Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Її зранений біль він проніс крізь останні роки свого життя, заповівши нам не віддавати ворогу жодного клаптика нашої пам’яті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Пророк нескореної Атлантиди: Іван Дзюба та його силове поле Донеччини

Слово Просвіти, №29 за 2026 рік

Анатолій ЗАГНІТКО “У Слові – вимір життя”. Ці пророчі слова, написані понад де1 сятиліття тому до чергового дня народження Івана Дзюби, сьогод1 ні, в липні 2026 року, коли ми від1 значаємо 95-річчя від дня народ1 ження Велетня Духу, набувають геть іншої, екзистенційної ваги. Іван Михайлович відійшов у вічність 22 лютого 2022 року – за два дні до того, як над його рідною Донеччиною (щоправда, над Донеччиною гримотіло ще з 2014 року) та всією Україною розірвалося небо повномасштабної війни. Він пішов тихо, але символічно, ніби закривши собою цілу епоху шістдесятництва та безкомпромісного інтелектуального опору, і залишивши нам своє Слово як зброю та компас для найтемніших часів. Кожний із нас об’єднує щонайменше два світи – світ минулого, успадкований від батьків і дідів, і світ сучасного, сприйнятий самим собою і вмонтований у свою сутність. Особливістю Івана Дзюби як Майстра Слова завжди виступала глибина пізнання цього минулого та його усвідомлення як власного. У пролозі до однієї зі своїх фундаментальних книг “Не окремо взяте життя” (2013) він розмірковував про мотиви, що змушують людину сідати за спогади, – бажання зафіксувати зникомий “часопростір”, підбити підсумки чи внести корективи в уявлення сучасників. Саме тоді митець заговорив про зникнення декількох українських “Атлантид”, з-поміж яких знаковим постало “згасання” Атлантиди української Донеччини. Загалом майстер говорить про зникнення на українському тлі декількох Атлантид, з-поміж яких знаковими постають: 1) Атлантида середньо-та східноєвропейського містечкового єврейства; 2) Атлантида галицького села; 3) сьогочасне “розмивання” Атлантиди української діаспори, політичної еміграції; 4) а також “згасання” Атлантиди української Донеччини. Безперечно, список чи перелік зникомих Атлантид в Україні можна продовжувати… Скажімо, Атлантида подільського села з його внутрішньою неповторністю та збереженням ще до початку 70-х років минулого століття повноцінного етнонаповнення. І це попри страшні лихоліття арештів, Голодомору… Кожна з таких Атлантид заховує в собі цілі шари народної пам’яті, вимагаючи особливого розгляду та дослідження, не тільки з’ясування причин незворотного процесу зникнення цих визначальних для України Атлантид, але й характеристики причин обсягів багатошаровості та значущості їхньої відсутності в сучасному житті. У Слові весь обшир і вся глибина життя неперевершеного Майстра магічної Сповіді про пережите і прожите, пізнане й відчуте Івана Дзюби. Сьогодні, коли топоніми його дитинства та юності – Волноваха, Оленівка, Докучаєвськ, Новотроїцьке, Миколаївка, Ольгинка – понівечені війною та окупацією, концепт Дзюбиної “Української Атлантиди” перестав бути лише лінгвокультурологічною метафорою. Це жива рана й водночас – доказ того Силового поля українськості, яке неможливо випалити жодною зброєю. Тож яким постає цей материк культури крізь призму Дзюбиного Слова? Українська Атлантида Донеч1 чини… Для Івана Дзюби, як і для багатьох і багатьох інших донеч1 чан, це не просто три слова – це цілісний пласт культури, мови, традицій, знак усього того, що символізує неповторність і зна1 ковість цього краю. У книзі “Донбасія” Ігоря Зоца, автором передмови до якої є Іван Дзюба, є досить слушні рядки про україн1 ськість донецького простору: “Українські сліди на окупованій частині Донеччини – це не лише пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Богданові Хмельницькому, фантастичні мо1 заїки Алли Горської на декількох будинках в центрі Донецька, це насамперед люди, які останні1 ми роками робили наш край невід’ємною і природною складовою України”. Сьогодні, з відстані 2026 року, коли цей квітучий український простір Росія спробувала перетворити на суцільне випалене попелище, концепт “Атлантиди” набуває трагічного й водночас пророчого звучання. Те, що колись сприймалося як мовно-культурна асиміляція чи політичні маніпуляції навколо “регіоналізації”, обернулося прямим фізичним геноцидом і спробою стерти український Донбас із лиця землі. Геопоетика Івана Дзюби в цих умовах стає потужними інтелектуальними ліками проти імперських міфів “русского мира”, що десятиліттями намагалися затаврувати цей край як чужорідний для України. Аби збагнути розгалуженість та наповнюваність Української Атлантиди Донеччини, потрібно поглянути не на штучні мапи-візитівки, а насамперед – на реальну мапу з її глибинним минулим та вельми розмаїтим теперішнім. Це по суті материк – мовнокультурний та літературно-мистецький, поза повноцінним виявом якого Донеччина втрачає свою своєрідність. Цей материк охоплює у своїх вимірах п’ять фундаментальних шарів: 1) українськомовний простір донецько1степових земель: його інтенсивну наповненість українським говірковим масивом досить легко виявити, навіть побіжно поглянувши на загальну діалектологічну мапу Донеччини. Це жива народна мова, яку не спромоглися задушити роки імперського тиску; 2) літературно1мистецькі на1 працювання цілої когорти письменників самої Донеччини (Павло Байдебура, Іван Білий, Петро Бондарчук, Григорій Кривда, Євген Летюк, Станіслав Жуковський, Юрій Доценко та ін.) і тих, хто, народившись у цих краях, ніколи не забував про свої витоки, – Володимир Сосюра, Василь Стус (народився на Вінниччині, але з дворічного віку формувався в Донецьку), Грицько Бойко, Леонід Талалай та ін. Символічно, що у 2005 році саме в Донецькому національному університеті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса (м. Вінниця)) на VI Міжнародному конгресі україністів Іван Дзюба виголосив свою знакову доповідь “Донецька складова української культури”. Саме в межах заходів цього форуму Майстрові було вручено усі відзнаки звання “Почесний доктор Донецького національного університету”; 3) фольклорно1естетичні на1 дбання краю: це багаті шари народно-поетичної усної творчості: легенди про Карачуна (Корочуна) на Слов’янщині, перекази у селах Великоновосілківського та Мар’їнського районів, багатство усного слова у Хлібодарівці на Волноващині, розповіді про степового Чугайстра в с. Степанівка Амвросіївського району (у 2014 році повністю знищене окупантами) та ін. Важко сказати, чи слухав подібні легенди маленький Іванко в с. Миколаївці, де народився (і прожив лише рік), чи в Новотроїцькому, куди родина переїхала, а чи в Оленівських Кар’єрах (згодом – Докучаєвськ), де він здобув середню освіту та звідки пішов навчатися в Донецький педінститут. Але всі ці три шари були природною стихією юнацького змужніння Івана Дзюби; 4) козацьке минуле Донецького краю. На противагу повсюдно нав’язуваній теорії “Дикого поля” (яка щоразу вихолощувала історію краю та обігрувалася навіть у місцевих інтелектуальних проєктах на кшталт журналу “Дикое поле” з його промовистим гаслом-страхом “Боюсь, Донбасс, тебя – боюсь”), топоніміка краю промовляє та просто кричить зовсім про інше. Промовисті найменування Волноваха, Домаха (Маріуполь) та багато інших свідчать про міцне коріння українського козацтва на цих землях. Імперський міф про “пустелю”, яку буцімто цивілізувала Росія, приречений на повний крах, навіть сьогодні, коли в окупації усе українське перебуває під тотальною забороною; 5) глибинна тисячолітня пам’ять історичних битв руських воїнів із половецькими нападниками (зокрема, похід війська князя Ігоря, що розгортався на сучасних донецьких землях). Сьогодні, коли ворожа зброя руйнує міста й села, де формувався Іван Дзюба, стає очевидним: Росія воює не просто за території, вона намагається остаточно втопити українську Атлантиду Донбасу, знищивши докази її автохтонності. Проте кожний із цих п’яти заявлених шарів виявився міцнішим за бетон. Сукупно вони становлять ту неповторну цілісність, яку Іван Дзюба захищав усе життя та яку Україна сьогодні виборює у вогні. Силове поле культури: коли “Нація” заговорила в Донецьку. Тяглість духовної сили та міць Української Атлантиди Донеччи1 ни завжди були вмонтовані в її геополітичний простір. Хоч би як протягом десятиліть імперські та радянські ідеологи, а згодом і місцеві маніпулятори намагалися “змодернізувати” й уніфікувати цей край під проросійські лекала, українська мовно-літературна та національно-культурна стихія щораз витворювала власне Сило1 ве поле. Одним із найкращих, справді “золотим” свідченням цього є спогад про травневі дні 2013 року. Тоді, у межах одноденних гастролей (23 травня 2013 року), Івано- Франківський драматичний театр презентував у Донецьку виставу “Нація” за однойменним твором Марії Матіос. Це був знаковий, майже містичний момент: у залі Донецького академічного драматичного театру, де роками насаджувалися міфи про “мовний розкол” та ментальну прірву, звучало гуцульське художнє мовлення, наповнене неповторним південно-західним говірковим колоритом, відтворювало глибинне багатство ментальності. І сталося диво, яке шокувало тодішніх скептиків і політиканчуків: донецький зал майже протягом півгодини стоячи аплодував і не відпускав ані акторів, ані авторку. Це був не просто успіх театральної постановки – це був прорив колективного несвідомого, радше – підсвідомого. Донецьк, який на рівні офіційних гасел прагнули маргіналізувати та денаціоналізувати, у ту мить щиро й емоційно злився в єдине ціле з гуцульською трагедією “Нації”. Це Силове поле української Донеччини виявилося настільки потужним, що будь-які спроби стерти його маргіналізацією були приречені на неуспіх. Тоді, у 2013-му, ми тривожилися, що українська книга та україномовні медіа заледве дихають під тиском “ярмаркового” бізнесу. Було важко й боляче думати, що тяглість українського Донбасу може перерватися. Проте реакція донеччан на франківську “Націю” довела: під попелом асиміляції завжди тліли іскри живої української ідентичності. Пригадалися рядки Павла Мовчана, який неодноразово виступав у цій ошатній театральній залі: “Нас не може ніхто зупинити – ніколи”, бо як можна спинити те, що живе в душі, те, чим наповнена пам’ять. Вершинним компонентом цього простору, поза всяким сумнівом, завжди було Духовне Начало – Віра, яка наснажувала та уможливлювала збереження українськості в найважчі та найстрашніші часи. Поза такою Вірою неможливий поступ. Цитуючи поета Леоніда Талалая, якого так цінував Іван Дзюба, “Не пра-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин