Суспільство · “Це реальність тисяч українських авторів та величезна проблема для держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Акредитаційна війна Виклики для організацій колективного управління в темні часи
Слово Просвіти, №29 за 2026 рік
Григорій ХОРОШКО
Після того, як у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, українська нація зіштовхнулася з найтяжчими викликами за весь період незалежності, і культура жодним чином не стала винятком, перетворившись на ще одне поле бою. Так, поруч із очевидними руйнуваннями театрів, евакуйованими колекціями мистецтва та полеглими від жахіть війни діячами культури, непомітно для більшості відбувається й інше, менш виразне, однак не менш значиме руйнування. Система авторських прав, котра роками перебувала в стані болісної реформи, остаточно опинилась у правовому вакуумі. Організації колективного управління (далі – ОКУ), ті самі установи, що мають збирати й виплачувати авторам гроші за публічне використання їхніх творів, опинилися в глухому куті. Автори не отримують роялті, конкурси на акредитацію заморожені, а культурний сектор, і без того знекровлений війною, втрачає ще й ту тонку фінансову нитку, що пов’язувала творця із суспільством. Для початку на безпосередньому прикладі необхідно з’ясувати, чим є організації колективного управління та для чого вони так необхідні культурному сектору. Пропоную уявити, що ви є автором певної композиції і ваша пісня лунає щодня в сотнях кафе, на радіо, торгових центрах та в інших місцях. За кожне таке використання, згідно із законом, вам мала б надходити певна грошова винагорода, котру іменують “роялті”, однак ви як автор фізично не можете підписати угоду з кожним рестораном чи телеканалом окремо, і саме для подібних випадків існують ОКУ, котрі виступають в якості посередників між творцями та тими, хто використовує їх твори. Відповідно ж до Закону України “Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав”, організація колективного управління – це юридична особа, утворена на некомерційній основі, якій правовласники передають повноваження управляти їхніми майновими правами. Простіше кажучи, ОКУ від імені авторів укладають договори з користувачами, стягують плату й розподіляють її між правовласниками. Ця система охоплює кілька категорій прав: авторські права, тобто права на твори письменників, композиторів, поетів, окремою категорією йдуть суміжні права, які являють собою права виконавців, виробників фонограм і відеограм, а також спеціальні випадки, тобто компенсація за приватне копіювання, право слідування тощо. Варто зауважити, що у більшості розвинених країн ОКУ є потужними організаціями, які щороку виплачують авторам мільярди євро. В Україні ж ця сфера перетворилась на хронічний вузол всеможливих протиріч. Щоб зрозуміти нинішні проблеми, необхідно зануритись в історичний контекст проблематики, оскільки до 2018 року Україна жила за застарілою системою, де діяли кілька уповноважених ОКУ, котрі були фактично монополістами ринку. Реформа 2018 року у вигляді Закону № 2415-VIII мала це виправити. Документ запроваджував нову систему, котра зазначала, що ОКУ можуть діяти або у сфері добровільного колективного управління, на підставі договорів з авторами, або після отримання акредитації у сферах розширеного та обов’язкового управління. В останньому випадку акредитована ОКУ має право збирати винагороду навіть в інтересах тих авторів, які не уклали з нею прямого договору. Тобто саме акредитаційний конкурс, що визначає головну ОКУ в кожній сфері, мав стати серцем нової системи. Однак вже тоді в базисі цього питання не обійшлось без низки казусів, котрі зачепили сферу настільки, що перші акредитовані ОКУ ледь встигли почати роботу, як прийшла пандемія, потім відбулись нові законодавчі зміни, а далі на долю всієї країни пала війна. У грудні 2021 року Верховна Рада ухвалила Закон № 5572, підписаний Президентом у лютому 2022-го, буквально за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, котрий скасував акредитації, здобуті з порушеннями, перезапустив конкурси й тимчасово дозволив усім зареєстрованим ОКУ збирати роялті у добровільних сферах. Це мало стати новим стартом і перезапустити систему збору “роялті”, а натомість стало заморожуванням на невизначений термін. Говорячи про контекст акредитацій ОКУ, важливо наголосити на тому, що статті 15 і 16 Закону № 2415-VIII чітко прописують: реєстрація ОКУ здійснюється Міністерством економіки, а акредитація – за результатами відкритого конкурсу, який проводить та сама акредитаційна комісія при Мінекономіки. Строк акредитації видається на три роки, і за чотири місяці до її закінчення міністерство зобов’язане оголосити новий конкурс. На папері все, як це часто буває, має доволі привабливий вигляд, однак, як неважко здогадатися, на ділі все трапляється зовсім інакше. На практиці з лютого 2022 року всі ці процеси фактично зупинились. Конкурси, оголошені ще 28 січня 2022 року на визначення акредитованих ОКУ у кількох сферах публічного виконання і публічного сповіщення, були перервані, а нових не оголошували від самого початку війни. Акредитаційна комісія, яку Закон № 5572 позбавив повноважень і яку мали б переформатувати, роками залишається у підвішеному стані й, звичайно ж, тут криється принципова правова колізія. З одного боку, в Україні офіційно введено воєнний стан, що відіграє ключову роль, оскільки ця обставина об’єктивно ускладнює проведення будь-яких конкурсних процедур, тим паче керуючись прикінцевими положеннями Закону України “Про авторське право і суміжні права”, сам закон забороняє проведення конкурсів на акредитацію організацій колективного управління під час війни. Держава зосереджена на обороні, державні органи перевантажені, однак, з іншого боку, відсутність акредитованих ОКУ у сферах розширеного колективного управління означає, що телебачення, радіо, стримінгові платформи, магазини, готелі та всі інші або не платять роялті зовсім, або сплачують їх у добровільному порядку лише тим ОКУ, з якими мають прямі договори. Результат у цьому питанні доволі очевидний, адже значна частина авторів не отримує нічого ні від радіостанцій, що крутять їх роботи цілодобово, ні від різноманітних мереж та платформ, де творіння авторів супроводжує клієнтів, ні від телеканалів, котрі також транслюють різноманітні витвори мистецтва. Важливо зрозуміти, що це не гіпотетична загроза, а щоденна реальність тисяч українських авторів та величезна проблема для держави, яка з цього недоотримує мільйонні податки. Ситуацію намагались частково врегулювати. У жовтні 2024 року набув чинності Закон № 4017-IX, яким були внесені зміни до Закону № 2415-VIII, зокрема були виключені статті 17 і 18, що стосувались окремих регуляторних аспектів. Мінекономіки опублікувало оновлену інформацію про стан системи ОКУ у жовтні 2025 року. Проте фундаментальна проблема, якою була відсутність проведення акредитаційних конкурсів у ключових сферах, звичайно ж, нікуди не зникла, адже тут була необхідна не “косметична зміна”, а реальні дії. Наразі стан у сфері такий, що в реєстрі Мінекономіки зареєстровано трохи менше ніж два десятки ОКУ, кожна з яких існує у дійсності прострочених акредитацій, серед них: УМА (Український музичний альянс), ГО “ВААП” (Всеукраїнське агентство авторських прав), ГС “ОКУАСП” (Організація колективного управління авторськими та суміжними правами), ГС “УЛАСП” (Українська ліга авторських та суміжних прав) та ін. Кожна з них діє в межах своєї специфіки роботи та двосторонніх договорів, збираючи й розподіляючи виплати згідно з чинним законодавством та засадами добропорядності. Однак необхідно ствердити, що без акредитованої ОКУ система нагадує ринок без будь-яких правил. Різні організації виставляють різні тарифи, укладають договори з різними користувачами, ведуть паралельні переговори і навіть звертаються до судів. Бізнес-структури в особі радіостанцій, рестораторів, провайдерів опиняються в ситуації, коли кілька ОКУ одночасно вимагають оплати за одне й те саме використання. Це звучить парадоксально, але деякі зних отримують позовні вимоги від організацій, з якими ніколи не укладали жодного договору. Результатом всього цього безладу є загальне недовір’я. Правовласники не знають, якій ОКУ довіряти свої права, а користувачі не мають гадки, кому й скільки платити, тоді як держава, поглинена війною, не може дати чіткої відповіді на жодне з цих питань. Торкаючись даної тематики, хотілося б також зачерпнути фактор відповідної законодавчої бази, яка покликана врегулювати наявну проблематику. Так, у грудні 2022 року Верховна Рада ухвалила новий Закон “Про авторське право і суміжні права” (№ 2811-IX), що набув чинності поетапно і стає дедалі важливішою складовою євроінтеграційного процесу. Він замінив застарілий закон 1993 року, оновив перелік об’єктів авторського права, врегулював нові виклики, особливо в контексті використання контенту, створеного штучним інтелектом, та наблизив українське законодавство до директив Євросоюзу, однак оновлений закон став свого роду рамкою. Станом на січень 2026 року діє вже п’ята редакція цього документа. Законо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
