Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Районний осередок товариства “Просвіта” я орга> нізував у Кагарлику наперекір номенклатурним чи> новникам тодішньої місцевої влади”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Письменник на периферії

Слово Просвіти, №29 за 2018 рік

Cеред липня письменнику, журналісту й педагогу Павлові Малєєву виповнюється 75. Ювілейна дата покликала до розмови про долю (наро= дився в Новомиргороді на Кіровоградщині, здобувши середню освіту, працював на різних роботах у колгоспі, на підприємстві зв’язку, закінчив педінститут імені О. Пушкіна, вчителював, працював у районній пресі трьох областей, братався з видатними й виказував непокору ідеологіч= ним недругам, нині шукає себе на обочині, як сам мовить, суспільного прогресу, тішиться внуками), про творчість (видав низку поетичних, про= зових, публіцистичних, мемуарних книжок, мучиться невпорядкованістю книговидавничої справи в країні, досі працює в пресі, творить і сподіва= ється). Сподівається і сповідається. Павло Малєєв — Як живеться і що проситься з+під пе+ ра письменника Павла Малєєва? — Живеться, як і всім пересічним гроZ мадянам родинної землі: залежно від підZ вищення цін на харчі, не кажучи вже про ліки та комунальні послуги. Зашкалює варварство п’ятої колони, яка розкошує за статки нашої земліZгодувальниці й ненаZ видить українське: мову, звичаї, історію; їй підспівує наша, уже доморощена, братія за шмат відомої ковбаси… А тут — війна, нав’язана “старшим братом”, яка безZ жально знищує нашу молоду надію, цвіт нації. Про це й писав (три книжки лежать у “шухляді”), а тепер уже — врядиZгоди, бо воно нікому не потрібне (і за що його виZ давати!), хіба що якісь публіцистичноZесеZ їстичні замальовки, вірш на злобу дня… — У літературному середовищі Вас, Павле Терентійовичу, знають як приятеля незабутнього Григора Тютюнника. Така атестація не повинна Вас ображати, бо оригінальна Ваша поезія+проза, як, наприк+ лад, “Степова балада” чи “Дума про ма+ тір”, або повість “Далекий недільний ра+ нок”, побачили світ під кінець минулого сто+ ліття, коли наклади видань уже значно впа+ ли, а от Ваші спогади про Тютюнника публі+ кували ще на початку 1980+х рр. багато ра+ зів у різних багатотисячних газетах+жур+ налах+книжках… Як Ви зійшлися із Григо+ ром? Яким побачили його вперше? Чи щось досі знали про нього і його творчість? — Усе це є у перших двох розділах книжки “Там, де Роська мала сиву Рось доганя…”. …Ще в армії, коли наш батальйон дисZ локувався в Москві, мій товаришZполтаZ вець приніс у казарму чергове число роZ манZгазети (в кінці 1963Zго чи на початку 1964 року): “Раджу почитати новий роман мого земляка Григорія Тютюнника”, — сказав, передаючи мені цей примірник. То був знаменитий “Вир” у російському пеZ рекладі. Згодом знайшли цей твір українZ ською. Після нього проштудіювали інші прозові й поетичні твори воїнаZфронтовиZ ка, удостоєного 1963 року Державної преZ мії імені Т. Г. Шевченка за тойZтаки “Вир”. А коли потрапили на очі перші ноZ вели вже Григора Тютюнника, то вони чоZ мусь асоціювалися з іменем автора “Виру” аж поки не з’явилися “Батьківські пороZ ги”, внісши ясність у творчість двох братів: Григорія і Григора… Відтоді все Григорове, що друкували у періодиці й окремими книжками, читали, обговорювали і визнаZ чали найвищою пробою… Тому, готуючи разом із відомим новелістом Миколою Кравчуком у червні 1977 року омріяну теZ тіївську зустріч з Григором Михайловичем, очікував на неї, як на своєрідне свято дуZ ші… — З Тютюнником, Кравчуком, Стогній+ чуком Ви тоді мандрували містечком, були в районній бібліотеці під час виступу пись+ менника, він жив у Вашій квартирі не один день. А момент проводів на провінційному аеродромі, яким починається Ваш спогад “З долонею біля серця” — то ж не перша Ваша зустріч? — У рекомендації для мого вступу до Спілки письменників Анатолій Шевченко 1992 року писав: “Оповідання й новели Павла Малєєва я читав років 15 тому. Із авZ тором познайомив мене ще Григір ТютюнZ ник, відрекомендувавши так: “Ось тобі вроджений письменник, а до видавництва свої писання нести не наважується. Каже: нехай я на них подивлюся з відстані часу; а того не розуміє, що ця відстань — мить, промайне, як життя…” Це знайомство відбулося вже після першого візиту Григора Михайловича до Тетієва, коли я гостював у нього. А той, перший, його візит стався у червні. Із диZ ректором районної бібліотечної системи Галиною Мідзяновською ми приїхали до Києва тетіївським автобусом, який достаZ вив туди місцевих школяриків на телестуZ дію для запису їхніх виступів. Поки там тривало те дійство, ми з директоркою тим же автобусом добралися до вулиці РаєвZ ського, щоб, згідно з попередньою домовZ леністю, запросити Тютюнника їхати з наZ ми до Тетієва на зустріч із читачами… На наш дзвінок двері квартири 57 розчинилиZ ся, і перед нами постав стрункий чорнявий красень. Ми відрекомендувались. “А я вже чекаю вас, навіть борщ зварив, полтавZ ський…” Майже всю дорогу до Тетієва ми з письменником розмовляли. Склалося враZ ження, що знаю цю людину давно, як рідZ ну, і ніколи з нею не розлучався. На подаZ рованій мені згодом світлині Григір теж зізнався: “Рідному душею…” — Ким Ви себе вважаєте: поетом, про+ заїком, публіцистом, мемуаристом?.. У якому жанрі Вам найкраще пишеться? Січень 1978 року. Павло Малєєв і Григір Тютюнник — Пристрасть до віршування притаZ манна кожній людині з дитинства, як БоZ жий дар… Вона проявляється спонтанно врядиZгоди, а ось поетиZпрофесіонали — постійні щодо обраного письменницького жанру, і не просто віршування, а саме — поезії. До останніх себе не рівняю, про що сказано й у моїх есеях… Понад півстоліття перебуваючи в товаристві Спілки журнаZ лістів, заробляв собі на хліб публіцистиZ кою, працюючи у районних газетах… НаZ віть Ви, Василю, колись зауважили: “Я чиZ тав його нариси — просторі, барвисті, заZ пахущі…”. Робота над нарисами і привела до художньої прози… До речі, саме як проZ заїка мене й прийняли до письменницької Спілки 1995 року. Цьому сприяли й відгуZ ки на мої твори Віктора Баранова у журнаZ лі “Київ”, Леоніда Куценка у “Дзвоні”, Володимира Моренця у “Вітчизні”… — Письменники починали рух за Неза+ лежність. А тепер лають її, бо за радян+ ської влади їм і книжки видавали справніше, і гонорар солідний за свої твори одержували, і якісь пільги були (за виступи в трудових ко+ лективах платили, відпочити на морі мож+ на було пільгово). Не хотіли б повернутися у ті часи? — У ті часи я відкривав на сторінках районних і київських часописів заборонеZ ні досі імена бандуриста Василя Литвина (нашого земляка) і його дружиниZпоетеси Антоніни, а згодом нариси про них увійZ шли до книжки про школу кобзарського мистецтва “Нова легенда Стрітівки”, заZ початковував теми про героїв Букринської епопеї і їхнього втілювача у скульптурі ВаZ лентина Зноби, які стали авторами моноZ логів у книжці “Висоти слави і скорботи”, продовжував тютюнниківську тему, яку, до початку видання організованих Анатолієм Шевченком спогадів “Вічна загадка любоZ ві”, не кожен тоді наZ смілювався чіпати, далі пітнів над посібниками “Література рідного краю” для шкільництва Новомиргородщини й Кагарличчини… Все це — зрідка за кошт спонZ сорів, яких треба було ще знайти й переконати щодо потреби таких витрат, або й за власZ ний… Уже значно пізніZ ше протоптану стежку чимало досі мовчазних колег “оновлювали” і “відкривають”… Отже, озвучені Вами пільги, на жаль, мене обминали та й нині обминають… Навіть статус чорноZ бильської зони з КагарZ лика зняли і відсуджену добавку до пенсії… — Чи треба письмен+ нику йти в політику? Ви ж були в політиці? І в компартії, і в “Просві+ ті”… — Діти війни переZ бували в політиці з диZ тинства: жовтенята, піZ онери, комсомольці, Василь Бондар народився 1954 року в Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Після закінчення факуль% тету журналістики Київського держ% університету ім. Т. Шевченка працю% вав у кіровоградських газетах “Моло% дий комунар”, “Вечірня газета”, ко% респондентом%організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників, головним ре% дактором Центрально%Українського видавництва, у 1995—2015 рр. — го% лова Кіровоградської обласної орга% нізації НСПУ, нині головний редактор літературного часопису “Вежа”. Зас% лужений журналіст України (2007). Автор книг прози “Одвідини” (1994), “Смарагдові китиці у воді” (2001), “Камінь від хандри” (2013), “Візит ввічливості” (2016), та праці з літературознавства “У пошуках слова значущого” (2008); автор%упорядник художньо%документальних книг “Голо% си із 33%го” (1993), “Ми, переможені Чорнобилем” (1996), “Сповіді з%за ґрат” (1997), “0ST — тавро неволі” (2000), “Рух. Початок” (2014), “Пись% менництво: важкий хрест чи лавровий вінець?” (2010), 6%томного видання “Реабілітовані історією. Кіровоград% ська область” (2004—2013), 2%томної хрестоматії творів письменників При% інгулля “Блакитні вежі” (2011), упо% рядник антологій. Твори перекладено англійською і румунською мовами. Лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка, імені Дмитра Нит% ченка та ім. М. Стельмаха, краєзнав% чої премії ім. В. Ястребова. члени партії. Босий, напівголодний, я у 50Zх роках минулого століття гордо носив червоний галстук і втирав сльози, жаліючи “бідних” американських дітей, про яких пристрасно розповідала наша вчителька на виховних годинах… У райгазетах творчі трудівники, щоб працювати, мусили налеZ жати до партійних лав. Моє покоління буZ ло закомплексоване ідеєю світлого майZ бутнього. І я, як і наші літературні класиZ ки, пописував віршики на кшталт: “Нам в комунізмі жити, нам його будувати!”… А в початкових класах мене ще й “переслідуZ вали” за те, що водив до церкви рідну сліZ пу бабусю Дарію Захарівну, яка своїми казZ ками та бувальщинами перша прищепила мені потяг до Слова, навчила молитися Богу, навчила добра, справедливості… РаZ йонний осередок товариства “Просвіти” я організовував у Кагарлику наперекір ноZ менклатурним чиновникам тодішньої місZ цевої влади і очолював до десятка років під егідою столичного обласного голови — віZ домої письменниці Раїси Іванченко. Тепер плачу внески лише до двох національних організацій: Спілки журналістів і Спілки письменників. — Ви на музику Михайла Вербицького адаптували до сучасних вимог і реалій текст нашого державного славня. Як Ви пи+ сали “Молитву” і чи виконували її?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин