Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Живе українське слово з трибуни лише показало б усьому світові справжню красу й велич нашого непереможного народу!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Коли історія вимагає єдності: Бад-Емс між офіційним дисонансом і живим голосом

Слово Просвіти, №29 за 2026 рік

Ці особисті роздуми звичайного громадянина своєї Батьківщини — небайдужого багаторічного просвітянина-патріота з південноукраїнського Миколаєва, — є прямим продовженням оприлюдненої на сторінках всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти” (№ 19 (1347), 14–20 травня 2026 р.) статті “Тріумф української мови над “духовним Чорнобилем”: Від “забороненого діалекту” до мови — переможниці лінгвоциду та істинного символу свободи!”. Тепер вони осмислені крізь призму реальних подій, пережитих мною як ініціатором та учасником дійства в Бад-Емсі останньої суботи травня поточного року, коли історія знову зажадала від нас єдності та чину. Микола МАТІЮК, м. Саарбрюккен, Німеччина Будь-яка перемога над забороною рідного слова не стається сама по собі. Вона виборюється живою присутністю, коли так званий офіційний дисонанс історії — глибоке протиріччя між фактами, ідеологіями та спогадами, що викликає відчуття невідповідності й абсурду, — ми перекриваємо солідарним, чистим і рішучим голосом сучасної України. Аналізуючи витоки імперського лінгвоциду, прагнеш окреслити контури нашої духовної перемоги, що веде до збройної перемоги над північно-східним ворогом. 30 травня 2026 року — у день 150-річчя ганебного Емського указу — курортний Бад-Емс (німецька земля Рейнланд- Пфальц), де колись було підписано акт про заборону українського слова, знову став місцем зустрічі історії та сучасності. Цього разу українська мова звучала тут вільно й переможно. Проведенню акції передувала плідна багаторівнева робота німецьких та українських організацій — як “давніх” діаспорян, так і вимушених переселенців, представників академічних спільнот Рейнланд-Пфальцу та сусідніх земель. З великим бажанням провести цей захід будували плани й активісти нашого громадського союзу, що працює на теренах Саарланду. Правління та члени ГО Ukraine Freunde Saar вели ділову комунікацію з Державною канцелярією, Міністерством культури Саару (для сприяння в контактах із владними структурами Рейнланд-Пфальцу), мерією Бад-Емса, правоохоронцями та поліцією. В результаті було узгоджено дві частини акції: з 14:00 до 16:00 — офіційне й регламентоване зібрання в закритому залі (вхід за списками, делегація від Саару — до 10 осіб, без права виступу); з 16:00 до 18:00 — культурноісторичний пікнік пам’яті на відкритій території (вхід вільний, відповідальність за проведення якого брало на себе наше ГО землі Саар). Водночас варто підкреслити: у масштабах ФРН необхідно мати єдиний і дієвий неформальний громадський загальнонімецький центр із представництвом від усіх земель, який би сприяв координації проєктів та заходів для вимушених українських мігрантів. За моєю ініціативою, у єдності сердець, до вшанування цієї дати долучилися десятки українців і німців із Саарбрюккена та інших міст. Моїм кредо завжди залишається: “Жити й працювати — без брехні!”. Оскільки я не є членом правління саарської спілки і не говорю від її імені, у цій статті ділюся виключно власними враженнями. Завдяки ж активній роботі ГО Ukraine Freunde Saar цей день став не просто актом пам’яті, а актом сили, гідності й мовного відродження. Анатомія лінгвоциду та замах на пам’ять: як попелище Бад1Емса викрило тяглість московитського рашизму. Щоб осягнути сакральний зміст нашого чину, ми зобов’язані без прикрас розкрити драматичну, майже детективну хроніку боротьби за присутність українського імені в цьому місті. Історія появи, нищення та регулярних замахів на пропам’ятну дошку на фасаді знаменитої “будівлі з чотирма вежами” (Vier- Tиrme-Haus) — колишньої літньої резиденції російського самодержця Олександра ІІ — це передній край протистояння — визначений особисто мною, що налічує п’ять історичних віх/етапів. Перша запекла віха сягає 1976 року, коли вільне українство в еміграції від1 значало 100-річчя підписання ганебно1 го акта. Тоді на величній будівлі вперше з’явився знак нашої національної пам’яті. Ініціатором і виконавцем цієї справи вис1 тупив мій видатний земляк, уродженець Миколаєва, всесвітньо визнаний учений — професор Людвіг-Максиміліан-універ1 ситету в Мюнхені Юрій Гаврилович Бой1 ко-Блохин. Людина-епоха, фактичний батько повоєнної україністики в німець1 ких університетах, він застовпив україн1 ську присутність там, де імперія прагнула забити останній цвях у труну нашої мови. Ця дошка понад три десятиліття стояла німим докором, аж поки у 2007 році її не знищили найманці імперської системи. Другий етап став актом нашого рішу1 чого відродження у 2009 році. Попри опір російського лобі, відновлену дошку знову встановили на її законне місце завдяки сприянню Генерального консульства Ук1 раїни у Франкфурті-на-Майні, під керів1 ництвом тодішньої очільниці установи Наталії Зарудної. Проте у 2021 році було зафіксовано чергові намагання сплюн1 друвати дошку руками маргінальних ван1 далів, які відпрацьовували кремлівські темники. Третій, світоглядний, етап також при1 пав на 2021 рік, коли світ побачило псев1 доісторичне есе путіна. У цьому маніфес1 ті людиноненависті диктатор цинічно схвалив Емський указ, виправдав злочи1 ни царату й ідеологічно підготував повно1 масштабне вторгнення 2022 року. Цей крок довів: теперішня війна є прямим ге1 ноцидальним продовженням лінгвоциду півторастолітньої давнини. Мета кремля не змінила контурів — ліквідація України як держави та українців як нації. Четвертий етап перетворився на чорну сторінку історії курорту: 3 липня 2024 ро1 ку спалахнула руйнівна пожежа, яка вщент охопила триповерхову “будівлю з вежами” та її одноповерхову прибудову. Разом із руйнуванням фасаду зникла й наша пропам’ятна дошка, залишивши порожнечу на Кайзерпроменаде. П’ятий етап — мій свідомий приїзд до Бад-Емса 3 жовтня 2024 року. Я їхав сюди не просто як дослідник, а як продовжувач справи професора Бойка-Блохина, з яким мав честь листуватися. Постать цьо1 го вченого для мене є глибоко особистою. Я досліджував його біографію, збирав ар1 хівні свідчення про його життя й навчан1 ня в Миколаєві. Мені пощастило доклас1 ти зусиль для повернення його імені в рідні пенати, коли у 2016 році в межах де1 комунізації нам вдалося перейменувати миколаївську вулицю Коларова на вули1 цю Бойка-Блохина, а згодом — ініціюва1 ти встановлення меморіальної дошки на вулиці Потьомкінській, що поки не вда1 лося вирішити... Стоячи 3 жовтня серед обвуглених руїн імператорської резиденції в Німеччині, я дивився на порожнє місце від дошки крізь призму цієї багаторічної боротьби. Саме на свіжому попелищі народився мій непохитний задум: ми не маємо права капітулювати перед вогнем чи рашистським забуттям. До 150-ліття Емського указу тут мав відбутися масштабний символічний захід нашої тривалої пам’яті. В залі “офіційної” єдності: коли про ук1 раїнську мову... німецькою. Офіційне міжнародне засідання приймала відновлена після пожежі одноповерхова споруда — колишній будинок царської обслуги. Сьогодні ця будівля виглядає по-сучасному ново завдяки просторому скляному коридору з автоматичними дверима, де й відбувалася реєстрація. Атмосфера ще до початку зборів була неймовірно піднесеною й щирою. Переважна більшість присутніх прийшла в українських вишиванках, перетворюючи німецький інтер’єр на простір нашої живої культури. Наша саарська громадська організація отримала офіційне запрошення на делегацію з восьми осіб, до складу якої входив і я. Ми прибули як шановані гості, готові до щирої спільної праці. Рушійною силою та головними організаторами цього символічного чину виступили господарі землі Рейнланд- Пфальц: Українське товариство у Майнці та Німецько1українське товариство Rhein1 Dnipro з м. Кобленца. До них долучилися колеги з федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія — Асоціація українських студентів та докторантів Університету Кельна (USAC), низка українських організацій Німеччини та Генеральне консульство України у Франкфурті-на-Майні. Разом вони зібрали в залі, що вміщувала до півтори сотні стільців, унікальний контингент. Перед вікнами було облаштовано великий екран, де світилося головне гасло заходу німецькою мовою: “Die Zukunft gehцrt der Freiheit – und sie spricht Ukrai- nisch” (“Майбутнє належить свободі — івона говорить українською”). Модератором виступив професор Дюссельдорфського університету прикладних наук Олексій Хаб’юк, який забезпечив хід зібрання бездоганною німецькою мовою. Офіційне засідання було суворо регламентоване — з 14:00 до 16:00 — і складалося з десятихвилинних привітань та п’ятнадцятихвилинних наукових доповідей. Спершу присутні почули добрі німецькі слова від заступника мера Бад-Емса (виступив за дорученням голови міста Франка Акерманна). Далі у відеоформаті звернувся заступник держсекретаря Кабінету Міністрів України Ростислав Огризко. До привітального слова наживо долучився почесний консул України в Майнці Гюнтер Єрц. Зала занурилася у слухання промов провідних науковців: дослідника історії української мови, професора Віденського університету Міхаеля Мозера, та почесного професора Кельнського університету Герхарда Симона з лекцією “Репресії Російської імперії як чинник українського націєтворення”. Своєрідним містком у сучасність стала доповідь німецького військового репортера і фотографа Тілля Маєра, який представив фотодокументацію сучасної війни. Проте саме під час цих виступів у залі розгорнувся вражаючий життєвий дисонанс, який відгукнувся глибоким дискомфортом. Ми зібралися в день 150-річчя підписання указу про тотальне винищення нашої Материнської мови, але сама ця мова з офіційної трибуни майже не звучала! Про неї говорили — але без неї. На душі було боляче. Мимоволі згадувалися пророчі слова Тараса Шевченка з його послання “І мертвим, і живим...”: ...Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя... ...І казна-що мовчите, Поки німець цабе скаже, А до того — й мови Не знаєте... Цей шевченківський дисонанс, на жаль, стосувався самих організаторів та представника вищого органу виконавчої влади України, які через таку форму проведення підважували власну ідентичність. Було б відповідальним, якби модератор, ведучи захід німецькою для іноземних гостей (яких у залі було до півтора десятка осіб), з елементарної поваги до свого народу одразу робив короткий синхронний переклад українською. Окремо було соромно за “українську безмовність” високопоставленого урядового представника держави, яка сьогодні виборює свободу всієї Європи. Живе українське слово з цієї трибуни лише показало б усьому світові справжню красу й велич нашого непереможного народу! Ще одним виявом прикрого дисонансу стала повна відсутність у місті оголошень чи афіш про цю подію. Інформаційний вакуум на вулицях курорту є неприпустимим, тим більше, що в Бад-Емсі діє агресивне лобі “руського міра”. Не заявити про себе публічно перед місцевою німецькою громадою — це означає свідомо послабити власні позиції. Особисто я, як і колеги з нашої організації, ніколи б не відмовилися від активної підготовчої роботи. Проте через певну егоїстичну містечковість оргкомітету правління нашої ГО не було залучене до складання програми. Вказую на це принципово не ради конфронтації — адже ми не вороги і на-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин