“Те, що потрібно, не важко, а те, що важко, – · не потрібно”. Філософська світлиця · с. 10сторінка оригіналу ↗
Класики української філософії: Григорій Сковорода “Все – трава і лушпиння, все – прах і тінь, все минає; серцем же людина вічна” “Кожен є той, чиє серце в нім: вовче серце – справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове – вепр, хоч подоба бобра” “Не за обличчя судіть, а за серце” “Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце”
Слово Просвіти, №29 за 2021 рік
Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, викладач Київської православної богословської академії
Як не можна горсткою піску засипати бездонний океан, як не можна широко розкинене полум’я погасити краплиною води, як не можна орлові літати в маленькім пуделочку, так не може дух чоловічий заспокоїтись матеріяльними добрами. Дух чоловічий – це безодня безконечна, як небо, або час.
Нерозумні люди! Чи довго ви ще будете залишатись в блуканні? Чому ви не думаєте про того, кого називаємо Богом? Чому ви не стараєтесь наблизитись до Нього? В шуканні Бога чоловік знайде повне заспокоєння бажань свого духа.
Григорій Сковорода1
Вищий рівень філософської культури, яку несли в світ діячі Києво-Могилянської академії, репрезентував її геніальний вихованець Григорій Сковорода (1722–1794 рр.) – український філософ, педагог, поет, мандрівний проповідник, містик. Уважав, що ядром філософського пізнання є не тільки пояснення сутності світу і людини, а й поширення такого практичного знання, яке би гарантувало на Полтавщині у козацькій родині. Філософсько-богословську освіту отримав у Києво-Могилянській академії, де навчався з невеликими перервами з 1734 р. і до 1753 р. Служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети в Санкт-Петербурзі, перебував у складі посольської місії за кордоном. Прослухав університетські курси в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Італії. Особливо важливим було його перебування в м. Галле (Німеччина) – тодішньому центрі пієтичної філософії3, а знайомство з її представниками вплинуло на формування власної філософської позиції (екзистенційно кордоцентричного евдемонізму). Природна обдарованість Г. Сковороди зробила його поліглотом: він прекрасно знав латину, грецьку, німецьку та інші мови, що дало йому можливість ознайомитися з вченнями античних філософів, у тому числі з філософією Платона.
Деякий час працював викладачем поетики в Переяславському колегіумі, але був звільнений з посади за нетрадиційний підхід у викладанні. У 1751 р. повернувся в Києво-Могилянську Академію, щоб продовжити навчання в класі богослов’я, але повного курсу не прослухав, по
З 1769 р. Сковорода відмовляється від будь-яких офіційних посад і обирає долю мандрівного філософа-проповідника.
Не будучи ченцем, він стає ніби ченцем у миру, головними характеристиками способу життя філософа стали аскетизм, пісництво, моральна чистота, любов до людей, простота у всьому і вміння жити в Бозі. Любов до
– видимої (“тварної”, “сотворенної”, матеріальної) та другої – невидимої (внутрішньої, духовної, Божої). Внутрішня натура є проявом божественної сутності світу (є Богом), пронизує весь світ і надає йому сенсу розвитку.
Макросвіт (“макрокосм”)
за зовнішньою оболонкою реалізує Божі замисли. Мікросвіт (“мікрокосм”) – це світ людини, позначеної суперечливим співіснуванням її невидимої натури з тілесним гріховним життям. Істинна людина з’являється лише тоді, коли, пізнаючи себе, вона знаходить у собі “невидиме” духовне, а, отже, Бога. Ось чому пізнання людиною самої себе є пізнанням Бога. Головним інструментом самопізнання стає людське серце. Вчення про можливості “серця” (“сердечного пізнання”) є візитівкою філософської антропології Сковороди. В його “філософії серця” знайшли своє віддзеркалення перші спроби розуміння ролі підсвідомого і надсвідомого (надрозумового) в людському житті. Людське серце, а не розум, є джерелом бажань, почуттів, дій і вчинків. У такий спосіб через пізнання серцем самої себе людина пізнає свою духовну сутність, свою душу, вчиться любити Бога, саму себе і собі подібних (“безодня кличе безодню”). Символом людини, яка вже пізнала Бога, став образ Нарциса, який, люблячи Бога, любить себе і навпаки.
Г. Сковорода зробив практичний висновок: любов і служіння людини Богу є водночас і любов’ю до самої себе. На основі вчення про служіння самій собі й любові людини до самої себе філософ творив нову релігію – “релігію доброчинності й любові”.
Окрім антропології складовою частиною філософії Сковороди стала його християнська етика як вчення про шлях людини до щастя, розуміння добра та зла, сенсу людського існування. Філософ стверджував, що людина може досягнути щастя або самостійно, або за допомогою інших людей. Але в будьякому разі головною умовою його досягнення стає відповідність дій та вчинків людини потребам “внутрішньої натури”,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
