Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство “УКРАЇНЕЦЬ. Цим варто гордитись. Завжди. Вічно”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Заглиблене коріння нашого Життя

Слово Просвіти, №29–30 за 2022 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 29 серпня. Скоростріли війни щомиті викидають “реакції” світу, держав, народів, політиків, духівників, журналістів і навіжених пропагандистів. Величезні пласти інформації впереміж із вогнем, ракетами, порохом і трагедіями. Однак навіть у цьому гармидері проглядаються події, факти, вчинки, які важко не помітити. Чергова допомога від США (3 млрд дол.), одного з найбільш надійних наших союзників у війні проти моzковії; майже однозначно-засуджуюча рашистів політична позиція провідних країн світу на “Кримській платформі”; масова істерика кремля та людожерні пропозиції “миру”; дивний “папський” плач за неофашиствуючою московиткою дугіною (нарешті “спочилою в бозі”) і недобачення ним же тисячних жертв українських дітей від рук кремлівських катів; провокаційно організована хресна “хода-чвалання” осатанілих людців “на прощу” до Почаївської лаври з гундяївськими хоругвами та портретами чорносотенного ніколая ІІ-руzкомірця; постійне вилуплювання з тухлих запортків зрадників та колаборантів та заслужена й справедлива помста-кара цим збоченцям від народних месників України… Усього не осягнути, не осмислити, не відчути. Однак на тлі цих звитяг, болю і негараздів згадуються натхненні й пророчі слова іншого ПАПИ – славного духовного навчителя, справжнього друга Українського народу, захисника Свободи народів, невтомного Борця проти сталінізму і фашизму Івана Павла ІІ. Тоді, влітку 2001 року, в аеропорту Львова він на прощання, ніби прогнозуючи майбутнє, скаже: “Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд… Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою гідність у колі інших Народів.. Мені спадають на думку слова вашого великого поета Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. УКРАЇНЦІ, В РОДЮЧУ ЗЕМ- ЛЮ ВАШИХ ТРАДИЦІЙ ЗАГЛИБЛЮ- ЄТЬСЯ КОРІННЯ ВАШОГО МАЙБУТ- НЬОГО!.. Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасності, натхненні тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої минулої недавньої Історії. У тих знаменних і знакових словах Духовного Будителя світу відчувалося те недалеке майбутнє, коли доля уготує нам найвідповідальніше випробовування – написати Історію України Душею свого Народу. І сьогодні вона невтомно пишеться, твориться. Героїчним спротивом Збройних Сил України нацистській орді, жертовністю наших Героїв. Щоби вже ніколи “Самостійники-Міхновські” не програвали “автономістам-винниченкам”, щоби не повторювалися факти наших національних розбіжностей, коли українці в Києві, під домом Михайла Грушевського кричали: “Слава Україні!”, а наш очільник на ганку відповідав: “Хай живе демократична Росія”. Ні! Так вже не буде. Лише “Слава Україні!”. 20 серпня. Виття сирен. На якусь годину переривається в Національному музеї літератури України дуже щемлива програма Київської “Просвіти” “ДІТИ – ВІЙНА – УКРАЇНА”, приурочена 31 річниці відновленої Незалежності. В її основі цикл поезій Ольги Ходацької та пісень Ігоря Якубовського, виставка талановитих українських художників. А напередодні (17 серпня) за участю науковців, освітян, представників української діаспори відбувся велелюдний “Круглий стіл” на тему: “Українського цвіту по всьому світу: консолідація українців в умовах роzійської агресії”. Українці великі й малі гуртуються по всьому світу, унаочнюють нерозривний зв’язок з Батьківщиною в умовах війни, людських трагедій, поневірянь, надій і перемог. Згадав щоденниковий запис Олеся Гончара 30-річної давності (1992) про те, що “нормальне життя” таки скінчилося в “сковородинівські часи”. А настав льодовиковий період агоній роду людського, аморальності, бездуховності. Однак письменник навіть такого масштабу не міг уявити, мабуть, до якого падіння, моральної деградації може дійти світ, якщо судити його по задумах та діях (злочинах) нинішнього моzковського нацизму. Бо війна моzковитів проти України поставила людство над проваллям, в якому зникають цивілізації. І хоча воно (за Сковородою) “знайшло незчисленну множину позасистемних світів, буває незрозумілі машини, повертає водні течії, ставить щодня нові досліди й творить дикі винаходи”, однак від цього не стало людянішим, оскільки навіть не відчуває, “що чогось великого не вистачає”. Рівень неприродної бездушності, варварства, здичавіння вражає, якщо зважити, що коять роzійські рашисти, знехтувавши і божим, і людським. Причому цей жах бузувірства формує не просто здичавілий “глубінний” народець, а правляча каста, дипломати, чолові представники цієї ядерної “недоімперії”. 20 серпня посол ерефії в Австрії Ульянов оглушив світ черговим людиноненависництвом: “Жодної пощади українській нації”. Не переймаючись ніякими дипломатичними вихилясами, цей “пітекантроп” ХХІ століття продовжує в самому серці Європи заявляти в стилі остервенілого нациста про людоїдську цільмоzковії – знищення української нації. Подібні злоутворення безперервно відригуються кремлівськими “недорослями”. Так, на заяву прем’єр-міністерки Естонії Каллас, що закликала ЄС зупинити видавання туристичних віз роzіянам для поїздок до Європи, “відомий” своїми мерзенними висловлюваннями папуга-мєдвєдєв вкотре, як дикун, проскиглив, що “Чергову нацистську хрінь на адресу громадян роzії видала й естонська тітка, коли відвідування Європи – це привілей, а не право людини”. А далі він на кшталт гітлерівського гауляйтера написав слова в адресу суверенної Естонії: “Те, що ви на свободі, не ваша заслуга, а наше недоопрацювання”. Сьогодні, розпочавши агресивну війну проти України, вони, ці новоявлені сталіни-молотови, вирішили, що настав їх час “доопрацювати”, намагаючись уярмити свободу європейських націй. Єдиного чого їм нині бракує, то це хіба-що “партнерів” типу “гітлера-ріббентропа”. Ці путіни, мєдвєдєви, лаврови, соловйови та інша нечисть злословить безперестану, як у А. Рембо: “Щоночі каркає й щодня, / Похмуре чорне вороння!”. Однак не тільки крякають, але й паскудять ракетами, бомбами, снарядами, вбиваючи, як озвірілі терористи, мирних людей. Їх (разом із харошіми руzькіми), на жаль, ще багато (140 мільйонів). Але не від того яка силенна гайвороння кавкає залежить правда і наше майбутнє. Бо Григорій Сковорода в своїй 14-ій байці нагадує нам про одну незаперечну істину. Коли на мудру сову напали сороки, ворони з граками, щиплячи її, то вона зауважила, що зате її не чіпає Орел. А суть така: “Краще в Одного розумного бути в Любові, чим у пошані Тисяч таких Дураків”. Тому Світ не може загравати з клікою путлєра, не має етичного права виліплювати з цієї нахабної моz- ковської зграї образ із “пристойним обличчям”, прохати та задобрювати вируючу сарану. Бо серед них не знайдеться жодного, здатного дивитися на світло. На такий народ Господня воля давно вже накликала темряву (дев’яту кару), щоби не бачили вони світла та один одного. Нехай, як сказано в Святому Письмі, вони (московити) відчують цю темряву, заборонивши за їх страшні гріхи наближатися до світла, не подорожувати світами, а лише чубитися та скубтися один із одним, допоки не згинуть. А Збройні Сили України та єдність Українців на Материзні та поза її межами “допоможуть” в цьому занапащеним та лихим зайдам. 12 серпня. Напередодні віроломної війни вражого моzковита проти України в Харкові вийшла (завдяки добротному упорядкуванню Світлани Кучеренко, наслідуючи Євгена Маланюка) прекрасна книга – “Липа Ю. Час людини: поезії та проза”. Поет, Воїн, геополітик, науковець, лікар, який у свої 44 роки завершив земний шлях, розстріляний енкаведистами. 19 серпня 1944 року. У неділю, саме на Спаса. Майже півстоліття тоталітарна система намагалась стерти це славне ім’я з народної пам’яти. Лише в ніч на 1 листопада 1989-го на місці загибелі від рук комуністів під Яворовом майже підпільно було відновлено хрест, а через десять років відкрито пам’ятник. Сьогодні від Одеси до Івано- Франківська, Львова, Яворова, Новояворівська цим іменем називають вулиці, бібліотеки, школи. Народжений перед днем Святого Юрія, він отримав від друзів шановане прізвисько – “Яснозбройний”. Цей світлий знак так і супроводжував його впродовж життя. “Я народився в Старих Сенжарах (на Полтавщині)…”, – писав Георгій Геращенко, який невдовзі став (як сирота) після усиновлення сім’єю Івана Липи (відомий український політичний, культурний діяч, міністр УНР) називатися ЮРІЄМ ЛИПОЮ. Згадую цю яскраву постать в українській історії першої половини ХХ століття не випадково. Адже він не тільки залишив нам у спадщину понад 360 творів наукової і творчої спадщини, яка й досі залишається непізнаною. Він сотворив чимало ідей для відродження України, здійснюючи в житті благородний чин та звитяжну боротьбу і працю заради її будучини, всіляко сприяючи формуванню національної самосвідомості українства. Образно кажучи, був одним з тих небагатьох геополітичних мислителів, які вбачали боротьбу за державність і волю невід,ємною від боротьби за “землю” і “море”. Уподібнений Донцову в цьому устремлінні “захистити свої береги”, з яким співпрацював, сперечався, протистояв. Однак Липа не просто дискутував про омріяну українську морську далечінь, а він за неї воював. Живучи (з 1909 р.) й працюючи в Одесі, Юрій юнаком із 1917 року вступив до одеської “Січі”, брав участь в боях на стороні Української Народної Республіки, друкуючи свої молодечі статті на кшталт “З-над моря”, “Чорноморський кіш”. 95 років тому (1927) Юрій Липа розпочав свій “Чорноморський цикл” поезії: “Пісня Чорноморців”, “Слава Чорноморців”, “Пісня лицарів…”, “Гимн Чорноморців”…. Крізь роки лунає звучно й заклично Його Слово, ніби народжене щойно в ці буремні і тривожні часи, слугуючи боротьбі проти нашого вічного ворога, зміцнюючи віру в щасливу будучину Української Держави. Як і тоді, так і тепер моZковія намагається закріпитися на українських берегах. Але віра в те, що на них НЕВДОВЗІ міцнітиме рідна держава ніколи не покидала його. Москалю, певне мав ти силу, Як край у темряву пойняв, Та із насильства і розстрілу Зросте держава із держав. І сьогодні гнівне слово Липи звернене до путінських загарбників, що вдерлися до нашого дому, тимчасово відрізавши нас від Азовського та частини Чорного морів. І ви, що поділили нині Між себе України шмат, Не утримаєте границі Коли до брата рветься брат. Оця праведність відчувається сповна. Юрій Липа є саме тією особистістю, яка нині особливо затребувана, оскільки відповідає на багато запитів українського воєнного часу, стоячи на сторожі національних інтересів, чинячи спротив чужинським ідеалам, недалеким політикам, оббреханим сторінкам історії, і тим ласим до владоможності, хто навіть під час війни і трагедій не перестає займатися найдурнішим – виплоджуванням рейтингів для майбутніх виборів. Агов! Дежавю. Уже це було, коли “обирали” запопадливих залицяльників до руzькомірства. А тепер Держава і Народ обстоюють своє право на існування. Адже війна завжди приходитиме в твою хату збоку моzкаля до тих пір, допоки, наприклад, в Одесі вшановуватимуть не пам’ять і чин Юрія Липи, а возноситимуть “особливі благання” перед пам’ятником єкатєрінє ІІ – кровопивці українців, убивці й нищівниці козацьких вольностей; коли сучасні “українці” й надалі хворітимуть “нераздєлєнной любовью к руzzкім”, послуговуючись офіційним язіком кацапстана, а не рідним, молячись чужим богам, полюбляючи оркський шансон та раzєйську погань і п’янь. Він залишається яскравим взірцем для всіх поколінь українців, оскільки все своє життя присвятив “Україні, людині, просто світлій днині”. Він так писав своєму однодумцю і побратиму Євгену Маланюку про свій моральний обов’язок: “Мій знак – то поміч Батьківщині”. Тому безперестану зрощував себе етично, політично, інтелектуально, духовно “працею в кожній годині”. Самовдосконалення заради суспільного блага, самоготування для чину в ім’я України. Задля цього був в безперервному пошуку світлих ідей, достойних прикладів для наслідування в загальнолюдськості, у кращих зразках світової культури. У середині 30-х минулого століття, перекладаючи Дж. Р. Кіплінга, він відповість на те, а чому відбувається розклад і розпад народу: “Нації минають. По нації гине слід. Єдина причина бід – народ не був готов!... Пам’ятай, будь душею і тілом готов!”. Не перебільшую. Життєтворчість Липи є своєрідною євангелією для сучасної національної педагогіки. Поза нею важко уявити нинішню стратегію виховання української Нації, яка бореться з ненависною моzковією за власну Ідентичність, Суверенність, Державність. Пам’ятаймо сказане Ю. Липою, ніби звертаючись до сьогоднішнього покоління: “Призначення України – є тільки в ній самій, її доля в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах”. Тому й стверджував, що найважнішим завданням кожного українця – будування власної Душі. У поетичному доробку “Народи” він нагадує нам “у чому великість народу?”. У зростанні ЛЮДИНИ! Ось Француз, Англієць, Германець, моzквин, “як з лісу кричить, як з болота”. Ти мусиш пізнати їх, зазначає Липа. І кожен із них є собою, а ти – УКРАЇНЕЦЬ. Цим варто гордитись. Завжди. Вічно. Йому було всього 44 у 44-му, коли моZ- ковські зайди вбили великого ПОЕТА на його рідній Землі. Великого (!), оскільки весь свій життєвий шлях навчав людей любити УКРАЇНУ. Видається, що найсильнішою нашою мілітарністю є національнокультурна Ідентичність, історична Пам’ять, збережені Віра і Традиція, рідна Мова, Гідність Предків. Цінності, які поза Часом і Простором…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин