Гаряча тема · “Через позицію влади стаття Путіна не стала предметом серйозного публічного експертного обговорення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Чого прагне путінська пропаганда?
Слово Просвіти, №29 за 2021 рік
16 липня 2021 року Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка провело відеоконференцію “Історія України і пропаганда Путіна”. Пропонуємо увазі читачів “СП” основні тези виступів її учасників.
Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка: “Сьогодні говоримо про дуже серйозну загрозу, яка нібито несподівано з’явилася в нашому інформаційному просторі і взагалі у світовому просторі, у зв’язку з доктриною Путіна, що стосується не тільки минулого України. Адже коли він говорить про минуле, то це, насамперед, розмова про завтрашнє. Наше завтрашнє у вимірах московського фюрера небезпечне тими рецидивами, які матимуть наслідки для всього людства. Ми навіть не усвідомлюємо, що ця заява, доктрина, звернення чи короткий курс України у викладі Путіна і Росії є наслідком, на мій погляд, тих домовленостей, які мали місце у Швейцарії. До цього були окремі заяви, звернення, публікації, адже Росія вже давно і системно працює проти України, української державності й української ідентичності. Я взяв лише декілька праць, щоб проілюструвати цю тезу: Леоніда Соколова “Осторожно: “украинство”!”, яка вийшла 10 років тому, і Сергія Родіна “Отрекаясь от русского имени”. Це все присвячено нам – сотні, тисячі видань у самій Росії. Там є навіть окремі полички в книгарнях. Мене це вразило, коли я ще міг їздити в Москву від Верховної Ради України. Коли ми зустрічалися в Українському культурному центрі, то бачили цілий відділ антиукраїнської літератури у книгарні на Арбаті. Це свідчить про те, що робота тривала, вона поширювалася по всій Україні. Ця робота підсилювалася п’ятою колоною в нашій державі. Але такої жорсткої заяви і такої жорсткої доктрини ми ще не чули. Вона могла з’явитися тільки внаслідок однієї події (це моє припущення). Я брав участь у зустрічі з послом США в СРСР Джеком Метлоком у готелі “Україна”, на яку були запрошені Михайло Горинь, Іван Драч, Лариса Скорик і я. Метлок, який приїхав із Москви, проводив із нами серію розмов на тему: “Не робіть дурниць, не розвалюйте Союзу. Це може закінчитися для вас великими бідами”. США в особі Метлока тоді зайняли дуже чітку промосковську, проімперську позицію. Час від часу вони нам про це нагадували. Це було тоді, коли президент Клінтон забрав наш останній щит, який захищав нас від нашого екзистенційного ворога. І коли президент України Леонід Кравчук зустрічався з президентом США в аеропорту “Бориспіль”, той вимагав від нашого президента, аби ми позбулися і тактичної зброї. Фактично нас обеззброїли перед страшним ворогом. Які це мало наслідки? Усі ми добре знаємо: щойно Леонід Кучма наважився сказати, що Україна – не Росія, і видати книжку з такою назвою, це закінчилося плівками Мельниченка.
Ми постійно під прицілом московських кулеметів. Але тепер це, очевидно, погоджено з державою, яка вирішує всі світові долі. Ще у ХХ столітті вона була причетною до того, що обернулося багатомільйонними втратами. Маю на увазі торгівлю США з Гітлером. Не так давно ми були свідками того, як нас здали США, коли нерукостисканий Путін приїхав до Швейцарії і зустрівся з Байденом. Це означало, що він реабілітований. З цього все й почалося. Нас відкинули від перспективи до ПДЧ. Нам його обіцяли ще у 2008 році, але ми й сьогодні не бачимо перспективи. Ми не брали участі в обговоренні питань колективної безпеки в рамках НАТО. І те, що теоретично обґрунтовано з’явилося саме в ці дні, свідчить, що після змови, яка відбулася у Швейцарії, нас хочуть позбавити суверенності в обмін на те, що Москва стане союзником Вашингтона у протистоянні з Китаєм. Це головна мотивація. Вона була й буде. Це нагадує мені початок ХХ століття, коли Україна була позбавлена суверенності. І це стало величезною світовою трагедією. Ми маємо зробити не тільки застереження всередині держави. Ми маємо мобілізувати одне одного в єдине ціле у протидії сюжетам, які можуть нам нав’язати ті, хто стоїть за нашими спинами. Ті, хто не розуміє одного, що український чинник є внутрішнім чинником європейської і світової безпеки. Ми підготуємо заяву, до якої залучимо не тільки просвітян, не тільки науковців. Будемо звертатися до політиків США, аби вони припинили цей безглуздий шлях назустріч Путіну. Адже це призведе до світової біди, яка знову почнеться з України”.
Володимир ВАСИЛЕНКО, правознавець-міжнародник, доктор філософських наук: “Обговорювана стаття скромно підписана – Владімір Путін. Але розміщення цієї статті на сайті президента Росії, надає їй статусу офіційної державної позиції. Стаття є продуктом кваліфікованої фальсифікації історії.
Однак її слід розглядати не як опус на історичну тему, а як політико-ідеологічну платформу для обґрунтування антиукраїнської імперської політики Росії і виправдання її збройної агресії проти України. Стаття починається і закінчується тезою про те, що росіяни і українці – один народ, тобто за умовчанням це російський народ. Тим самим українська нація розглядається лише як частина “русского міра”, позбавлена власної ідентичності, а відтак без права на суверенну національну державу. Необхідно звернути увагу, що публікація статті В. Путіна супроводжувалася наказом Міністерства оборони Російської Федерації про її обов’язкове включення до програми занять з військово-політичної підготовки особового складу російських збройних сил. І стаття, і наказ з’являються тоді, коли восьмий рік поспіль триває збройна агресія Росії проти України. Війна, яка почалася у лютому 2014 року з анексії Криму, мала на меті швидке розчленування України. Завдяки опору добровольчих батальйонів і підрозділів Збройних сил України Росії не вдалося здійснити бліцкриг. Але її мета – знищення України – залишається. Для реалізації цієї мети російське керівництво у будь-який момент може розпочати широкомасштабне вторгнення в Україну. Це має усвідомити українське суспільство і з цього повинна виходити українська влада, організовуючи протидію агресії Росії і розбудовуючи відносини із зовнішнім світом. Нині в Україні здійснюються заходи, спрямовані на відсіч збройній агресії, але вони є несистемними і недостатніми. Сьогодні, коли вже восьмий рік триває війна Росії проти України, відсутня комплексна і системна програма розбудови Збройних сил України, розрахована на створення потужних сил національного опору. Парадоксальним є те, що на восьмому році війни понад 50 відсотків українців вважають Росію дружньою країною. Це результат неефективної нашої гуманітарної політики, яка має бути складовою політики відсічі збройній агресії Росії. Така ситуація становить величезну загрозу національній безпеці України і самому її існуванню як незалежної держави. За цих обставин необхідний радикальний перегляд державної стратегії, спрямованої на мобілізацію всіх сил і ресурсів суспільства на відсіч російській загрозі. На публікацію статті Путіна є реакція на Заході. У західних публікаціях підкреслюється імперіалістичний характер ставлення Росії до України, в окремих публікаціях йдеться про те, що стаття В. Путіна – це оголошення війни Україні. На жаль, в Україні практично відсутня офіційна оцінка цього антиукраїнського маніфесту, яким є стаття Путіна і яка орієнтує владні інституції Росії та її збройні сили на продовження політики знищення України. Через позицію влади стаття Путіна не стала предметом серйозного публічного експертного обговорення. Засоби масової інформації в Україні дискутують безліч найрізноманітніших питань, більшість із них тривіальні. Тим часом, громадяни України лишаються непоінформованими про ще один дуже небезпечний ворожий прояв антиукраїнської стратегії Росії. У світлі викладеного необхідно звернутися до владних інституцій України, зокрема, до президента, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони України та інших відомств із закликом вжити заходів для широкого роз’яснення в Україні та поза її межами агресивної політичної мети цього витвору Путіна”.
Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук, професор: “Стаття Путіна – це не лише меморандум, не лише декларація, це швидше директива гібридної, загарбницької війни. Він багато взяв у Леніна, який, щоб загарбати Україну, впродовж 1917–1921 років писав директиви, в яких висловив усі претензії Радянської Росії до України. Це директива дій для всього світу. Думаю, що вона спрямована переважно на зарубіжного політика, на світову спільноту, а не на російський народ, який живе в такій атмосфері з ХVІ століття. Стаття пронизана пропагандистською єзуїстикою, теоретичними висновками й узагальненнями, які з історичних позицій є суцільною брехнею. Але ж вся російська історія побудована на міфах та легендах. Якщо міфи мають об’єктивну основу, вони цінні. Однак міфи Путіна жодної об’єктивної основи під собою не мають. Це шкідлива міфотворчість, спрямована на загарбання, поневолення народів. Коли він оцінює період від підписання Богданом Хмельницьким угоди з Московією і до ХІХ століття, то робить реверанс у бік української нації, що малороси мали вплив на “созидание большой общей страны”. ХІХ століття він називає століттям “благодетельности Русского государства в отношении Украины”, говорить, що царизм підтримував українське питання. Насправді впродовж ХІХ століття українська інтелігенція зазнавала репресій, велася активна русифікаторська політика, відбувалася заборона української мови, літератури, писемності, викривлення всієї нашої історії. Києво-Могилянська академія ще до цього часу була перетворена на духовну. Він пише, що у ХІХ столітті були активні процеси “развития малорусской культурной идентичности в рамках большой русской нации, объединявшей великороссов, малороссов и белорусов”. І не згадує про те, що це було століття активної асиміляції українства, прагнення його знищити. Одним реченням згадує Тараса Шевченка та інших діячів української культури. Зовсім не говорить про Куліша, Костомарова та багатьох інших. Нічого не каже про винищення народів Кавказу. Про інші народи, які були знекровлені. Далі різко переходить до ХХ століття, революцій. Він не говорить, що Росія загарбала Україну. Центральну Раду, Директорію і Державу Павла Скоропадського називає “квазигосударственными объединениями”. Путін, як і Ленін, говорить, що ми будемо
Учасники розмови (зліва направо): Сергій Присухін, Петро Чернега, Павло Мовчан, Георгій Філіпчук
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 2-3
Кирило СТЕЦЕНКО, голова Київської “Просвіти”, народний артист України: “Нам все-таки вдалося відвоювати рух за впровадження Закону про функціонування української мови. 16 липня настала нова стадія цього закону, яка контролює роботу мистецьких організацій, телебачення, кіно. Дуже важливо, що, незважаючи на потуги ворогів українізації, це вдалося зробити силами наших патріотів і публічної активності українців. Мітинги під Верховною Радою показали, що для нас це має значення.
Проводимо нашу конференцію дуже вчасно – вже за чотири дні після того, як з’явилася пресловута стаття Путіна. На відміну від наших політологів, які кажуть, що на це не варто звертати увагу. Насправді це дуже важливий момент лобового зіткнення між світами “русского міра” і українського світу. Тут дуже капітально і дуже системно подана концепція, яка адресована до російського населення в Росії для того, щоб його мобілізувати, щоб воно відчуло внутрішню правоту своєї боротьби і потенційність війни. Це мені нагадує артобстріл перед тим, як пустити піхоту. Вона ж звернена і до п’ятої колони в Україні для того, щоб посилити її позиції і світоглядно організувати.
Стаття Путіна нагадала мені
“Короткий курс ВКП(б)” Сталіна. Це документи, які мають виробити світогляд “русского міра”, завдання якого “восстановить историческую справедливость”.
Соромно, що ми, українці, на
30-му році нашої незалежності не здійснили культурної революції, яка мала б комплексну структуру. Одним із напрямків цієї революції мало б бути переосмислення історії з української позиції. Чому так не склалося? Працює Національна академія наук України, є система захисту дисертацій, авторитети, традиції. Але традиції – радянські. (Якщо людина може запропонувати щось інше, то вона має бути з-поза меж академічної науки. Це неправильно).
Усе, що стосується національної ідеї та місця української нації і держави, які є інструментами в реалізації цієї мети, не склалося через різні причини. Це п’ята колона, українська боязкість та поблажливість. Але що б там не було, ми зараз отримали в лоб дуже серйозний удар, який важко витримати. Проти нас діє система іншого бачення світу, яка створювалася віками.
Можливо, мало хто читатиме цю статтю. Але які висновки будуть зроблені? Наша академічна історична наука, всі, хто займається гуманітарним напрямком, не зробили за 30 років те, що мали зробити. Не змогли розв’язати ті вузли, на яких всюди паразитує Путін, що озвучує міфи, які культивувалися в царські часи, радянській Росії і зараз всі повилазили назовні.
Ми мало говоримо про те, що є величезна різниця між писемною мовою і розмовною. Це те саме, що латина для Європи, яка була писемною мовою церкви, але не була рідною ні для французів, ні для іспанців.
Староболгарська мова не могла бути рідною для киян, які говорили між собою староукраїнською мовою. Наша наука могла б розчистити ці пострадянські,
постімперські міфи. Те ж саме з міфом про спільне походження.
Ми не зруйнували міф, що
Московія – це не Русь, а Русь – це не Московія. Потрібні зміни на рівні свідомості. Це має бути підкріплено великою кількістю джерел. Ще один міф про Олександра Невського, Юрія Долгорукого, претензії Москви на Київську Русь.
Ще одне питання: чи починається наша державність з Київської Русі? Що було раніше? Переконаний, що тут існувало багато держав. Але період тисячоліття до Київської Русі мало вивчений. А росіянам не вигідно знати, що до Русі щось було. Тоді виникає питання: хто вони і навіщо?
І стосовно самої назви “Україна”. Путін стверджує, що це окраїна. Але ми знаємо, що префікси у і в вказують на центр. Отже, Україна – це те, що в центрі.”
Валерій ФРАНЧУК, лавреат Шевченківської премії, народний художник України: “Вперше у мою свідомість прийшло їхнє імперське величчя, коли я служив у Москві у Шереметьєво. Командир нашої роти запитав, куди я хочу поїхати. Відповів, що в Україну. Він сказав: “Поезжай в свою хохляндію”. Відтоді в мене з’явилася до них “любов”. Потім я втямив, що таке Голодомор. Допомогла мені в цьому мама.
Моя мистецька концепція картин про Голодомор – показати диявольську суть московитів. Вони називають нас “братами”, а поїдають живими. Намагався здолати їхній російський фашизм майже в кожному своєму творі.
Що далі? Нам тільки слава і перемога. Будемо йти по цій дорозі. А таке зібрання дає нам можливість заявити про свій протест.”
Микола ШКУРКО, голова Ніжинського об’єднання ВУТ “Просвіта”: “У 1990 році постало Товариство української мови імені Тараса Шевченка – єдина демократична, патріотична організація. Завдяки ТУМу сформувався склад Верховної Ради, який прийняв доленосні “Декларацію про державний суверенітет України” та “Акт проголошення Незалежності України”, багато інших законів, які лягли в основу нашої подальшої роботи.
Не зменшилося значення
“Просвіти” і в сучасній Україні. Інше питання, що вона не зайняла в державі належного місця. Візьмемо досвід наших найближчих сусідів – словаків. У них є Матиця словацька – прообраз нашої “Просвіти”. Це установа, якій держава делегує частину своїх функцій, що стосуються інститутів, музеїв, кінематографа з відповідним державним фінансуванням. І при цьому всьому – це громадське об’єднання, яке обирає своє керівництво. Це не призначені чиновники, а громадський інститут за своєю формою.
Що нам потрібно, коли ми маємо вже 30 років державності? Нам час заявити про себе на високому державному рівні. Ми можемо взяти на себе ті функції, які держава не може виконати, особливо в царині ідеологічно-інформаційній.
“Просвіта” має йти у владу і брати на себе частину цієї влади.”
Власн. інф.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
