символів” (Йорн Рюзен) визначає логіку формування колективної ідентичності, то зрозуміло, чому Семюел Гантінґтон, а слідом за ним і Йорн Рюзен, вважають, що “на місце холодної війни політичних систем приходить холодна війна культур” як “фундаментальних великих суб’єктів політичної діяльності у тривалому конфлікті за владу…”5. Важко сприймається вираз “холодна війна культур”. С. Гантінґтон називає це зіткненням (clash)6. І не стільки культур, як різних ідентичностей. Культурних передусім ідентичностей. Тому я особисто вважаю чи не найголовнішим у гуманітарній політиці України формування культурної ідентичності як базового принципу регулювання міжкультурних відносин на сучасному етапі. Головне — комунікація між різними спільнотами задля порозуміння, культурного обміну, інтегрування культурних відмінностей, задля розуміння себе серед багатьох інших та належної самооцінки. Очевидно тому культура нині вважається визначальним критерієм модернізації, важливим стимулом і свідченням політичного і економічного прогресу. Більше того, відомий британський дослідник теорій націй і націоналізму Ентоні Сміт переконаний, що наприкінці ХХ ст. “культура, національна культура, переутвердила свою першість над політикою, економікою і технологією, позаяк культура — це незмінний підмурок суспільства зі своїм повільним ритмом комунікації, глибокими структурами в людській психіці й всеохопними символічними кодами й плетивами суспільних відносин”7. Важко з цим висновком не погодитися, коли бачимо, як наростаюча взаємозалежність у глобалізованому світі ставить на порядок денний питання відмінності культур, загострює увагу людей до власної етноісторії та культурно-історичної спадщини, до збереження національних цінностей і традицій. Отже, культурна самобутність — базова модерна доктрина ідеології європейської інтеграції задля творення спільного майбутнього і протистояння глобальній одноманітності. Ми повинні бачити себе у світі конкурентних національних спільнот. Бачити своє місце, усвідомлювати свою роль, нагромаджувати ресурси для мобілізації своєї цивілізаційної енергії задля самоутвердження у світі масових комунікацій, економічної взаємозалежності та адміністративної централізації. — Але як це робити? Де ті механізми, важелі, інструментарій? Де, врешті! решт, дії влади? Ви любите вислів “вта! мувати спрагу”, розуміючи під ним на! буття своєї національної і культурної ідентичності. Як бачите це на практиці, у реальному житті? — Це життєво важливий процес для кожної нації. Нам потрібно постійно відживлювати національні традиції, проводити так звану “канонізацію” національних і релігійних міфів як духовних будівничих національної ідеології. Я за глибокий і творчий синтез в українській культурі власних традицій та традицій інших етносів, які проживають в Україні. На цій базі формується національна система цінностей. Втамувати духовну спрагу — це означає віднайти себе як гідного представника своєї нації, відкрити Україну в собі. — Яка тут роль влади та національної еліти? — Влада повинна бути не лише політичним інструментом, а й культурною реальністю. Українська цивілізація покликана постати у світі як незалежна і самодостатня культурна система. Жезл національного обов’язку передусім має взяти у свої руки еліта, інтелігенція. Так було в усі часи. Національна еліта — це своєрідний духовний щит на порозі глобалізації. Культурні кордони між людством є головними. Ми бачимо, що конкуренція в міжнародному світі перейшла на рівень культур, які в процесі індустріалізації суспільств і глобалізації залишаються чи не єдиним форпостом, який охороняє національне тіло від асиміляційної корозії. Нам украй важливо інтенсифікувати процеси формування і трансформації національної ідентичності, але як це робити, коли ми, по суті, не володіємо українським інформаційним простором. Як тоді формувати сучасну українську ідентичність, національну систему ціннісно-символічних орієнтирів, загальносуспільних і загальнолюдських цінностей? Крім того, ми повинні розвивати і популяризувати нові форми культури, знань, забезпечувати інформаційний взаємообмін,
спілкування, взаємодію, культивувати привабливий для світу образ України. Адже транскультурні взаємодії формують глобальний міжнаціональний діалог, посилюють мультикультурну співбуттєвість, і в цих інформдіалогах ми повинні брати активну участь. Проте наш національний обов’язок оберігати себе від зазіхань на власну ідентичність, плекаючи свою мову, культуру, традиції, мистецтво, національну і релігійну свідомість. Транснаціональні корпорації, світові телекомунікативні системи та інформаційно-комп’ютерні мережі продукують і активно впроваджують такі феномени, як “глобальна культура”, “космополітична культура”, “унітарна глобальна культура”, “транснаціональна культура”… Ці феномени загрозливі, їхній вплив на національні культури далеко не позитивний, бо вони стирають передусім міжкультурні відмінності і стимулюють народження синтетичних, універсальних зразків транснаціонального культурного продукту. Внаслідок дії цих глобальних телекомунікаційних систем національні культури “зависають”, відриваються від своєї “кореневої системи”, від основного засобу духовного живлення — від нації, етносу, традиції, мови, історії, спільної культури. Нас лякає транснаціональна універсальність, яка породжує універсальність транскультурну. Не випадково Умберто Еко у праці “Вічний фашизм” говорить про настання епохи глобально-тоталітаристської культури. Тому нам украй потрібна національна стратегія гуманітарного розвитку України. Адже держава й далі залишається без стратегічної ідеології, кожна нова правляча еліта прагне різко змінювати вектор державного розвитку, а це дезорієнтує не лише українське суспільство, а й світ. Скільки ми ще будемо, згадуючи Миколу Вінграновського, “на Україні — хворі Україною”, скільки ми ще в Україні перебуватимемо в її пошуках? Що ж, здається, це хвороба — вже хронічна. Але виліковна. За умови, що в державній політиці гуманітарні фактори стануть пріоритетними. Кожна нова українська влада оголошує перехід до суспільства інноваційного типу, але як мало робиться для того, щоб задіяти людський, інтелектуальний, культурний і духовний потенціали нації! А це найсильніші, найефективніші резерви і чинники трансформації суспільства. Чому ці резерви не використовуються? Передусім тому, що державна політика не відповідає національним інтересам. Нема чітко визначеної, відповідно легітимізованої стратегії розвитку Української держави, нема національної об’єднуючої ідеї. І не буде, поки в Україні домінуватимуть пріоритети бізнес-політичних кланів, поки інтереси окремих владних груп, політичних партій переважатимуть над запитами і потребами громадян. Ці та інші фактори посилюють розмежування інтересів різних суспільно-політичних сил, а це, як наслідок, дестабілізує соціально-економічний простір, загрожує подальшим культурно-ціннісним розколом суспільства, посиленою активізацією зовнішнього впливу на внутріш-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
