Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Ох, Боже мій. Коли б скоріше літо, помандрую на Вкраїну. Дуже закортіло”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Три постаті, до яких привернув увагу Тарас Шевченко у Щоденнику

Слово Просвіти, №29 за 2026 рік

У цій публікації коротко розповідаю про трьох Шевченкових знайомих, яких поет по-різному відзначив у Щоденнику навесні 1858 року. Нині вони малозгадувані, але важливо хоча б побіжно відтворити в нашій пам’яті тих, кому адресовані найостанніші рядки, написані Тарасом Шевченком 24 лютого 1861 року, – Івана Мокрицького і Марію Мокрицьку (Свічку). Та нагадати про того, кого Шевченко затаврував “зрадником” у Щоденнику 6 травня 1858-го, – Михайла Юзефовича. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “З’явився я казанським сиротою до правителя канцелярії обер1поліцмейстера, до земляка мого І. М. Мокрицького” Цей запис Тарас Шевченко зробив у Щоденнику 29 березня 1858 року, тобто через день після повернення з заслання в Петербург, і в ньому зосереджено драму його поліційної піднаглядності й певну надію на співчутливість чи поблажливість високопоставленого земляка, з яким був знайомий із 1844 року. До того ж Іван Миколайович Мокрицький (1822–?) був молодшим братом Шевченкового приятеля, живописця Аполлона Мокрицького, з яким Тарас Григорович був знайомий з 1836 року і зустрічався в Москві 18 і 20 березня1. Шевченко зафіксував у Щоденнику: “Він прийняв мене напівофіційно, напівфамільярно… Наприкінці він порадив мені збрити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова2, до якого я повинен з’явитися як до головного мого наглядача”. Наступного дня – 30 березня – Шевченко замовив фотопортрет із бородою, в шапці та кожусі, 50 репродукцій якого доручив виготовити його друг Михайло Лазаревський, – ця світлина стала знаменитою, поготів, що Шевченко 1860 року створив з неї автопортрет. Але поет таки поголив бороду, залишивши густі вуса. Таким його знімали кращі петербурзькі фотографи – Олександр Шпаковський, Костянтин Нагорецький, Андрій (Генріх- Йоганн) Дєньєр, Іван Досс. У Щоденнику вчорашній засланець відзначив, що під час офіційного прийому “старе знайомство залишилося в дужках”, але в останні роки життя в Петербурзі Тарас Григорович доволі близько зійшовся з сім’єю Мокрицького. Скажімо, художник Єлисей Черепахін, який познайомився з Шевченком у 1859 році, згадував (у записі Миколи Вороного), що у нього зустрічав Івана Мокрицького з дружиною (про неї – далі): “Відносини сього чиновника до Тараса, як здавалось, були дуже щирі й прості, і лічився він, певно, своїм близьким чоловіком, бо поводився зовсім вільно, любив співати і таки гарненько виводив українські пісні”. Як відомо, навесні 1859 року Іван Мокрицький допоміг поетові оформити дозвіл виїхати в Україну, разом із тим, як управитель канцелярії обер-поліцмейстера, підписав листи до губернаторів Київської, Чернігівської та Полтавської губерній про встановлення за Шевченком суворого нагляду поліції. Підпис Івана Мокрицького стояв і під свідоцтвом від 7 квітня 1860 року на право вільного проживання Шевченкові в Петербурзі протягом одного року. Тарас Григорович не вичерпав цього дозволу… “Вона уроджена Свічка і справжня моя землячка” Побувавши 6 квітня на прийомі у Шувалова, Шевченко занотував у Щоденнику: “При цьому зручному випадку познайомився з дружиною правителя канцелярії обер-поліцмейстера І. М. Мокрицького. Вона уроджена Свічка і справжня моя землячка. Ми з нею зустрілися як давні знайомі”. Певно, сам Іван Миколайович і влаштував цю зустріч. Ішлося про Марію Львівну Мокрицьку (роки життя невідомі). З представниками цієї родини Шевченко познайомився в Пирятинському повіті під час першої подорожі в Україну, влітку 1843 року. Батько Марії поміщик Лев Свічка кілька разів згадувався в повісті “Близнята”. Шевченко подарував землячці “Кобзар”: “Марии Львовне Мокрицкой. На память Т. Шевченко. 4 февраля 1860 года”. У листі до Івана Мокрицького від 24 лютого 1861 року Тарас Шевченко вітав його з “днем святого ангела”, вибачався, Т. Шевченко. Фото. 1858 р. що не може особисто висловити щирі привітання: “Я хворий, другий місяць не тільки на вулицю, мене і в коридор не пускають. І не знаю, чим закінчиться моє затворництво. Глибоко кланяюсь Марії Львівні й цілую ваших діточок. Від душі бажаю вам повеселитися по-торішньому3. До побачення. Щиро ваш Т. Шевченко”. Це був останній автограф Тараса Григоровича. Знаменно, що він такий душевно щирий… Марія Мокрицька – “справжня моя землячка” – певно була однією з тих українок, які в холодному, гнилому Петербурзі найбільше нагадували Шевченкові сонячну, яскраву Батьківщину. У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він одного разу привів до художника кріпосну дівчину з України, котра позувала йому для картини “Дві дівчини” (1858). Тарас Григорович особливо радів, що вона нагадала йому про Україну: “Як пташка з божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені серце теплим, легким рухом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій. Коли б скоріше літо, помандрую на Вкраїну. Дуже закортіло”. Милостивий, Ти до мене добрий, Плакуном нехай не поросте Та дорога, за якою – обрій, Україна, дівчинка і степ… (Любов Голота) “Зрадник – київський Юзефович” У Шевченковому записі в Щоденнику від 6 травня 1858 року йшлося мимохідь про те, що його друг Семен Гулак-Артемовський за якоюсь потребою зайшов до обер-секретаря канцелярії Синоду Віктора Юзефовича та й його потягнув з собою: “Новий знайомий, незважаючи на привітність, мені не сподобався, може тому, що він рідний брат зрадника – київського Юзефовича”. Ішлося про Юзефовича Михайла Володимировича (1802–1889), у 1842–1856 роках – помічника куратора, пізніше – куратора Київського навчального округу, з 1844-го – члена Тимчасової комісії з розгляду давніх актів, а в 1857–1889 роках – її голову. Шевченко був знайомий з Юзефовичем, зустрічався з ним у 1845–1847 роках у Києві. У листі до Миколи Костомарова від 1 лютого 1847 року з Борзни писав: “Як побачите Юзефовича, то поклоніться од мене”. Характеристика його як зрадника спричинена дворушництвом Юзефовича у зв’язку з арештом членів Кирило-Мефодіївського братства. Історія київської зради й антиукраїнської діяльності Михайла Юзефовича була всебічно досліджена й оприлюднена Михайлом Грушевським. Саме він опублікував 1914 року матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства, в яких і розкрито зраду Михайла Юзефовича. Як показав Іван Дзюба, все починалося з того, що донос студента Київського університету Олексія Петрова про діяльність братства не порадував ні Михайла Юзефовича, ні інших службових осіб, які його спершу розглядали. У виказі йшлося про людей, їм особисто знайомих та й узагалі відомих із доброю службовою репутацією. Скажімо, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш мали підтримку високих осіб, а Шевченка вже було призначено викладачем університету згідно з наказом самого міністра освіти. Так от, 28 лютого 1847 року Петров зробив усне “повідомлення” помічникові куратора Київського навчального округу Юзефовичу, чим поставив його в дуже незручне становище. Адже той, родич Василя Тарновського (старшого), бував серед ліберальствуючих та українофільствуючих поміщиків, приятелював із Кулішем, мав непогані стосунки з Костомаровим і навіть сприяв Шевченкові в улаштуванні на згадану посаду викладача в університеті. Сюрприз був для нього малоприємний, але не дати ходу справі він не міг, до того ж боявся, що й на нього впаде тінь, а тому виявив особливу запопадливість: “Зробив по-своєму хитро: звелів Петрову суворо зберігати таємницю і, зібравши всі наявні в нього матеріали, написати офіційний донос на ім’я куратора округу О. Траскіна (донос було нaписано в кабінеті Юзефовича 3 березня). Цим Юзефович ніби ставав осторонь, передаючи справу в інші руки, разом з тим міг пoxвa- литиcя, які в нього вірнопіддані студенти. Водночас поспішив підготувати наказ про звільнення Шевченка з посади художника Археографічної комісії нібито за те, що “без всякого согласия Комиссии отлучился из Киева”. Наказ підписано першим березня – ще до того, як розпочато справу! Хитрощі зрозумілі...”4. Надалі Юзефович усіляко демонстрував запопадливість, очевидно, не без страху за свої колишні стосунки зі “зловмисниками”. Він брав безпосередню участь в арештах і обшуках квартир членів товариства, наприклад Костомарова. У листі Юзефовича до управителя канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора Миколи Писарева від 19 квітня 1847 року повідомлялося про місце перебування запідозрених у приналежності до Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Виступаючи з промовою в Центральній Раді 15 березня 1918 року, її голова Михайло Грушевський убивчо вказав на причетність Юзефовича ще до одного злочину проти України – прийняття Емського указу 1876 року, що гнобив українське слово. Ще значно раніше Грушевський у статті “Фрази і факти” (1905) привернув увагу і до того, що “Михайло Юзефович, ініціатор указу 1876 р., був предсідателем правительственої комісії для будови пам’ятника Б. Хмельницькому (у Києві. – В. М.) i при відслоненні пам’ятника [у 1888 р.] дістав чин дійсного тайного совітника”5. Ох, і скрупульозний був Михайло Сергійович! 1906 року він затаврував чиновника як “недоброї пам’яті Михайла Юзефовича”. Думаєте, цим вичерпано публічні вияви неприязні вченого до високопосадовця? Грушевський назавжди затаврував його ім’я ще і в “Ілюстрованій історії України” (1913) та “Історії України” (1919), де розповів, як із подачі Юзефовича культурницька діяльність київських громадян стала приводом до нових урядових заходів проти українства: “Посварившись з лідерами київського суспільства, Юзефович регулярно посилав урядові донесення, лякаючи його уc- пiхaми українського “сепаратизму” (як це тоді називалось), доводячи, що українці розвивають свою мову і літературу для того, щоб відокремитися від Росії. На початку 1875 року було направлено спеціальну комісію у цій справі, до якої включили і Юзефовича. Він зобразив цій комісії українське відродження як польськоавстрійську інтригу, яка має за мету вiдip- вати Україну вiд Росії”. Комісія вирішила якнайуважніше стежити за галицькими виданнями, не допускаючи в Росію нічого такого, що могло б впливати на розвиток українського життя, підтримувати грішми та іншими способами москвофільські видання, москвофільський рух в Австрії і робити все можливе, аби задушити український рух у Росії. Хотілося б, аби сучасні дослідники, згадуючи Юзефовича, частіше використовували точні наукові й водночас емоційні свідчення Грушевського. У рік скасування закону 1876 року, вчений в статті “Ганебній пам’яті!..” (1906) Юзефовича не згадав, але назвав той закон обридливим упирем, який “пив кров найблагородніших синів українського народу”. Так що, хто пам’ятав або знав історію, міг не всує ще раз затаврувати й Юзефовича. Всебічне й глибоке розкриття Михайлом Грушевським Шевченкового присуду зраднику Юзефовичу й особливо нищівний аналіз його подальшої антиукраїнської діяльності є блискучим, унікальним прикладом того, як учений здійснював історичну роботу з ідентичного розшифрування для майбутніх поколінь українців не лише поетової творчості, а й окремих оцінок, висловлювань українського Кобзаря. Грушевський вклав у прокрустове ложе історичної дійсності, в якій жив, стільки безцінної інформації про Шевченка, пропустив крізь себе та передав і передає досі нащадкам стільки Шевченкової духовної енергетики, що його в цьому не перевершив ніхто6. P. S. Не забуваймо жодну постать, хоча раз означену Шевченком у Щоденнику, поетичних творах і листуванні. Всі вони, з історичними похвалами чи присудами національного Кобзаря, складають нашу живу пам’ять про нього й щиру повагу до поетового людинознавства. __________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко в Москві. К., 2009. 740 с.; Його ж. Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп. М., 2009. 768 с. 2 Петербурзький обер-поліцмейстер у 1857–1860 роках. Цікаво, що Шевченко спочатку, зі слів Мокрицького, назвав Шувалова патроном, тобто його начальником, покровителем, але водночас від себе йменував обер-поліцмейстера по суті — своїм “головним наглядачем”. У щоденниковому записі від 6 квітня — так само: “Мав велике нещастя вбратися у фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова”. 3 Очевидно, що в 1860 році Тарас Шевченко був на іменинах Івана Мокрицького. 4 Цит. за: Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. К., 2014. С. 431. 5 Грушевський М. Твори : у 50 т. Т. 1. Львів, 2002. С. 431. 6 Докладно див.: Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Шевченко — святий національний прапор” : 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. К., 2017. 440 с.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин