Народний звичай “Дай, Боже, силку і на другу нивку!” · с. 14сторінка оригіналу ↗
Роди, Боже, житечко і на друге літечко Жниварські звичаї та обряди на Західному Поліссі
Слово Просвіти, №29 за 2018 рік
Жнива — уроча подія в житті хлібороба, вінець невтомної праці його рук і серця. Тільки-но поклав зернину в материнські груди землі, огорнув її теплом ниви і теплом власної душі, як відразу ж починаєш жадібно чекати цього апофеозу селянської праці. У хлібороба завжди невпрогорт усіляких щоденних клопотів і турбот, але серце його ніколи не забуває про хлібну ниву — як зійшло зерно, чи кущиться і як, чи вистачить сходам снаги витримати зиму. І навесні, і в літі він невтомно пильнуватиме за своїм житечком, викроюватиме зі свого сконденсованого часу хвильку, аби навідати його, спостерегти, як воно викидає колос, наливається, дозріває, половіє, чи не зловтішаються над ним вороги його. А коли зазолотиться нива дозріваючим колосом, рахуватиме кожну днину і кожну годину, аби не поспішити, але й не забаритись зі збором урожаю. Зривав колосок, розтирав на долоні, рахував зерня і клав до рота, на зуб, мовби знімав пробу з дорогоцінного металу. Благально зводив очі до неба й просив у Творця погожої днини, аби успішно впорати хлібну ниву. Вельми важливо було все зробити в пору: зажати, вижати, згромадити в копи чи полукіпки, відсвяткувати обжинки.
До написання цієї статті спонукали мене розмови з літніми людьми про жнива. Спогадуючи про минуле, про нелегкі жниварські будні, з особливим пієтетом розповідали вони про ті чи ті традиції, обряди, наспівували пісні. І з тих споминів поставали цілі картини й окремі образки з поетики жнивної ниви, де воєдино переплітались свято і будні, окриленість душі і нелегка праця із серпом у руках. Нині в українського хлібороба інші можливості, змінилися й погляди, та все ж незле зазирнути в скарбницю народної пам’яті. Шанобливо Олександра КОНДРАТОВИЧ
Зажинки — то справжнє священнодійство. Ось як розповідає про цей ритуал Марія Андріївна Химчик, 1934 р. н., мешканка села Нуйно Камінь-Каширського району, що на Волині: “У нас завжди зажинав батько і тільки в щасливий день — у середу або в п’ятницю. Прийшовши на місце, скидав шапку, молився “’Тчинаш” і починав жєти. Ризне раз — встане і подивиться вгору, на небо, другий раз ризне — знов подивиться вгору, третий раз — так само подивиться. Як вийде жменя, кладе вздовж загона. Далі жне як завжди. Але як нажне другу жменю, кладе поперек першої, щоб вийшов хрест. Після цього ще нажне снип чи два — і вже поле зажєте”. Присутня при цьому родина мовчки спостерігала за діями батька, проте, як молився, молилися пошепки всі. Затим усі бралися до роботи, кожен на своєму загоні. Або відкладали на деякий час працю, щоб жито поспіло [2, 147—148]. І от нарешті житнє поле покликало не до споглядання, а до роботи. Родина врочисто в повному складі вирушала на жнива. Жінки в білих лляних сорочках з двома чи трьома вузенькими смужками перетику на рукавах і в таких же спідницях з такими самими скромними смужками на пілочках. У деяких селах цей комплект одягу звався біляк. Голови пов’язували білими хустинами “на ковпак”, тобто середній кінець згорнутої навпіл по діагоналі хустини збирали на потилиці й перев’язували зверху двома передніми, або “під кінець”. У такому випадку передні кінці перев’язували під середнім. Так само в білі полотняні строї вдягалися й чоловіки. На полі найперше розкладали триніжку — пристосування з трьох міцно зв’язаних зверху жердок, до яких підвішували дитячу колисочку. Мати старанно огортала пристрій великим полотняним простирадлом — пиньохою. Вона мала захистити дитя від сонця та непроханих гостей — мух і ґедзів. Погодувавши дитятко, господиня вкладала його спати. За няньку залишався хтось зі старшеньких дітей, нерідко чотирьох-п’яти років. Решта ховала в холодку під тією ж пиньохою обід, хлібний квас, заправлений цибулею або її зеленим пір’ям, воду, готувала необхідне жнивне начиння. І наступала найголовніша мить — початок жнив. Господар знімав картуза, молився “Отче наш” або й просто хрестився, просив у Бога погожої днини та помочі в нелегкій праці і зажинав ниву. Молилися пошепки й інші женці та просили в Творця спору в роботі, витривалості, надто спині. Починаючи працю, кінчиком серпа торкалися землі, так щоб утворився хрест, тобто хрестили і свій загін, і ниву загалом. А вже по тому починали жати. В більшості випадків перші дві жмені нажатого жита також клали навхрест, у формі хреста, цим самим закликаючи Бога до помочі. Водночас це було і застережним знаком проти будь-яких напастей і випробувань. Просили помочі в Бога й женці. “Що женчики гадали, як ниву зажинали?” — питає жниварська пісня. І отримує очікувану відповідь: “Ми гадали гадойку: “Дай, Боже, погодойку!” А з “погодойкою” — й силочку на всю нивочку”. Навколишній світ видавався привітним, багатим та щедрим, надихав на працю, зобов’язував господарів уміло поєднувати жниварську роботу з домашніми клопотами, спонукав до поетизації, оспівування, здавалось би, буденних речей, як-от у пісні “Широкий загін маю”, яку женці не забували заспівати під час коротенького перепочинку: Широкий загін маю, Не дожнуся до краю. Ой жнися, загонойку, Я піду додомойку. Я піду додомойку, Видою коровайку. Коровиця — бриниця, Золотая дойниця, Золотиї обручі, Я видою й уночі [1, 110]. Здавалось би, пастельно прозорий зміст, без будь-яких загадок. Аж ні. Не відразу й збагнеш його глибину. Перед жницею, можливо, й одинокою, в одночассі постає дві нагальні проблеми: дожати широкий загін та видоїти корову, вим’я якої бринить від молока. У такий час і коровиця-бриниця видається незвичайною, для якої підходить лише “золотая дойниця”, оперезана золотими обручами, і хоч нагальна необхідність її подоїти кличе “додомойку”, однак і золота нива не відпускає. Тому й доведеться подоїти рідну годувальницю “уночі”. Вживання епітетів золотий, золота, золоте, золоті свідчить про значення жнив у житті хліборобської родини. Їхні серця сповнені радості від того, що дочекалися жнив, успішно збирають урожай та вірять у щасливе прийдешнє. Тому так природно звучать тут і пестливі слова: літечко, житечко, загонойку, нивка, силка, татойко, додомойку, господинька іт. ін. Жали старанно, спритно, але не надриваючись, аби вистачило сили на всі жнива. При цьому пильнували, щоб у сніп не потрапляли бур’яни, насіння яких при обмолоті могло втрапити до зерна і в майбутньому прорости на ниві ще в більшій кількості. Особливо діставалось куколю, який не лише засмічував посіви, а й постійно перебував у полі зору дітей, які, прагнучи заволодіти його квітками, толочили житні посіви. Жнучи, снопів не в’язали, вижате складали на перевесло. Надвечір кожен жнець сам в’язав свої снопи або це робив батько чи старший брат. Найчастіше ж бралися до цього всі. Потім зносили снопи в одне місце й громадили. На Поліссі снопи здебільшого складали в стропці по десять снопів у кожному: до найбільшого тулили навхрест спочатку чотири, потім між ними розміщували ще чотири. Десятий сніп мав слугувати за шапку. Солому на ньому загинали по боках на рівні перевесла і таким розгорнутим надягали на решту (дев’ять). Така конструкція легко продувалася вітром та сприяла просушуванню соломи й зерна. Якщо родина поспішала, складала снопи в полукіпки по 30 снопів у кожному. Важливо було вчасно впорати ниву та при цьому конче дотриматися всіх прикмет, вимог звичаю та пересторог. Справжнім апофеозом жнивної праці були обжинки. На завершення збирання, женці залишали кілька невижатих стебел на бороду. Для цього брали з собою стрічку, найчастіше червоного кольору. Зав’язати бороду доручали найкращій, найвправнішій жниці. Або найстаршій. Зв’язавши зверху колоски, жінка пальцями або кінчиком серпа розпушувала внизу землю, витереблювала з колосків жито, висівала й заробляла його в ґрунт та промовляла: “Вже жито засіяно, — піднімала догори голову й додавала: — Роди, Боже, житечко, і на друге літечко!”. У цьому випадку лексема друге відігравала роль не порядкового числівника зі значенням другого за порядком, а займенника зі значенням “наступний”, а за ним — знову “наступний” і так до безкінечності. Коли в’язалась борода, не зайняті в цьому дійстві дівчата, лежачи, терлися спинами об землю та просили: “Дай, Боже, силку і на другу нивку!” Як розповідала Ганна Степанівна Бідун, 1919 р. н. (с. Ворокомле), у їхній родині дещо поіншому справляли обжинки. Вони також залишали невижатими кілька житніх стебел та зав’язували їх докупи пітяжкою1. Якщо ж її забули, то використовували житнє стебло. Після цього хрестилися, ставали навколішки, очищали під зав’яззю землю від бур’янів і пальцями розпушували. Тоді бережно брали в долоні колоски й розминали, щоб висипалося зерно в підготовлений ґрунт. “Це робилося для того, щоб воно не виходило ні із землі, ні із комори. А зв’язані стебла звалися обжинками. Бо їх зусібіч обжали” [2, 151]. Цей чин зав’язування й прикрашання житніх стебел (бороди, обжинків) та засівання був колись своєрідною жертвою полю та його духам і мав посприяти майбутньому врожаєві. Видавалось, земля, люди, навколишній світ жили одним — думою про успішне жнивування та його вдале завершення. Водночас серце християнина не покидала вдячність Творцеві за цю данність та глибока пошаноба до хліба. Вочевидь, саме тому в багатьох селах до цього часу не пекли картоплі, яка на Полісі завжди вважалась другим хлібом. Так чинили на власному полі. То був ніби родинний ритуал. Женці, яких наймав пан чи багатій, чи ті, що зібралися на толоку, закінчивши роботу, ще й плели з найдоріднішого колосся вінок. Прикрашали його стрічкою, різними квітами і обов’язково калиною та на завершення підносили господареві. Женчики в білій одежі рухалися веселим гуртом, займаючи вширш усю вулицю, та співали: Ой весело, господару, весело, Що ми тобі віночка несемо. А ще буде, господару, веселій, Як положимо на столі [1, 119]. Попереду в тім вінку йшла найгарніша дівчина. Вважалося, що краса юнки позитивно вплине на майбутній урожай. Незрідка поруч із дівчиною йшов гарний юнак з невеликим снопком у руках. У деяких місцевостях цю пару пойменовували княгиня і князь. Пригадаємо, що саме так на весіллях величають молоду та молодого. На цю ватагу вістунів про успішне завершення жнив господарі чекали з нетерпінням. “За вінок пан платив великі гроші”, — діляться спогадами учасниці обжинків. Зачувши наближення женців, він разом із дружиною виходив їм назустріч. Знявши з голови вінок, дівчина з поклоном та всілякими побажаннями господареві й господині, усім домочадцям, найвагомішим з яких було в щасті й здоров’ї дочекатися нового багатого врожаю, підносила його голові родини. Той з вдячністю й поклоном приймав його, платив гроші та запрошував на гостину. Вінок клали на стіл або вішали на покутню стіну. Потім його після освячення в храмі винесуть у клуню та всіляко оберігатимуть, аби не поїли миші. Зерно з вінка буде використане для нового засіву. Пригощання завершувалося танцями та співом. Якщо в родині існувала традиція плести вінок, женці також у поклоні підносили вінок батькові, і він теж винагороджував своїх женчиків грішми, хай і не так щедро. Але за будь-якого звичаю, з такої нагоди готувалась святочна вечеря. Снопок жита в селянській хаті ставили на діжку під образами. Він також потім буде винесений до стодоли, аби бути внесеним назад на своє почесне місце на діжі перед Святою Колядою. Жито і життя — слова одно' го кореня. За звучанням і за зна' ченням. Випечений з житнього борошна хліб завжди вважався
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
