Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Ще не перемога, але її передчуття
Слово Просвіти, №29–30 за 2022 рік
Віктор МОРОЗ
Ніхто, звичайно, зараз за стіл із цим кровожерним монстром, який у центрі Європи у XXI столітті розпочав широкомасштабну війну, вже не сяде. Навіть наші керівники, які ще нещодавно прагнули заглянути йому в очі й розтопити лід ненависті. Все в минулому. Вже для всього світу стали очевидними його людиноненависницькі ідеї і дії. Для їхньої реалізації він узяв у заручники 140 мільйонів людей, створив пропагандистську мережу й переконав їх, що вони особливі й мають убивати тих, хто не підкорюється їм і не визнає їхню велич. Як не дивно, але переконав. І досить легко. Очевидно, століття перебуваючи в рабстві, росіяни були внутрішньо готові до участі у звірствах. Раби, як відомо, не готові боротися за волю для всіх, вони готові самі стати рабовласниками. І ця класична формула як ніде спрацьовувала в Росії. Імперія зла, одурманена ідеологією щодо зверхності однієї нації над іншою. Хтось дуже влучно назвав цю ідеологію “рашизм”, що мимоволі є варіантом нацизму і фашизму. І вже не люди, а озвірілі дикуни, котрі виринули з глибин кам’яного віку, намагаються розвіяти легкий серпанок цивілізації, що накинуло їм ХХІ століття. І роблять це так, що вже налякали весь світ. Але, як не дивно, не українців, які ще недавно були щирими індивідуалістами, конформістами й вірно прислужували імперській правлячій еліті. “Нації потрібно було фізично відродитися після кривавого ХХ століття”, – скажете ви, і я дуже швидко з вами погоджуся. Бо подальший перебіг подій показав, що це – правда. І ось тепер відродження, гартоване трьома останніми революціями, здивувало весь світ. Криваве й героїчне відродження.
Без зброї, без коштів, без адекватних лідерів упродовж усіх 30 років Незалежності, котрі могли б підготувати країну до нашестя зі Сходу. І на підсвідомому рівні розуміння відсутності справжніх лідерів із глибоко вкоріненим почуттям національної відповідальності реанімувало внутрішні сили нації, відродило колись сформовані й загартовані якості самодостатності й опору в прагненні до волі. І це стало основою ефективного колективного спротиву. І це поклало шлях до перемоги. А що ж наші закляті брати — нинішні вороги? Чому вони поводяться не як сильні й горді підкорювачі й переможці, а як дикі, озвірілі й загалом нещасні виродки, для яких ця воєнна кампанія є можливістю якщо щось не вкрасти, то зруйнувати й сплюндрувати оселі, села і міста. Ідеологію цього нашестя російських орків сформулював не Путін. І не Дугін, і не Гіркін. Їхні фантазії щодо поновлення імперії з тріском провалилися б, якби їх не підтримував російський народ, здавна звиклий жити на вкраденому, завойованому, відібраному в інших народів. Це була головна ідея існування імперії: сила породжує велич. І чим більша застосована сила, тим більше можна велично поцупити і на цьому якийсь час жити. А потім знову… У той час, коли весь світ інтенсивно розвивався, модернізовував свою промисловість, сільське господарство, Росія дрімала, посмоктуючи лапу, обмочену в нафті з украдених колись територій. Ідеологія експансіонізму не могла не привести цю країну до краху. Так, експансія може дати багато, але нею легко й подавитися. Видається, що Росія вичерпала всі без винятку запаси свого екстенсивного розвитку. І нині в глухому куті. І не тільки еліта. Звірства армії, звірства рядових солдатів і офіцерів, котрі потрапили в Україну, свідчать, що це не зовсім люди, скорше – мавпи, обвішані зброєю часів Холодної війни. Взагалі мені здається, що в цій російській воєнній кампанії є дві ідеології, котрі штовхають військо уперед. Перша ідеологія еліти – захоплення ласого шматка землі й отримання слави збирача земель імперії. І друга ідеологія простих солдатів, яку висловив якийсь простий замурзаний завойовник в Ірпіні. На запитання, навіщо вони все руйнують і вбивають невинних, – прозвучала вбивча відповідь: “А почему вы должны жить лучше нас?!” Здається, цей ванька вичерпно висловив усю агресивну нікчемність народу цієї імперії. І ця приреченість зовсім не викликає співчуття. Бо горя ще нароблять у нас багато, адже мали схиблену на розбої державу, котра все життя готувалася до війни, а потім годувалася війною. Україну ж тішила її політична еліта, що на нас ніхто не нападе й ми можемо й далі спокійно примножувати багатства своїх національних олігархів. І, врешті, замість зброї маємо героїзм тисяч найкращих синів України, багато з яких вже ніколи не повернеться до рідної домівки. Нам пощастило, що на цьому етапі інтереси нашої країни збіглися з інтересами колективного цивілізованого Заходу. І нам дали зброю. Не одразу і зовсім не для того, щоб ми якомога швидше викинули цю нечисть із нашої країни. Зброї Захід дає рівно стільки, щоб ми могли протистояти навалі й перемелювати в степах України військо Росії. Аж до повного військового і економічного виснаження імперії зла. А коли вона вже повністю стане безсилою, тоді вже прийде час диктувати їй умови. І повернення втрачених територій Україні – це лише невелика компенсація завданих збитків. Розвал російської імперії, її повна демілітаризація – це стратегічна мета Заходу, здійснити яку цілком реально.
Саме тому з Москви почали лунати пропозиції щодо переговорів. Спочатку Ердоган приніс звістку про те, що Путін не проти обговорити із Зеленським проблему, а потім постійний представник РФ при ООН Небензя офіційно виголосив пропозицію щодо початку переговорів із Україною на засіданні Радбезу. Поговорити можна, але попередні умови, які пропонує Кремль, неприйнятні – повна капітуляція і денацифікація України. Але це звичний блеф. Сам факт пропозиції переговорів свідчить, що Москва згодна на компроміс. Але тепер уже Україна на компроміс не готова. Надто дорого обходиться їй перемога, щоб розмінювати її на дешеві поступки. Росія, розпочавши широкомасштабне вторгнення на територію України перейшла всі червоні лінії і скомпрометувала себе як держава. Тому демілітаризація – це найменше, що вона має покласти до ніг переможця, де першим має стояти українець зі своїм довгим списком репарацій. На жаль, це не буде так швидко, як нам хотілося б. Але Україна цього часу перемоги чекала кілька сотень років, почекає ще кілька місяців. Це буде дуже важко і гірко. Але хіба у нас є інша дорога?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
