Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Історична свідомість – це історична правда, · а історична правда – це методичка дій сьогодні”. Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗

перемоги України над Москвою Послухай ворога – і зроби навпаки

Слово Просвіти, №29 за 2021 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Лист Путіна: інструкція Етноатрибутив руський – це єдиний термін, що всупереч складним історико-політичним обставинам зберігав свою тяглість, даючи безсумнівну самоідентифікацію (ендоетномен) українцям, попри всі політичні маніпуляції навколо цього у ХVIII–ХХI ст. Нагадаю, що до ХIII ст. ні Новгородська, ні Смоленська, ні Володимиро-Суздальська, ба навіть Галицько-Волинська Русь Руссю не називалися (більше про це – 10, с. 188–200). Натомість згодом у Московському князівстві русскою називали церковнослов’янську мову, тоді як в Київській Русі церковнослов’янська (або слов’янська) мови і руська мова – це зовсім різні мови, бо руська мова – це українська мова. Отже, перли від Путіна, що “Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською)…” чи “Важливо зазначити, що і у західних, і у східних руських землях розмовляли однією мовою” – нісенітниця не лише з огляду на існування різних народних мов (діялектів) і літературної мови, та ще й до того чужої – церковнослов’янської з болгарською основою. Путіну ж ідеться про “каламуть понять” (І. Могильницький), у якій водиться його імперська рибка. Жодної спільної мови на цих теренах не було ні історично, ні, як чуємо, тепер: “Від племен українських ці російські племена були відгороджені густими величезними лісами, тому обидві ці мови розвивалися незалежно одна від одної, розвивалися кожна своєю дорогою, БЕЗ ЯКОЇСЬ СПІЛЬНОЇ ДОБИ, для якої нема місця в нашій історії ˂…˃ спільність князівської династії (в дійсності варязької) аніяк не свідчить про спільність племінну чи мовну, – український народ і українська мова пов’язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов’янськими народами й мовами” (7, с. 148– 149). Остаточно заплутавшись у наших надто віддалених мовноісторичних московсько-українських зв’язках, що завжди були зв’язком хіба через ворожу лінію фронту, Путін ремствує, що “Під удар потрапило все те, що об’єднувало нас і зближує дотепер. Перш за все – російська мова. Нагадаю, що нова “майданна” влада першим ділом спробувала скасувати закон про державну мовну політику. Потім був закон про “очищення влади”, закон про освіту, що практично викреслив російську мову з навчального процесу”. Наголошу, що російська мова в Україні не може бути чинником об’єднання, бо це мова чужинця й окупанта. Богдан Хмельницький, їдучи в складі українського посольства до Москви у справі Переяславських статей, брав зі собою військового перекладача Якова Івановича, а самі статті були писані московською мовою і перекладені, як казали московити, не розуміючи української мови, “бҍлорусскимъ письмомъ” (11, с. 108, 114). І це не поодинокий випадок, а системне явище, що сигналізує про ментально-культурне провалля між українцями і московитами: “… московити мали чималий клопіт як із розмовною, так і літературною мовою тогочасних білорусів і українців. Вони часто неправильно їх розуміли; у них було мало кваліфікованих перекладачів; вони навіть не могли “очистити” макаронічний текст, переписуючи його задля внесення до важливих офіційних документів” (6, с. 56). В одному Путін таки має рацію, коли бідкається про скасування “майданною владою” сумнозвісного закону “Про засади державної мовної політики”, що писаний у Москві і поданий в Україну через українофобів С. Ківалова і В. Колесніченка. Тільки, на жаль, тодішній в. о. президента О. Турчинов постанови про скасування цього путінського мовного закону від 23 лютого 2014 року не підписав. Мені разом з колегамисвободівцями довелося ініціювати в червні 2014 року подання до Конституційного Суду на предмет його невідповідності українській Конституції. Щойно 28 лютого 2018 року, всупереч саботажу Конституційного Суду президентом П. Порошенком (його представник жодного разу не був присутній упродовж чотирьох років судових засідань), Суд визнав цей закон нечинним за процедурою ухвалення. Так українці обстояли своє природне мовне право всупереч насильницькому насадженню мови окупанта – московської. Останнє мовне бідкання Путіна стосується того, що “мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя”. Якби Московія у 30-х роках ХХ століття не виморила голодом українців у цій степовій частині України і не заселила питомо українські землі московитами, то там би і слів московських ніхто не чув і не треба було б їх “захищати”. Натомість панування мови ворога і призвело до теперішньої війни – окупації Путіним цих територій. Мова – це передусім етноніми як основні червоні лінії ідентифікації. Цьогоріч минає 300 років, як 1721 року “сама назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра” (Іван Драч). “Хєр Пітер” (як він сам себе називав) перейменував Московське царство на Росію (грецький варіянт назви Русь) не лише для знищення окремости українців і білорусів від московитів та привласнення їхньої історії та культури, але і з потреби бути визнаним в Европі, яка добре знала Русь як цивілізовану країну, а Московське царство – як азійських дикунів (6, с. 207). Натомість етнонім русский в офіційному вжитку закріпився щойно наприкінці ХVIII століття з наказу німкені Єкатєріни II, що заборонила назву “московитяне” (8, с. 94). Тому вважаю нашим першорядним завданням повертатися сьогодні до історичного хороніма цієї держави-агресора не тільки тому, що вона не змінила своєї дикунської сути, а через те, що такою є мовно-історична правда. Перестаньмо називати цю країну РОСІЯ, а її мешканців росіянами, а називаймо їх історично правильно – Московія, московити, московитяни чи москалі (в побуті і кацапи). Це не просто розв’яже питання термінологічної плутанини з русским і руським (чи давньоруським), а поверне історичну правду й формуватиме деколонізовану національну мовно-історичну свідомість українців. Зрештою, це питання часу на законодавчому рівні. Водночас нагадаємо Путіну, що “…слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким ˂…˃ Саме через це вживання слово Україна в царській Росії було заборонене. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам’яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як “окраїна Росії” (8, с. 121). Чи не тому Путін жодним словом не згадав у своїх історичних маразмах Запорозької Січі – отого апогею українського мілітарного духу? Зворушує, як Путін апелює до маніфестантів нашої народної мови І. Котляревського і Т. Шевченка, випинаючи в Шевченкові його московськомовні повісті, які він не міг писати українською, бо був засланий московитами у казахські степи солдатом до дикої і спитої московської армії. А щодо вибору Гоголем російської мови – то це був не лише вибір яничара, а вибір своєї смерти. Перед смертю Гоголь палив свої “Мертві душі”, бо сам став цією мертвою душею через служіння московському цареві і московській мові. Отже, буде мова – буде Україна. Язиком України не збудуєш. І Путін щодо цього має рацію. Своя історія окусом історичної свідомости цього шибздика (С. Караванський) є теза: “…сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи”. Спростовувати цю клініку – це доводити, що наприклад, деревом є лише його вершечок, а коріння до нього не має жодного стосунку. Навіть класик московської “історичної науки В. Ключевський (1841–1911) вважав, що росіяни з’явилися на історичній арені після розпаду Київської Руси, тобто не раніше другої половини ХII ст.”, тобто московська історія розпочинається з Володимиро-Суздальського князівства (8, с. 55), що, своєю чергою, забирає всі претензії Московії на територіяльну і культурну спадщину Руси. Феодальна роздробленість Руси – це “яскраве свідчення того, що населення держави не було єдиним етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдности. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденцій – однієї з причин розпаду держави. Якщо говорити про єдиний етнос Київської Руси, то, ним, імовірно, було населення Руської землі – русини – предки сучасних українців” (3, с. 58). Позаяк московити виникли на фінно-угорських болотах від запліднення руською кров’ю внука Володимира Мономаха Андрія Боголюбського (той, що започаткував війни з Україною-Руссю, спаливши Київ 1169 року), а відтак доліплені монголо-татарським ігом, улусом якого вони були до 1480 року, – то їм, з огляду на ментальні комплекси, не під силу усвідомити свою відрубність від цивілізованого світу. Звідси агресивне посягання на чужу історію і доточування її минулого до своєї темені. Як слушно стверджує історик Л. Залізняк, “…права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва” (цит. за 8, с. 79). Путін, з огляду на викривлені імперські комплекси і паніку перед окремішнім державницьким шляхом України, подає звичний виклад ідеологем часів Петра I і Єкатєріни II, що згодом був закріплений у псевдоісторичних концепціях московських “істориків”, зокрема М. Карамзіна, який уперше назвав Київ “матерью городов русских” (8, с. 49), його концепцію продовжив М. Погодін, який взагалі договорився до того, що в Києві жили первісно московити, які після татарської навали 1240 року перекочували на Оку та Волгу, а на спустошену наприкінці ХV століття Київщину прийшли прикарпатці-галичани. Відтак у сталінські часи, зокрема 1946 року в праці В. Мавродіна “Дрєвняя Русь (Происхождєніє русского народа и образование Киевского государства)”, чи не вперше проголошено, що “Киевская Русь – это начальный этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка – русский народ киевских времен, древнерусскую народность” (8, с. 56). Отже, про що це все свідчить? Про нагальну потребу масованого і першорядного вивчення історії України не лише в школі, коли дитяча свідомість далеко не завжди готова сприймати, розуміти й аналізувати складні історичні перипетії, а поглибленого (через спеціяльні курси, наприклад, “Історія воєн Росії з Україною”) вивчення нашої історії у вищій школі абсолютно на всіх фахових напрямах з обов’язковим екзаменом. Натомість досі чинний наказ післямайданівського міністра освіти і науки С. Квіта №1392 від 25 листопада 2014 р. про необов’язковість у вишах історії України та української мови, а у школах історію України злито зі всесвітньою історією як наслідок діяльности міністра освіти і науки Л. Гриневич з її протиукраїнською концепцією НУШ. Як бачимо, В. Путін неабияк стимулює нас повернутися обличчям до власної історії, бо саме правдиві знання її визначають наше майбутнє. Коли ж будемо сповідувати історичний конструкт від Путіна, то собі можна сконструювати хіба домовину. Отже, історична свідомість – це історична правда, а історична правда – це методичка дій сьогодні. Своя церква Православіє московського розливу (за Путіним “зримий, багатовіковий символ нашої споріднености”), яке куплене через тиск турків у Константинопольського патріярха за 120 соболів та 200 золотих червінців 1686 року, і досі має свій відгомін в Україні через феесбешних попів РПЦ. Це одна з основних ідеологем затримання України в орбіті Москви. Тоді стався “церковний переяслав” (Д. Блажейовський), тобто анексія УПЦ. Поки московські попи правитимуть сатанинські служби в наших церквах – Україна не буде вільною. І Путін нам сам кричить про це, апелюючи, наче йому катеринка заїла, до “спільної віри”. Виженете московських попів – моїх слуг, забороните в Україні РПЦ як терористичну організацію, що вбиває душі українські, звільните від них передусім Києво- Печерську Лавру, – тільки тоді здобудете духовну свободу. Українці! Вперед! Якими гомерично смішними видаються апелювання цього духовного немоча до князя Володимира, що, продовжуючи досвід князя Аскольда (860 р.), хрестив Русь, коли Москви (ймовірно 1147 р.) взагалі не існувало. Критикуючи Берестейську унію 1596 року, він слушно вказує нам на бездоганність цього релігійно-політичного кроку на ту пору, з якого виросла УГКЦ, що значною мірою спричинилася до збереження української ідентичности на противагу то ортодоксального православія московської подоби. Саме це історичне церковне рішення вивело українців з-під деспотично-церковних наративів Москви, руйнуючи єдиний центр церковного поневолення. Звідси і сьогоднішнє ремствування Путіна на новий автокефальний статус ПЦУ. І вже геть абсурдним є апелювання цього карлика до постаті уніята Велямина (Йосипа) Рутського, який начебто говорив про спорідненість мови руської, тобто української, і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин