Про-читання · “Розлогі філософські роздуми письменника позначені тлумаченням поняття мова, метафоричними визначеннями його сутності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Мова – космос уяви і світосприйняття (Павло Мовчан про мову)
Слово Просвіти, №29–30 за 2022 рік
Катерина ГЛУХОВЦЕВА, Ірина ГЛУХОВЦЕВА, Луганськ – Полтава, Луганське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан – талановитий український поет, громадський і державний діяч, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, – якому поетичний хист та мистецтво філософського вислову дозволили у своїх публіцистичних статтях вербалізувати й систематизувати думки щодо глибинної сутності мови, слова, постання поетичного тексту, динаміки усного мовлення тощо. Його роздуми, які можна назвати філософсько-психологічними наративами поета і громадянина України, ґрунтуються на особистісних спостереженнях і відчуттях, помножених на власний досвід мистецького шляху, а також узагальнення видатних носіїв мови, літературознавців, філософів. Це симбіоз логічного креативного сприйняття давнього й сьогоднішнього українського слова, уболівання за його розвій і функціонування. Що особливо актуалізується в умовах злочинної бандитської війни московщини з метою знищення всього українського. Перш за все – української душі та її українського слова. Ось чому нині особливої уваги заслуговують його статті, передмови, інтерв’ю, поміщені до збірки “Вертикаль слова” (Київ, 2022, 608 с.), левова частка яких входить до розділу “Спочатку було Слово”. Серед них виділяємо такі: “Мова – явище космічне”, “Відродитися у слові”, “Слово мертве й живе”, “Мова і писемність: категорії вічні”. Допитливого читача передусім зацікавить назва збірки статей, яку ми вважаємо символічною. Адже у ній закодовано шлях розвитку української національної мови. На думку Павла Мовчана, “Українська мова розвивалася по вертикалі, піднімаючись знизу догори, з полюса до еліти. А не навпаки, як російська мова, що розвивалася законодавчо згори донизу” (с. 106). Первинність усного мовлення і вторинність літературного, безперечно, аж ніяк не обмежує функційні можливості сучасної української літературної мови, а лише засвідчує нерозривний зв’язок цих двох форм існування мови та можливість збагачуватися за рахунок цього. Не випадково письменник підкреслює: “Усна мова – це основна мова. З неї, з усності, починається писемність” (с. 108). Поетичне слово автор як письменник називає вищим станом мови, вертикальним станом душі, бо воно формує її. Слова, що наділені енергією змісту й ритміки, свідчать про духопіднесення, оновлення по вертикалі: “Ритм створює певні мовні вібрації. Але він не обмежує ці змістові фонетичні вібрації. Тому найвибуховішими поетичними текстами є ті, у яких закладена смислова аритмія, що підпорядковує собі ритмічні, а точніше метричні вібрації” (с. 124). З іншого боку, у назві збірки публіцистичних та літературознавчих праць Павла Мовчана використано ідею античних філософів про чотири стихії (елементи) – воду, землю, вогонь і повітря. Павло Михайлович висловлює припущення, що п’ятою ефірною стихією є мова: “Мова оживляє Світ, вона фокусує в собі енергію світу, тому розслаблення чи активізація того чи того національного організму відбувається через Слово. Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворення своєрідних озонових отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ. Мова є своєрідним синтезом усього національного, фокусом його бачення. Національне Слово – Слово збірне” (с. 52). По-мовчанівськи мудро, спираючись на дослідження Вільгельма фон Гумбольдта, Олександра Потебні, сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців, письменник розглядає мову як феномен, що тісно пов’язаний із культурою, ментальністю народу і відображає його життя. Павло Мовчан – прихильник гіпотези полігенезу, що пізніше переросла в ностратичну (лат. noster – наш) гіпотезу, за якою людина (і мова) виникла у кількох точках земної кулі. Це дало можливість йому стверджувати, що будь-яка (національна) мова, система слів – це окремий світогляд, нерозривно пов’язаний зі становленням і розвитком конкретного етносу на конкретній території. Розлогі філософські роздуми письменника передусім позначені тлумаченням поняття мова, метафоричними визначеннями його сутності. Реалізує це митець зазвичай з допомогою різних стилістичних фігур, які дають можливість зіставити явища, порівняти їх, віднайти аналогії. У згаданих сентенціях підкреслено: суспільний характер мови: “Мова – це, так би мовити, колективний погляд на світ. І все мовне різноманіття, очевидно, зумовлене необхідністю такого різнобачення, а відтак і різнотлумачення” (с. 24); створення цілим арсеналом засобів неповторної мовної картини світу: “Від цього “р і з н о” залежить загальне бачення світу, при якому визначається істинне, справжнє про цей світ. Тому кожна мова – це передусім світова програма, космічне явище, розраховане на далеку перспективу” (с. 24); особливості комунікування, тобто обміну інформацією (думками, ідеями, фактами), з важливими для досягнення мети групами людей, особами чи особою: “Мова – це своєрідний енергопровід від одного до іншого, від одного до багатьох. Але мова не зводиться лише до комунікативної ролі. Вона постійно промениться. І навіть найдавніші тексти, так званих “мертвих мов”, продовжують випромінювати свою енергію” (с. 35); зв’язок мови і свідомості, мислення: “…Мова – це не лише говоріння, а й мовчання. Тому ми не лише розмовляємо тією чи тією мовою, а й мовчимо. Мовчимо мовою, утаюючи сокровенне в мовчальному думанні” (с. 48). Цікавою й дискусійною є думка П. Мовчана про зв’язок мови і антропологічного коду людини. Наразі доведено, що антропологічний код культури – це сукупність образів, засобів біологічного і соціокультурного характеру, пов’язаних з певним комплексом стереотипів свідомості окремої людини або групи людей, які виражаються в архетипах, менталітеті, інтелектуальному, моральному і матеріальному житті, у політичній і соціальній організації суспільства, його культурі та цивілізації, транзитному характері і здатності успадковуватися. Тому таким доречним, хоч, може, й не зовсім зрозумілим для пересічного читача є визначення: “Мова – це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитися на зміні антропологічного типу. Зменшується обсяг пам’яті, відповідно, зазнають змін і півкулі мозку. Думка м’якне, кволіє, зменшуються електроструми” (с. 42–43). Відомо, що в мові нерідко залишаються найменування багатьох предметів і явищ, які вимилися цивілізаційними процесами, глобалізаційними явищами. Скажімо, І. Котляревський у своїй “Енеїді” оперує багатьма назвами плахти, хоча нині це слово вже входить до пасивного словникового складу сучасної української мови. Тому цілком слушним вважаємо таке висловлювання письменника: “Мова – весь обсяг нашої народної пам’яті… Власне. Слово і є пам’ять. А пам’ять – це життя. Бо забуття – це смерть” (с. 52). Тлумачення мови крізь призму користувача також пронизані глибиною авторського бачення й об’єктивною оцінкою креативності мовної особистості. Павло Мовчан відстоює право кожної людини спілкуватися рідною мовою. Він розглядає це як можливість бути самим собою, самовизначатися: “Кожна людина неповторна. Кожна! [Мова] Це свідчення неповторності кожної людської особистості. Це певна запрограмованість людська на самобутність, на самовияв, на незалежність, на свій шлях, а отже, і на рівність із усіма сущими перед небом і землею…” (с. 23). У наративах про мову звернено увагу на психологічні риси людини, яка втратила зв’язок з рідною мовою в силу якихось обставин та змушена спілкуватися іншою мовою: “…Мова – це передусім психологія. Це, так би мовити, психологічний чинник. Людина, яка втратила свою мову, неповноцінна, вона другорядна порівняно з носієм рідної мови. У неї зовсім відмінна рефлексія, і користується вона, за визначенням І. Франка, “верхньою” свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притлумлена” (с. 21). Висновковою вважаємо тезу, за якою мова – це основа суспільного життя людини, її духовного світу, фундамент світобачення й світосприйняття: “Мова – основа всього. І пониження мовного рівня приводить автоматично до пониження рівня духовного” (с. 46). Не менш влучні й іскрометні, на наш погляд, тлумачення слова в наративах Павла Мовчана. Розвиваючи положення про те, що мова – явище космічне, публіцист стверджує, що Слово є Богом, бо воно, як і мова, матеріальне й ідеальне водночас. Маючи закріплене за ним значення, що, здебільшого, так чи інакше в ситуації спілкування пов’язано з поняттям про предмет чи явище, яке воно позначає, слово може переосмислюватися, набувати нових відтінків значення, зазнавати конотацій. Ми вже говорили про те, що публіцистика Павла Мовчана інтертекстуальна, бо позначена використанням цілої низки ідей, гіпотез, цитат відомих учених, передових культурних діячів. Удаючись до тлумачення слова, письменник послуговується лінгвістичним афоризмом Франческо Петрарки, який іменує формулою, що демонструє взаємозалежність Космосу і Логосу: “Слово – перше дзеркало духу, – казав Петрарка, а дух не останній водій слова”. У цій формулі ми бачимо взаємозалежність Космосу і Логосу, моралі й мови, слова і Людини. Залежність ця чітка і не спростована жодними судженнями про безнаціональні науку, техніку та економіку” (с. 45). Натхненно, не приховуючи свого захоплення, Павло Михайлович говорить про лексичний фон тексту, лінгвокраїнознавчий аспект висловлювання, завдяки якому й виражається в мові ментальність народу: “Російське “звезда” і українське “зірка” – це не одне й те саме, оскільки зірка – це і зір, і зрак, і жар, і зримо, і зрілість, і зріст… Якщо русифікований українець ужив слова “звезда”, він звузив смисловий спектр слова до його одиничного значення. Зі слова вивітрилася його біографія. Воно втрачає свою глибину, свою повноту і багатомірність. Голограма не вийде з російської “звезды” в українській свідомості” (с. 39). Наразі в методичній літературі науковці використовують термін лінгвістичний паспорт слова, під яким розуміють сукупність свідчень про слово, з допомогою яких здобувач освіти може пізнати етимологію слова, його значення, сполучуваність, частоту вживання в текстах різних стилів тощо. Письменник називає це біографією слова, що, наш погляд, більш доцільно і зрозуміліше. Архетипні слова-символи письменник називає щільниками мислі: “Як би не оновлювався поетичний словник, але, є вічні слова, слова – носії важливих поетичних значень, без яких немислимий справжній поетичний словник. Наприклад: “душа”, “життя”, “смерть”, “небо”, “вода”, “сон”. І вся правда, певно, полягає в тому, наскільки насичуються, набухають емоційним змістом згадані вище щільники мислі. Тільки тоді, коли ці слова підключені до вічності, відповідно, до високого почуття, тоді вони стають функціонально оновленими” (с. 127). Поетичне чуття допомагає письменникові-академікові пояснити, як досягається гармонія в мові, де закони граматики й синтаксису зумовлені самим словом, коли слово не випадає зі своєї орбіти і не переміщується із одного сузір’я в інше: “Візьмімо, наприклад, слово стіл – у ньому є все, що вміщує в себе це поняття. Стіл – він стоїть, його застеляють, його заставляють. Чотири кореневі несучі літери: стіл. Стіл – це особливе місце, освячене духами предків. Для них, для предків, під Новий рік ставиться стіл у червоний кут (на покуття), на стіл – кутя й узвар. Стіл у красному куті. Стіл завжди співвіднесений із внутрішнім виглядом житла, він не повинен бути ні надто високим, ні занизьким. Почуття міри тут чисто інтуїтивне: господар твердо знає, що предмет цей має цілком визначені параметри, і робить його відповідно до власного зросту. До площі помешкання. До розміру сім’ї” (с. 61). Словам, у яких витримані норми милозвучності, закони
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
