Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Дзюба ніколи не поступався цінностями, ідеалами, · народженими і виплеканими Українським народом”. · 8 Многії літа! · с. 8сторінка оригіналу ↗

Національний Просвітник чеснот

Слово Просвіти, №29 за 2021 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Думати, писати про Івана Дзюбу, відчувати його світоглядно є справою етично відповідальною. Очевидно, вона для глибоких творчих розвідок доброчесних та мудрих дослідників, оскільки торкається життєдіяльного простору людини, яка окреслювала не параметри, а сутнісні вектори руху української нації. Ця ще не осягнута вершинність літературознавчих, суспільно-політичних надбань, філософічних розмірковувань великого українського Просвітника були, є і слугуватимуть надалі знаменом для національного поступу. Проте, навіть пізнавши смисли й почуттєві налаштованості Дзюби, все ж поза “кадром” залишатиметься утаємниченість, розмислова непідкореність. Правду кажуть, що “у людському спілкуванні невисловлене вкрай важливе”. Здоровлячи Ювіляра, надіємося, що нас очікуватимуть несподіваності високих думок і духовних злетів, які нуртуватимуть снагу, неспокій, “спалахування душі”. Бо часто лише одна присутність цієї знакової для України Постаті спонукає людей “олюднюватися”. Справді, моральна охайність Дзюби, витворена людськістю, громадянською мужністю, українськістю, шляхетністю поведінкових норм, духовною аристократичністю, ідейною одержимістю…, завжди додавала “я-позитиву” в різних суспільних середовищах. Незалежно від обставин, він залишався невтомним Будителем національного духу, зітканий із чеснот, які гідні прикладу для сущих і ненарожденних. Нинішній швидкоплинний час, разючі зміни (у доброму і злому контексті), загрозливі й непередбачувані виклики дедалі більше актуалізують ті наболілі проблеми, які завжди хвилюють Івана Дзюбу. Він по-справжньому, як суспільний діяч, залишається системним і глибоким у світобаченні, не зіпсований “олігархістами”, лібералістами, федералістами, всесвітниками-інтернаціоналістами. Дзюба – великий Українець, який входить до головного проводу Нації, сповідуючи Україну як цінність духовну, ідейну, політичну, світоглядну, не спекулюючи фразеологією модерних політиків, а свято возвеличуючи найсокровенніше – “Україна понад усе!” Пригадую його блискучу державницьку співдоповідь на І Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 року. З натхненням і водночас болем у серці звертався він до українства, розсіяного по світу, витісненого за межі етнічних територій унаслідок національного гніту, політичного терору чужинецької влади. Захоплено й гордо промовляв, коли торкався “здатності українців вести боротьбу за свою свободу й за драматичних умов вигнанства”. Він закладав ті вартісні основи, які трохи пізніше викристалізувалися в конституційні положення стосовно єдності українства на материзні і поза її межами. “Сьогоднішній день знаменує кінець доби нашої історії, коли українці були роз’єднані не тільки кордонами, а й взаємним незнанням, підозрами, інспірованим ворогуванням, – проголошував Дзюба, – а нині можемо не тільки пізнавати один одного, а й формувати разом свої політичні, життєві, культурні орієнтири для створення нового образу України”. Він був одним із тих, хто дав чітке наукове обґрунтування постави незалежної України як результату боротьби багатьох поколінь українців, що вибудували ідею самостійності України ідеалами Шевченка і Франка, “великих просвітителів і різьбярів народного духу”. Тоді, на зорі Незалежності, він прискіпливо оцінював кроки нової (старої) української влади, конструював логіку політичної боротьби, закликаючи національно-демократичні сили до єдності і оборонства громадянських прав, щоб владу не прибрали “відмиті й невідмиті” комреваншисти”. Його мрія про формування влади національної довіри як ефективного інструменту державотворення для тих часів (і не лише) була раціональною, оскільки несла загальнонаціональне порозуміння. Вдумливо й відповідально розставляв акценти навколо найбільш чутливих тем: ідеології українського націоналізму, політичної нації, державної ідеології, національної визначеності України, етноісторичних цінностей та етнокультурного розвитку. Уже тоді вбачав головну проблему подальшого розвитку України в нагальній необхідності суспільної консолідації, яка уможливлюється лише на ґрунті спільної ідеї, практичної державотворчої діяльності, загальнонаціональних інтересів. Він розвивав ідею (хай і суперечливо) Української національної держави, що дотримується принципу національного інтересу та національних пріоритетів у державному значенні. Маючи природний дар передбачати хід суспільних процесів, досвід життєвих випробувань, культурний та інтелектуальний особистісний потенціал, Дзюба прогнозував для України варіанти безкровної еволюції переходу від тоталітаризму до демократії, мирне урегулювання міждержавних і міжнаціональних проблем. Проте в цьому він не був імперативно однозначним. “Станеться так чи ні, – зазначав він, – залежатиме від міри консолідації української нації-держави”. Не культивуючи абсолютно хибні та позаконструктивні ідеологеми на кшталт “єдина країна – единая страна”, Іван Дзюба чітко усвідомлював значущість ідеї спільної мети. Такою загальносуспільною ідеєю для нього була Україна, яка для всіх громадян ставала життєвим інтересом. “Інтерес без ідеї нікуди не веде”, – говорив цей інтелігентний Просвітник чеснот нашого часу. Зусилля кожного з нас, свідоме будування України справами, а не патріотичною риторикою, консолідація дією для України ставали для нього мірилом громадянськості Особистості. Для мене він асоціювався ще й в образі талановитого й сумлінного Вчителя, оскільки був прикладом у вірі, слові і дії. Переконував, виховував, надихав на чин і позицію, бо Сам таким Був. Те вічне Франкове правило виявляти любов до свого народу не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею було завжди з ним і в ньому. Ця ідейно загартована і духовно зріла постать не залишала, здавалося б, в суспільно-політичній ніші місця для компромісів. Проте існував для нього ціннісний вимір, де забуття образ, незгод, суперечок стало імперативом. Це була ЄДНІСТЬ заради України – кредо, що супроводжує в помислах і діяннях увесь життєвий шлях нашого національного мудролюба. Водночас Дзюба ніколи не поступався цінностями, ідеалами, народженими і виплеканими Українським народом, своїми правами і переконаннями щодо обстоювання української мови, культури, національної історичної ідентичності, духовності, збереження свого неповторного українського “Я”. Перегортаю думки і громадянську позицію Вченого, Політика, Письменника і Метра-Літературознавця, оприлюднених 15 років тому, відомих як сім питань до Дмитра Табачника, і розумію всю злободенність та затребуваність цього публічного дискурсу для дня сьогоднішнього. Адже “скорпіони на українське слово”, на українськість ніколи, на жаль, в Україні не переводилися. “Україні доводиться творити нову ідентичність, – пише академік Дзюба в праці “Україна в пошуках нової ідентичності”, – за набагато складніших умов, у безмежному просторі глобальних викликів та імперативів”. Також нікуди не зникали в Україні “п’ятиколонники”, москвофіли, українофоби, колаборанти, У ці дні від затуманених карпатських верховин до донецьких степів чуються соборні дзвони. Вони славлять, віншують, здоровлять високодостойного Українця – Івана Дзюбу. Щиро, вразливо, велично. Моя землячка Ольга Кобилянська такий стан душі обрамлювала і ущасливлювала співом Слова: “Коли чую (таку) музику – готова я вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна; стаю велика, погорджуюча, любляча...”. Іване Михайловичу! Нехай цей трепет і суголосся наших українських сердець будуть з Вами у ювілейні дні Вашого Ангела, як данина шани і поваги до Ваших життєвих творінь, прозрінь і заобрійних мрій Україною.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин