Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Мабуть, при владі залишилися такі самі люди, котрі висилали нашу родину 1930 року…” · 5 На перехрестях історії · с. 5сторінка оригіналу ↗

Незнаний геноцид Моїй родині — жертві сталінських репресій — присвячую

Слово Просвіти, №29 за 2017 рік

Павло МАКІЄНКО (МАКОВСЬКИЙ), президент Асоціації вихідців з України у США, член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих XX сторіччя принесло українському народові величезні страждання. Залишається мало живих свідків тих страшних часів. Людська пам’ять також не вічна. Разом із тим, попри всі намагання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних свідчень про злочини, вчинені комуністичною владою. Поступово відкриваються архіви, і правда виходить назовні, її не зупинити. Вже багато відомо про жахливі голодомори 1921—22, 1932—33, 1946—47 років та інші злочини Москви проти українського народу. Проте чомусь дуже мало історичних розвідок на тему страшних і жорстоких масових депортацій українців на Північ у 1929—30 роках, які цинічно та глумливо комуністи назвали “розкуркулюванням”. До речі, українські історики чомусь постійно повторюють цей енкаведистський термін і ще й дотепер не спромоглися змінити його на більш адекватний та історично обґрунтований. Не можна сказати, що про “знищення куркулів як класу” не згадували раніше. Про це писали навіть у підручниках з історії Совєтського Союзу. Проте, як виявилось, цю фразу слід розуміти дослівно — як фізичне винищення всього класу заможних селян. Ці виселення були репетиціями московських зайд та їхніх поплічників перед депортаціями у 1944—45 роках інших народів. Але про ті депортації відомо багато, тоді як про перші наймасовіші та найжорстокіші виселення українців знає зовсім мало людей. Наприкінці 2010 року в США вийшли друком дві історичні монографії авторитетних науковців — професора Єльського університету Тімоті Снайдера “Скривавлені землі: Европа між Гітлером і Сталіним” та професора Стенфордського університету Нормана Наймарка “Сталінські геноциди”, де науково обґрунтовано та на підставі найновіших даних ці депортації вперше на міжнародному рівні названо геноцидом українського народу. Може, тепер, врешті, українські історики приділять більше уваги цьому безпрецедентному за жорстокістю та масовістю (тільки загиблих було кілька сотень тисяч!) і водночас малодослідженому злочину сталінізму. На прикладі моєї родини хотів би дещо розповісти читачам про ті люті часи, щоб ніколи таке не могло повторитися на українській землі й більше ніде у світі. Я — українець і батьки мої — українці. Але народився 1949 року на крайній Півночі, в Архангельській області РСФСР, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків і родичів. Чому так сталося, хочу розповісти дуже коротко на прикладі моєї родини — простих українських селян, котрі жили за часів сталінізму і потрапили до його жахливої м’ясорубки. Дізнався про те, що моїх родичів заслали 1930 року на Північ із політичних мотивів лише тоді, коли мені виповнилося 19 років, і ми давно повернулися в Україну, хоч мої рідні й були залякані цим жахливим тоталітарним режимом. Жили мої родичі в селі Лехнівка Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, він 1895 року народження. Бабуся — Оксана Кузьмівна (у дівоцтві Діденко). Страшного 1930 року, коли ламали хребет українському селянству, змушуючи його йти до колгоспу, моїх дідуся, бабусю, матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули в товарні вагони і повезли на Північ. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що міг узяти цінного селянин? Тільки трохи харчів та ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, свої ж місцеві й відібрали… Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб. Переважно то були тіла старих та дітей. Виїхали восени, а приїхали на Північ серед зими, в люті морози і снігу було по пояс. Привезли і вивантажили моїх родичів у Архангельській області, біля села Плесецьк, прямо в сніг. Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території РФ, але мало хто знає, на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, у мороз, у сніг по шию. В цих нелюдських умовах треба було нашвидкуруч збудувати собі таке-сяке мешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, Дідусь Павло і бабуся Ксенія щось на кшталт індіанських вігвамів), щоб далі працювати на лісоповалі і спокутувати свою “провину” перед пролетарською державою, А “провинились” ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі. На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лиси та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Дуже часто, повернувшись із роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили Дідусь Павло лише невелику купку кісток. Та йна дорослих чекала лиха доля. До весни мало хто дожив. Гинули і від тяжкої роботи, і від холоду. Серед загиблих на Півночі — і моя тітка Галя (у документах чомусь Ганна). Їй було 4 роки. Моя тітка Оля (вона померла 2008 року) розповідала, що кожну весну починався жахливий голод, і люди від недоїдання та цинги вмирали родинами. Ще тітка розповідала про декотрі “кулінарні” пристрасті, через які вони, можливо, і вижили. Так, вона “полюбляла” їсти кору з дерев, а моя мати — траву і мох, їм було по 12 і 10 років. Українців на місцях висилки, на півночі Росії, було багато. Я тепер згадую, що там у спілкуванні між поселенцями переважно звучала українська мова, а українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер. Офіційно нас називали “кулакі-пєрєсєлєнци і члени іх семей”. Саме такий напис був на картонній обкладинці товстої особової справи, яку я витребував з Архангельського УВС у Київ 1994 року. “Личное дело кулака-переселенца Петренко П. А.” — так воно називалося. Дідусь розповідав, що біда з нашою родиною трапилася через його любов до коней. У нього була пара баских, можливо, найкраща в селі. Вони дуже сподобалися голові сільради, котрий декілька разів пропонував віддати їх у його користування. Але дідусь не погоджувався, адже у селі без тягла залишитися неможливо. Якби ж він міг знати, чим усе скінчиться… Коли прийшов сталінський наказ на виселення “контінгента”, і місцеві сатрапи заходились складати списки, то дідусь потрапив у них відразу. Разом із ним там опинились і ті, хто чимось голові не сподобались. Отак викинули родину з хати разом з малими дітьми, без суду й слідства відправили на загибель. Ось таке воно, сталінське правосуддя! Та якби ж то тільки сталінське. В особовій справі знайшов таке формулювання: “За рішенням Лехнівської сільради вислати за межі області”… Зняти копію з цього документа мені не дозволили навіть у часи незалежності, 1994 року. Чому навіть зараз приховують правду?! Ось цікава деталь з особової справи мого дідуся. В описі майна замість двох коней значиться тільки один. Виходить, другого таки привласнив собі голова сільради. Запам’ятався і випадок із розповіді дідуся. На лісоповалі, на найтяжчій роботі, де постійно гинули люди, був один чоловік, дуже мовчазний. Якось під час обіду він промовив: “Усе тут дуже добре, от тільки хліба замало”. Наступного дня його в бригаді вже не було, і ніхто не знав куди він

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин