Житейські історії · 27 липня 2017 року минає 16 років з дня Скнилівської трагедії. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Кораблик щастя
Слово Просвіти, №29 за 2017 рік
Ольга ЯВОРСЬКА, Львівщина
— Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми пе% реїхали до вас? Тобі було краще жити самому? Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши ру% ками підборіддя, уважно стежи% ла, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури. – Відчепися, ти мені заважа% єш. — Завжди ти так. Я бачу, розу% мію — сердишся. І мама моя ро% зуміє. — Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли? Яринка ображено надула гу% би, а через хвилину її личко знову прояснилося, і вона таємниче за% шепотіла: “Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила як вони цілували% ся”. — Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки. — А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний — усе робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шко% да, що ти журишся, і я колись на% віть плакала в подушку. Ви з та% том жили три роки самі, хіба тобі не було важко? — Це я сам жив, а тато... Тато уже після першого року самот% ності знайшов твою маму і годи% нами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене? — Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готува% ти їжу. Я завжди прибиратиму в твоїй кімнаті. — Ти добра, — Олексій лагід% но подивився на Яринку, — але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову сво% їми теоріями, намагаєшся жалі% ти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті? — Я дуже хочу, щоб і в твоїх очах розцвіло щастя. Ще я нама% лювала для тебе картинку. На ній багато квітів, ластівка і твоя ма% ма. — Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти її ніколи не бачила? — А я намалювала її подібною до тебе: з великими синіми очи% ма, чорними бровами, рівне% сеньким носом і гарними губа% ми. Я намалювала її у жовтій сукні. — У моєї мами ніколи не бу% ло жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були тем% но%карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило та% тові тільки на один рік, — промо% вив сумно.
— Чому у тебе так багато од% накових фігурок? — Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо че% рез поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемо% га. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею. — А ось коні, — добавила Яринка. — І звідки ж ти дізналася? — засміявся Олексій. — Я ще всі фі% гури лакуватиму. — Хочеш, я тобі притчу роз% повім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. — Ну й квола ж ти і малюсінька, — сміється сонце. — Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тіль% ки на невеличку ділянку землі. От я цілу землю зігріваю. Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмур% ніло навкруги, сумно так стало... — Ну і притча! Нісенітниця якась. Сама придумала? — Сама, — зізналася Яринка. — Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораб% лик щастя повинен бути блакит% ним із білими вітрилами. — А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорад% ськими жуками. Згода? — Тобі таке не вдасться, — дзвінко сміється Яринка, заки% нувши назад голову. Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклува% ли над шаховими фігурами.
*** Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося в її голубих очах. — Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, від% бивну, помідори. — Не називайте мене так, тільки мама могла мене так нази% вати, — похмуро відповів Олек% сій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду не зловив. — Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, — підвів нарешті похмурий пог% ляд на батька. — Олексію, візьми мене з со% бою, ну, будь ласка, будь ласочка, — залебеділа Яринка. — Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, як% що хочеш, з подругами, з мамою. — З якими подругами? Я ж ні% кого не знаю у вашому районі. Я хочу на літаки подивитися, на па% рашутистів. — Може, ми всі разом пої% демо, цілою сім’єю, — обізвався тато. — Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду. — Ми могли би всі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, — тихо сказала Яринчина мама. — Ідіть собі куди хочете, ро% біть що хочете, а мені дайте спо% кій, — нервово підвівся з%за столу Олексій і, грюкнувши дверима, пішов із кімнати. Деякий час усі мовчали. — Він за своєю мамою сумує,
а взагалі він хороший, — поруши% ла мовчанку Яринка. — Підемо на авіашоу, добре? Ну мамо, татку, — Яринка пере% водила благальний погляд із ма% тері на батька. Вона ніколи не знала іншого тата і тому зразу по% любила Олексієвого, як рідного.
*** На летовище Олексій пішов із друзями — Олегом і Русланом. Святкова атмосфера, чудова му% зика допомогли розвіятись, і він призабув батька і його нову сім’ю. Навколо гуляли люди, сміялися діти. Всі були святково одягнені, із захопленням спостерігали за тим, що відбувалося в небі. Хлоп% ці відчули себе дорослими й віль% ними. Випили по пляшці пива у виїзному кафе “Славутич”, після чого знову пішли ближче до літа% ків. Раптом Олексій побачив сво% їх. Вони ішли серед натовпу, три% маючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами, то до тата. По%
чуття ніжності до дівчинки жило у серці Олексія з першого дня їх% нього знайомства. Чисті, світлі Яринчині очі випромінювали та% ку щирість і доброту, що не люби% ти її було неможливо. Він деякий час дивився їм услід, а потім, по% вернувшись, пішов із друзями у протилежний бік. Купивши по морозиву, хлопці з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ%27, що демонстрував фігури вищого пі% лотажу. Із завмиранням серця Олексій дивився, як він викону% вав “кобру”, сміливо опускався вниз. Усі сміялися, аплодували. І раптом літак, перекинувшись у повітрі, полетів на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хма% ри вогню і диму сягнули небес... У перші секунди Олексій не міг нічого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пішла Яринка з батьками. Охоплений жахом і страшним розпачем, він побіг летовищем. Звідусіль доно% силися зойки, крики, стогони. — Туди не можна, — перекри% ли дорогу військові. — Пустіть, там Яринка, тато, тьотя Іра. Олексій проривається і бі% жить летовищем крізь плачі і крики людей. Навколо мертві і поранені, рештки тіл — ноги, ру% ки, голова дівчинки. — Тату, Яринко!.. — уже кри% чить він і не чує свого голосу. — Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули. І раптом хлопець бачить їх, ідуть просто до нього. У батька
— Олексію, в холодильнику є котлети, борщ, картопля. Розіг% рій собі і поїж. — Добре, — відповів стрима% но, хоча знав, що їсти не буде. — Як ви там? — Татові почистили і позаши% вали рани, Яринці також зробили операцію, вона спить. Не хви% люйся, все буде добре. — Пробачте мені, — промо% вив тихо. — Лесику, ми всі тебе дуже любимо, — раптом заплакала тьотя Іра. Коли поклав слухавку, тиша ніби розступилася, і він виразно почув крик. Прислухався... Всю% ди тихо. Знову зайшов до своєї кімнати. По черзі брав у руки кожну шахову фігурку і, потри% мавши, клав на місце. — Обов’язково навчу Яринку грати в шахи. Було далеко за північ, але зас% нути не міг. Тільки заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик... Ішов Львовом, ніби кладови% щем — так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позна% чені чорними стрічками, наче жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло у небі, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ра% нок розсівав смуток, звідкись до% носилася жалобна музика. При% туливши до грудей згорток, пі% шов до лікарні. — Вам до кого? — запитала молода дівчина в білому халаті. — До Косарських, — промо% вив тихо і відчув як страх млосно підступає до серця. — Вони всі живі? — Звичайно, — відповіла ко% ротко і провела його до палати. — Лесик прийшов! — радісно вигукнула Яринка. Вона лежала із забинтованою головою на високому ліжку, з під% вішеним до правої ноги ванта% жем. — Чому ти сама? — здивував% ся Олексій. — Вона не сама, вона зі мною, — зауважив лікар, якого хлопець чомусь не побачив. — Зараз я піду до інших хворих, а Яринка зали% шиться з тобою. У випадку три% воги натискайте червону кнопку. — Мама зараз повернеться, вона пішла до тата, він лежить у сусідній палаті, — сказала, усмі% хаючись, дівчинка. — Ану відгадай, що я тобі приніс? — Зараз, зараз... Дай подума% ти. Мабуть, банани, апельсини і... напевне, цукерки. — Ось, бери, — витягнув з ко% робки і простягнув їй чудовий го% лубий з білими вітрилами кораб% лик. — Ой Лесику, — вигукнула захоплено, — ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щас% ливими, — щиро зазирала Олек% сієві в очі. Здалеку доносився похорон% ний плач церковних дзвонів… За невинно убієнними...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
