Пошта “СП” · “Творці не вимагають привілеїв, а просять того, що їм належить за законом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“Воскресіння Лазаря” – поезія вічности Тадея Карабовича
Слово Просвіти, №29 за 2026 рік
Станіслав НОВИЦЬКИЙ
“Не піддайся нещастю, але йди йому назустріч з подвоєною мужністю”. Вергілій
Матерія творчости Тадея Карабовича увиразнюється глибиною самопізнання, бо ж найбільша висота поезії власне у відчутті самопізнання себе в навколишньому просторі. Митець являє у новій поетичній збірці: природнє відчуття не лише мовної матерії, але самої духовності і традиції української поезії на зламі епох. Карабович у стилі верлібрового урізноманітнення потребував справжньої індивідуальності, яку набув як видатний представник свого літературного покоління. У новому поетичному рукописі виразно проступає цілісна людська мудрість, розуміння реального світу, розуміння себе в цьому земному протистоянні з самою реальністю. З попередніх поетичних збірок Тадея Карабовича явно простежується літературна традиція. Він один із найяскравіших представників епохи відродження українського верлібру на теренах західної літературної традиції. Без творчости Карабовича важко уявити український літературний процес сьогодні. Творчий доробок Тадея Карабовича являє собою унікальний сплав філософської присутності та літературного дискурсу. Говорять про це основні збірки поезій автора: “Zapatrzenia”, “Вологість землі”, “Біля вогню”, “Кличу тебе як ластівку”, “Атлантида”, “В пустелі небо чорне”, “Що стою за стіною споминів”, “Два листи до ночі”, “Вибрані поезії”, “Довга розлука”, чи “Лугуни”. Тадей Карабович як перекладач української поезії здійснив по суті титанічну працю. Сотні його перекладів, вступних статей, післямов, літературознавчих розвідок посутньо друкувались в найбільших українських і польських часописах. Як науковець він автор численних досліджень, статей, чи фольклорних нотаток і записів. Богдан Бойчук так писав про творчість поета: “Поезія Тадея Карабовича балянсується між двома розп’яттями:
між розп’яттям Христа і розп’яттям двох людей в акті кохання; це своєрідне мораліте Карабовича відбувається найчастіше в глушині його улюбленої Холмщини. Дивлячись з іншої перспективи, це значить, що поезія ця визначається метафорикою та інтроспекцією в буття часове і позачасове”. Чи дійсно Чи дійсно посипляться зірки в траву і будемо шукати їх у вічності та дні попливуть і дощі змиватимуть з наших тіл любові я піду цією стежкою і ти підеш чомусь а що робити з зірками збирати їх чи хай лежать в траві 11.06.2026 р. В одному з листів до мене Тадей Каробович писав: “Пригадую ночі, коли я йшов на Галілею, лягав у високі трави ковили. Я бачив небо в зірках і світло далеких поселень. Бачив себе і міг переосмислити свою творчість. В нічному доторку вічності, я написав свої “Орільські листи”. Це була збірка, яка звільняла мою творчу палітру від обмежень верлібру. У ній я застосовував міфічне мислення. Це був час, коли в українській літературі панували постмодерністи. Вони читали тільки себе, і тому “Орільські листи” залишились в літературній “ніші”. (З листа Т. Карабовича до С. Новицького – Люблін, 22 травня 2026 року). Ластівки над Єрихоном У сяйві Мертвого моря шелест крил ластівок які несуть в дзьобиках намул на гнізда ніхто не ступає по плесі Мертвого моря в німбі вічности ніхто не вибігає на плесо і не загрузає тільки ластівки несуть намул і ліплять гнізда на стінах Єрихону для своїх первенців 26.05.2026 р. Унікальна і парадоксальна сила почуттів. Особливо коли митець звертається до свого ліричного “Я”, навіть опісля реалістичних поривань ліричного героя поглянути на земне існування. Так, можливо, що кожен із нас має неодмінне відчуття переломності. Поезія здатна зберігати і увічнювати, набувати зовсім нових і унікальних сенсів. Тадей Карабович у новому рукописі постає до читача у зовсім новій літературній іпостасі. Я б охарактеризував цю збірку в загальному погляді як збірку внутрішньої самотности і безкінечного пошуку. Бо як зізнавався сам Митець – “Творча келія, це внутрішній світ поета, його роздуми серед ночі на тему проминання. Вся ця структура відповідає за натхненне слово і його перцепцію в світі. Надто говорити про неї не треба, бо це моя “приватна Атлантида”. Багато слідів цієї “творчої келії” знаходиться в моїй творчості, скажімо у збірці віршів “Забутість” (2011), чи у літературній критиці “Оголені вершини. Розповіді про поетичні території” (2016). Можливо тому літературний критик Ольга Соляр звернула увагу на абстрактні елементи в моїй творчості. На її погляд, це вплив міфу, де місце народження – Холмщина зазнає повної сакралізації. А втім Ольга Соляр не вважає такого стану як ніші, це на її думку повнокровне річище, яке впливає до загальної течії української літератури і, інтегруючись із нею, збагачує її”. Тадей в одному з листів до мене писав: “Поезія – це стан окриленої душі, сповненої неповторних емоцій. Цей стан вам відомий, бо ви отримували його від найпотаємнішої грані. Так і тут, Пасіфая не є провісницею щоденності. Вона втілює у вірші філософський праобраз сутності майбуття. А майбуття – як я сказав, суб’єктивне. Бо навіть якщо дійсність змінює форму, чи стан, сутність суб’єктивного залишається незмінною”. Саме відчуття самотності являється для митця тією сакральною силою, що тримає на земних пластах існування заради святої духовності творення. Карабович поет глибоко ліричного звучання, недарма більшість його поетичних текстів мають пряме звернення до церковної тематики. Кожен вірш такого напрямку мов омофор, молитва, гра, велика святість душі та розуму. Чесно кажучи, я відверто схиляюсь перед цією духовною величчю розуміння і потребування самотності. Пасіфая Лаконська Пасіфая біжить пустелею її сандалі летять в безодню немов палаючі пір’їни чупають камінь на схилі гори і викликують лавину лавина років що минули гримить безоднею разом з сандалями Пасіфаї я сиджу і плачу біля безодні (...) Тадей Карабович у своїй творчості – унікальний майстер. Він поза поколіннями, поза літературними групами. Він окремий митець зі своїм власним світоглядом і відчуттям. Його тексти цінні саме індивідуальністю, увиразненням деталей та образів, глибокою метафорикою власного поетичного світу. Карабович – видатний поет і перекладач, він близький мені як ніхто і ніколи. Його поезія без перебільшення – це моя поезія, без якої я не маю права уявити свого літературного дискурсу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
