Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Музи не мовчать · “ми живі. ми живенькі. живіші за всіх. і у кожного з нас ще по десять життів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Усе, крім війни, не важливо, адже війна… Інтерв’ю з поетом Ігорем Астапенком

Слово Просвіти, №29–30 за 2022 рік

Початок повномасштабної війни був серйозним випробуванням для творчих людей. Багато письменників подались до лав тероборони, частина прийняла присягу ЗСУ, а переважна більшість поповнила лави волонтерів. Слово багатьох із них є могутньою зброєю у цій не лише збройній, а й інформаційній війні. Поетичний фронт, як зауважив критик Олег Вергеліс, став настільки сильним, що література переживає сьогодні нову хвилю відродження, адже коли гримлять гармати – музи не мовчать. Хотілося б сказати про поета, який має чітку життєву позицію: його тексти про війну багатьом відомі через соцмережі, поезію цього молодого автора декламують відомі українські актори. Так, у рамках проєкту Національного академічного театру імені Івана Франка “Поезія незламних” Роман Ясіновський читав поезію “Штаб”, а народний артист України Олександр Форманчук презентував поезію “Істина у війні”. Ігор Астапенко – український поет, філолог, перекладач. Відомий як прозаїк та автор оригінальних віршів, а також як викладач та спортивний коментатор. Лавреат багатьох конкурсів: видавництва “Смолоскип”, Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Є фундатором Міжнародного поетичного конкурсу “Гайвороння”, модератор літературного майданчика “Літстейдж”. Автор поетичних збірок “Щільник”, “Шампанське-пиво-шампанське”, “Лихотомія”, “Дерева кращі за нас”. Із початком повномасштабної війни з лютого 2022 року бере активну участь у територіальній обороні Бердичева, захищаючи кордони держави, а також ініціює проведення різних акцій для підтримки українського фронту та ЗСУ. – Ігоре, скажіть, будь ласка, бу( ти сучасним письменником – це для вас свідомий вибір, доля чи місія? – Я можу сказати, що межа між професійним письменником та просто письменником дуже тонка. Але якщо окреслювати свою позицію щодо цього, то ймовірніше, що це покликання. Також, якщо розцінювати ті реалії, в яких ми наразі перебуваємо, то ще, мабуть, і місія. – Враховуючи те, що ви – творча натура і, очевидно, персона з тонкою душевною організацією, цікаво, як ви переживаєте події, в епіцентрі яких опинилися? Чи щоб було де любов тримати про запас як настане час але він гуляє на цвинтарі між могилами й за інерцією називає померлих янголами чия доля лиш почалась називає війну очищенням кулемети йменує квітами що від них розцвітає кров переціджена до сльози уважає рятунком смерть бачить нас неодмінно ситими коли в нас колосок пшениці на родину (а ще ж є пси) забирає до себе кращих як – здається йому – найгірших а найгіршим дає патрони рятувати найкращих бо це життя тільки біль і мука що не вистраждати у вірші тільки сум і одвічна ненависть (він же думає що любов) він не винний у цьому всьому винна жінка що йде полоти в заміноване чорне поле серед ранку що недожив БМП – розшифровує воїн – “бойова машина піхоти” БМП – розшифровує мати – “Боже Милостивий Поможи” Штаб Саня ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть! у Києві був тільки раз. давно. а Сані уже сорок шість. я бачу в очах його хвилі і чайок. великий сяйливий маяк. а Саня ніколи не бачив моря. його позивний – моряк. Андрюха постійно важко зітхає. вдивляється в свій калаш. він все життя присвятив заводу і має дай(боже стаж. тепер заводу нема, розбили. в Андрюхи двоє малих. у нього у вухах дзвенить метал. я чую його, я звик. у Сірого в роті червона прима. він курить дві пачки в день. я бачу як страх білосніжним димом виходить з його легень. він завше мовчить і ховає очі. за місяць ні пари з вуст. про нього ніхто з нас нічого не знає. лиш те що він білорус. складно було на початку в теробороні? – Це дуже сумно, але ми всі вже потроху починаємо звикати до реалій сьогодення. Звикати до війни жорстоко. Але в людей є вичерпний ресурс і постійно жити в стані такої напруги – не кожен може витримати. Я знаю людей, які вже не витримали, мають проблеми з психікою. Я так само, як і всі українці, переживаю, намагаюся бути в курсі всіх новин, контролюю і фільтрую інформацію. Але, звичайно, вся навколишня атмосфера тисне на психіку. Я впевнений, що після війни ми ще довго будемо оговтуватися та реабілітовуватися. – Чи був якийсь знак, після якого ви вирішили піти до теробо( рони? – Немає жодних знаків. Я військовозобов’язаний громадянин, офіцер запасу – це мій обов’язок. Але тут теж є тонка межа між чоловіками, які служать, та цивільними. У нас дуже багато критики: якщо людина не служить, то вона отримує порцію засудження. Але всі ж повинні зрозуміти, що якщо зараз всі підуть на війну, то економіка просто не витримає. Для того, щоб держава могла забезпечити одного військовослужбовця, потрібно 10 людей в тилу. Військовослужбовці – професійні люди, які навчені знищити ворога та зберегти своє життя. Тож жодних знаків не було. Був обов’язок. У перші дні війни ми з товаришами пішли копати пісок на кар’єрі, аби зробити блокпост, потім з іншими місцевими самі організували блокпост, а далі це все вже продовжилось. – Чи можна сказати, що війна в Україні має не лише руйнівний ха6 рактер, але й певні важливі на6 слідки для нашої нації? – Безумовно. Зараз відбувається, можна сказати, такий собі “націєтворчий” процес. На жаль, є дуже сумні й трагічні події, їх дуже багато: чисельні жертви, багато загиблих, зруйновані цілі міста, зруйнована інфраструктура. Водночас ментально багатьом людям це розплющило очі. Багато людей подивилося на ситуацію під іншим кутом зору, нарешті відхрестилося від ідеї трислов’янської єдності. Дуже добре, що багато людей прозріли, але є люди, яких ця війна нічого не навчила. Хочеться вірити, що до тих людей, до яких не дійшло, дійде пізніше. А якщо не дійде – є відповідні методи боротьби зними. Я думаю, що після війни кожен вже буде відповідати і буде вже трошки інша мова. Зараз не до цього, зараз найголовніше – захистити свою країну та знищити ворога. Але коли все завершиться і, віримо в те, що завершиться нашою перемогою, дійдуть руки й до тих, хто чинив деструктивні дії всередині країни. Дійдуть руки також до тих, хто продовжує обслуговувати нас у громадських закладах, таксі тощо російською мовою. Це лише справа часу. Інтерв’ю підготували та провели Діана КАСЬЯН і Єгор ЩЕРБАКОВ, студенти ВСП ОМФ КНУ ім. Тараса Шевченка Івана лиш спробуй назвати Ваня – погрожує і кляне. як дам зара’ – каже – то скрутитесь в дулю. не зліть мужики мене. Іванові віриш – він хлоп кремезний. кулак – два моїх. ну(ну. раніше він був охоронцем бази. тепер охоронець сну. і я з ними п’ятий. стою. вдихаю повітря важке. сире. боюсь їм зізнатись що пишу вірші. кому вони зараз тре’? візьмуть не дай бог ще назвуть поетом. мені не на руку це. кому зараз так ось візьмеш і плюнеш поезією в лице? у небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни. я мовчки курю і заплющую очі і бачу як п’ятеро ми гуляємо мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь. і саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь. Липень зими як болить то живий. як живий то є шанс уціліти в це літо тривог і журби. як сховається сонце згадайте про нас. без надриву. без схлипів. а просто як би ми живі. ми живенькі. живіші за всіх. і у кожного з нас ще по десять життів. і якщо смерть приходить до нас на поріг ми плюємо їй в очі і б’ємо між брів. і гаряча трава терпить наші тіла. і натомлена річка приносить води. і рука побратима збирає з чола піт (чи кров) як бджола що збирає меди. не судіть мене строго що я вам збрехав-бо ніякого літа насправді нема. ходить(бродить між нами холодна й глуха п’ятий місяць нестерпна жорстока зима.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин