«Просвіті» — 145 · “Пани московські добре вже второпали, що Україна — сама по собі нація. І, як тілько зможуть, загороджують нам дорогу до самопізнання”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Діячі північно-східної Сіверянщини
Слово Просвіти, №29 за 2013 рік
Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ — український письменник, публіцист, краєзнавець. Батько письменника Володимир Терлецький — виходець із Чернігівщини. З цим краєм пов’язане життя Віктора Володимировича, його краєзнавчі дослідження. Тут, у Глухові, провів дитинство, 1953 року закінчив школу, став студентом фізико-математичного факультету Київського педінституту. Після служби в армії оселився в Шостці, вчителював, захопився краєзнавством і літературознавством. Досліджує історію, літературу давньої землі українських сіверян. Надрукував понад 500 матеріалів у періодичних виданнях, автор близько десятка книжок цієї тематики. Його нова розвідка — про історію просвітянського руху рідного краю.
Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ, голова Шосткинського МО “Просвіти”
Найперше маємо сказати про найактивнішого і, безперечно, найпліднішого сіверянина-просвітянина з колишнього містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії Пантелеймона Куліша. 1 січня 1868 р. Куліш писав із Варшави до свого земляка-приятеля П. О. Чуйкевича: “Годилось би тобі, Петре, сповістити, хто ж се такий розумний проявився у Вороніжі, що забажав наших книжок… Вклонися ж ти від мене тій спасенній людині і перекажи їй, що книжок наших роздобуде вона в городі Чернігові… Є там книгар Кранц якийся. То він до його й обернецця, щоб вистойчив у Вороніж Шевченка… твори, що спасають чоловікові душу”. То був Марк Кранц, власник книгарні-читальні, яка була відкрита у Чернігові ще в січні 1861 року. Та ще до цього, міцно ставши на просвітницькі засади, Куліш 1857 року видав український підручник для початкового навчання “Граматку”, заснувавши перший український фонетичний правопис, по праву названий його ім’ям — “кулішівка”. Через три роки у відкритій у Петербурзі власній українській друкарні Куліш видає альманах “Хата”. Нелегкою була для нього ця просвітницька справа. У листі до Я. Головацького 20 лютого 1860 року він писав: “Пани московські добре вже второпали, що Україна — сама по собі нація. І, як тілько зможуть, загороджують нам дорогу до самопізнання. Журналу українського не дозволяють. Насилу можна було напечатать невеличкий альманах “Хату”. А ось збірники “Левада”, “Пасіка”, “Гумно” не були йому дозволені до друку. Однак Куліш не здавався. У його друкарні почали виходити брошурки, так звані “Метелики”, для розповсюдження їх серед народу за найдешевшими цінами. І ніколи не забував про земляків. …Наприкінці 1868 року у Львові було засновано Товариство “Просвіта”. Із перших його кроків Куліш радо відгукнувся на справи Товариства. Коли він прямував із Варшави до Відня, то на Йорданських святах 1869 року зустрівся з Анатолем Вахнянином (1841—1908), першим головою “Просвіти” (1868—1870 рр.) Вони обговорили низку питань і домовилися, що Куліш буде надсилати до Товариства твори власні і наддніпрянських авторів. Свого слова Пантелеймон Олександрович дотримувався. Навіть допомагав редакції Товариства коштами. Це засвідчив Вахнянин у листі до Івана Франка: “Куліш мав рішучий вплив на редакцію”. Сіверянин підтримував зв’язки з Омеляном Огоновським (1833— 1894), головою “Просвіти” в 1877—1894 рр.; К. Сушкевичем, котрий також свого часу керував “Просвітою” на Галичині. Познайомившись у Відні 1863 року з Іваном Пулюєм, Куліш узявся разом із ним перекладати “Біблію” на живу українську мову. Цій праці він надавав величезного значення у справі національно-культурного відродження
України. Книга “Святе Письмо нового заповіту. Мовою руськоукраїнською” побачила світ у Львові 1880 р. у друкарні Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Друге її видання вийшло у Відні 1912-го. 1868 року до Різдва Куліш написав вертепну містерію “Іродова морока”, у якій високо оцінив діяльність “Просвіти”. Вона мала антимосковське спрямування.
Пантелеймон Куліш
Зрозуміло, чому шлях твору до читача виявився надто важким і тривалим. 1869-го Куліш надіслав його до львівського журналу “Правда”. Анатолій Вахнянин, аби не зашкодити Пантелеймону Олександровичу і просвітницьким справам загалом, не поспішав із публікацією. Він радив поетові видати “Іродову мороку” окремою книжкою. Внісши деякі зміни до тексту (Ірода зробив турецьким султаном, а москалів — сердюками), Куліш вмістив її до своєї книжки “Хуторская философия и удаленная от света поэзия” (СПб., 1879). Однак це видання відразу ж конфіскували. З часом про “Іродову мороку” забули. На її слід натрапив Кирило Студинський (співпрацював із “Просвітою” у Львові в 1870-х роках) при підготовці до друку листування Куліша з Вахнянином. 1903 року працю видав у Львові літературний критик Ю. Романчук, професор академічної гімназії у Львові, член-засновник і п’ятий голова “Просвіти”, згодом її почесний член. Вона побачила світ у 4-му томі творів Куліша. Тоді ж “Іродова морока” з’явилася в чернівецькому часописі “Буковина” (№№ 129—132, 135—137), яку за першою редакцією подав Сильвестр Яричевський. 1927 р. в журналі “Україна” (кн. 1—2) про неї висловився Михайло Грушевський у статті “Перша редакція “Іродової мороки” Куліша”, назвавши твір “жагучою політичною”, “їдкою, грізною, до неба вопіющою сатирою на сучасне Московське царство та його насильства над Україною”. За нашого часу ця вертепна містерія була введена до 2-го тому творів П. Куліша (К., 1989), але не в повному обсязі. Повний текст її знайшов і опублікував з розповіддю про історію твору професор Михайло Веркалець у журналі “Дніпро” (1994, №7—8). Куліш у цій праці, по суті, уклав гімн “Просвіті”: Слава Спасу в Віфлеємі, Слава тій Просвіті, Що розлила так, як море, Волю й правду в світі. 5 травня 1907 року М. М. Коцюбинський писав до студента Глухівського учительського інституту Костянтина Зленка: “Дуже Вам вдячний за Ваші заходи придбати нам членів. Тих 5 добродіїв, про яких писали, прийнято вже членами чернігівської “Просвіти”, і посилаються їм повідомлення про се, а 3-м ще й квитки на вкладки. А як там далі стоїть справа? Коли б знайшлося хоч 10 чоловік, ми одкрили б філію у Глухові”. Того часу Костянтин Прохорович разом із вихованцем інституту, згодом відомим письменником С. Васильченком разом брали активну участь у студентському просвітницькому русі. Шкода, що не збереглося листування між Коцюбинським і Зленком. Та й автограф цього письменника залишається неві-
Сергій Рклицький. 1902 р.
домим. Його вперше було надруковано за фотокопією 21 жовтня 1959 р. в канадській газеті “Українське слово”. Із глухівцем Іваном Методійовичем Руденком, актором-коміком, відомим під прибраним ім’ям “Найда”, листувався просвітянин-чернігівець Б. Д. Грінченко. 26 серпня 1900 року він писав: “Старий рукопис присилайте, але з оригіналом, бо коректуватиму його з первописом. Чи сподобалась же Вам “Хвиля за хвилею”, чи не могли б Ви її поширити в Глухові — хоч штук з 10? Я прислав би на продаж по 75 коп.”. Спілкувався з Грінченком і фольклорист, етнограф Олександр Малинка (1871—1942), який у 1898—1903 роках учителював у Глухові. На його “Сборник материалов по малорусскому фольклору” (Чернігів, 1902) Грінченко відгукнувся рецензією. Просвітянськими шляхами крокували члени родини Шрамченків з містечка Вороніж. Найстарший із синів Микола Миколайович, який 1876 року був поручителем сестри Ганни, коли вона у Михайлівській церкві обвінчалася з істориком О. М. Лазаревським. Олександра Миколаївна Шрамченко (1850—1908) після закінчення Київського інституту шляхетних дівчат була начальницею жіночої гімназії в м. Кролевці. Її брат Олександр (1859—1921) був істориком, етнографом, фольклористом. Публікувався на сторінках “Киевской старины” під псевдонімом “Шр-ко А.”, газети “Черниговское слово”; був відповідальним редактором журналу “Україна”, редактором “Українського етнографічного збірника”. У 1919—1921 рр. він учений секретар комітету Всенародної бібліотеки при Всеукраїнській академії наук. Його син Святослав (1893—1958, м. Філадельфія, США) очолював Міністерство морських справ УНР, в еміграції — українську громаду в Ченстохові (Польща), став автором близько 200 праць з історії визвольних змагань 1917—1921 років в Україні. Олексій Миколайович Шрамченко (1866—1898) був редактором неофіційної частини “Черниговских губернских ведомостей”. Садиба Шрамченків містилася майже в історичному центрі містечка Вороніж. Уродженець Сіверянщини, добрий знавець цього краю, літератор-емігрант Грицько Сірик (1918—2002) так описав її в книжці “Вороніж та його околиці”: “Садиба Шрамів- Шрамченків сягала ширини близько 50 метрів з двоповерховим кам’яним будинком, зверненим на схід. Оскільки тут берег Осоти досить похилий, то й сходи до ґанку Шрамченкового будинку були досить високі, нагадуючи трибуну середньовічних лицарів… В одному з будинків містилась воронізька “Просвіта” й містечкова бібліотека. У 1931 році були намагання відновити тут бібліотеку й закласти книгарню… Бібліотеку в зародку ліквідували, а книгарню після двох місяців продажу книжок та шкільного приладдя зачинили, її продавця Суворова заарештували”. В іншому місці цей свідок зазначає, що просвітяни створили театральний гурток, який давав вистави переважно влітку в парку біля приміщення пожежної. Після 1920 року освітою воронежців турбувалася семирічка імені Пантелеймона Куліша, яка піднялася на фундаменті будинку поміщика
А. Погрібний вручає В. Терлецькому медаль Григорія Ващенка на Кулішевому хуторі. 2006 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
