Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Прототипи поруч · с. 7сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №30 за 2004 рік

Слово Просвіти, №30 за 2004 рік

ДОКУМЕНТАЛЬНА НОВЕЛА — Телеграма з Успенки? — Таня здивовано взяла телеграму й прочитала страшну звістку: “Помер Георгій — похорон чотирнадцятого грудня”. Здригнулася, закліпала очима й ще раз перечитала по словечку, не ймучи віри написаному. Георгій же недавно, живий і здоровий, хоча відразу впало у вічі — дуже змарнілий, приїжджав з трьома дітьми на вирядження сина його молодшого брата до війська; приїжджав, як прийнято з давніх, воєнних, часів, на тривожне свято їхньої родини. Згадала, як тоді хтось пізно увечері постукав у її двері, й, коли спиталася: “Хто там?”, почула жалібний дитячий голос: — Люди добрі, подайте бідній сиротині милостиню! Із насторогою відхилила двері й справді побачила дівчинку восьми-десяти років, благенько одягнену, худесеньку й від мерехтливого світла, що падало з відчинених дверей, здавалося, аж позеленілу з виду. Раптом на розі хати почувся веселий сміх, і Таня впізнала свого двоюрідного брата Георгія та двох його старших дітей — дівчину й хлопця, що виринули з нічної темряви, наче з якоїсь безодні. Георгій був зроду веселої вдачі, любив пожартувати, і радіючи, що після довгої розлуки побачить ірпінську родину, яка живе за тридев’ять земель від його Успенки, підмовив меншу донечку розіграти таку правдоподібну в нинішній важкий для народу час сцену. У хаті після зворушливої зустрічі й розмови за вечерею Таня збагнула, що розіграна сцена не дуже далека від правди його сімейного життя і шахтарської дійсності. Усі четверо так виглядали, ніби повернулися з довголітньої неволі: виснажені, змучені, видно, не тільки довгою дорогою, але й пережитими негараздами — лиця посірілі, з випнутими загостреними щоками, навіть очі здавалися якимись вицвілими, тьмяними. Та найболючіше свідчив про їхнє життя старенький зношений одяг, із якого діти вже давно повиростали і який на них, здавалося, скоро стане по швах розходитися. Як же в такому одязі бути на родинному святі? Наступного дня жінки їхньої родини познаходили в себе чимало одягу, ще майже нового, з якого їхні діти вже повиростали чи такого, що поблизу столиці вийшов з моди, й подарували Георгієвим дітям. Найменша Катруся, що так непідробно “просила під хатою милостині”, ніяк не могла натішитися своїми обновами, по кілька разів на день переодягалася в ніби на неї шиті сукенки й знову акуратно складала їх до батькової валізки; особливо раділа книжці народних казок із чудовими ілюстраціями, яку й перегортала, й читала, й притискала до серця, не в силі повірити, що ту книжку подарували їй назовсім. А Георгій, щасливий, що бачить любу родину, не міг знайти місця для себе: провідував то одних, то других, і всюди згадував про свого доброго тестя, що, повдовівши й живучи на старості самотньо, не мав ні сприту, ні сили ходити коло корови, тож мусив її продати, а частину грошей, взятих за неї, дав йому з дітьми на дорогу, кажучи: “Поїдь до родини, розкажи їй про наше шахтарське життя на Луганщині й подивися, як живуть люди біля стольного Києва”. Щось боляче здушило вражене чорнобильською радіацією горло — стало важко дихати… Таня ходила по хаті й не стримувала сліз, яких ніколи не показувала ні перед злими, ні перед добрими свідками: навчилася тамувати їх навіть перед рідною матір’ю, коли вона ще жила на білому світі. Але в чотирьох стінах віч-на-віч зі своїм горем можна й поплакати. Чомусь прийшла на згадку давним-давно забута телеграма, надіслана з тієї ж Успенки: Георгієва мати просила зустріти його, семилітнього, з меншенькою за нього сестричкою на вокзалі, бо ніхто з дорослих не може завезти їх до Ірпеня подихати після степової закам’янілої спеки свіжим лісовим повітрям. Таня, що вже перейшла до десятого класу, трішки запізнилася до поїзда — бігала сюди-туди по перону, не знаючи, що їй робити, й раптом побачила хлопчину, що тримав за руку дівчинку та торбину з якоюсь поклажею. У сірому картузику з довгим козирком, що захищав очі від сліпучого сонця, він так тривожно розглядався навколо, що вона відразу ж кинулася до них: — Ви з Успенки, дітоньки? — З Успенки! — вигукнули в один голос обоє. Пригорнула, розцілувала одного й дру- Фото Б. Гдаля гого, рада, що знайшлися, й ціле літо була для них і старшою двоюрідною сестрою, і вихователькою, що заступала матір. Таня так зріднилася з ними, що почуття двоюрідності просто зникло в її розумінні назавше. А коли Георгій після військової служби приїхав до Ірпеня на роботу, вона сприйняла його за рідного брата, не відчуваючи ні незручності, ні тісноти в невеличкій хатині, в якій ще жили і її дідусь з бабусею, і повдовіла в страшну війну мати — рідна Георгієва тітка — в людській сердечності завжди вистачає і місця, і хліба, і, головне, любові. Потім не один рік жив у них, навчаючись в Ірпінському технікумі, його молодший брат Іван, що в Ірпені й одружився, пустивши своє сімейне коріння. Ніхто так сердечно ні з батькової, ні з маминої родини не ставився потім до самотньої Тані, як Іван та Георгій: чи то нелегке життя зробило їх такими чуйними, чи така їхня вроджена вдача? Тільки загляне котрийсь до хати — зразу за відра й до криниці по воду; не забуде до смерті, як на похороні її матері, коли всі полягали здрімнути, лише Іван був коло неї до самого ранку… Зателефонував Іван, не знаючи, що Таня теж отримала страшну телеграму, — домовилися їхати на похорон разом. Уже вечоріло — й треба було квапитися в дорогу. Хапала то одну річ, то другу, кидала до сумки й зразу чомусь виймала. Нарешті взяла себе в руки: переодяглася, приготувала буханець хліба, шматок солонини, сховала пашпорта, гроші (слава Богу, саме дали місячну пенсію) й присіла перед дорогою. Їхали вчотирьох: Іван з дружиною і вона з братом. Із Києва до Луганська ходить два поїзди — котримсь таки доїдуть. Перехрестилася й, замкнувши хату, пішла у темряву ночі. Більше доби кружним поїздом петляли вони по Україні, доки десь після опівночі доїхали до Луганська, потім легковим автомобілем, власник якого, здерши за нічний проїзд безбожно великі гроші, завіз їх на місце й висадив просто на вулиці шахтарського висілка. Ще з годину поблукали в темряві й нарешті знайшли Георгієву хатину. Таня з Іваном, як і в страшну поховальну ніч її матері, голодні й перемерзлі до кісточок (в хаті не палилося), просиділи вдвох біля домовини Георгія до ранку, не зводячи очей з його невпізнанно змарнілого обличчя; майже не розмовляли: все було і без слів зрозуміло. А коли вранці почали сходитися рідні й сусіди, зайшли обоє до кухні чимось трохи закріпитися. Таня дістала з сумки й стала краяти привезений хліб та солонину. І тут чуйним серцем побачила, як Георгієві діти, такі ж марні, як і він у домовині, принишкли й голодними очима стежать за її рухами. її в могилу. І тут голосно, на цілий цвинтар, Іванова дружина Людочка, ставши над могилою, промовила: — Люди добрі, Георгій просить його простити! Гробарі з канатами в руках, вражені її несподіваним зверненням, завмерли — такого в Успенці ще не бувало. — Бог його простить! — дзвінко відповіла їй за прадавнім поховальним звичаєм Таня. — Георгій просить простити його! — вдруге і потім утретє повторила Людочка, й щоразу Таня врочисто проказувала: — Бог його простить! Успенчани здивовано похитували головами і перешіптувалися, схвалюючи їхнє прощання. А коли домовину вже опустили в яму й гробарі висмикнули з-під неї канати, рідні покійного підходили й кидали дрібненькі камінчики на віко: в Успенці ґрунт кам’янистий, і замість грудок землі кидали, як завше, каміння, гучний стукіт якого моторошно пробирав людей й котився далеко за межі цвинтаря. Поминки після похорону справляли в хаті скромно й тихо. Шахтарів — Георгієвих побратимів — зібралося стільки, що його родина мусила трьома групами запрошувати їх до столу. Керівництво шахти, за установленим здавна звичаєм, виділило на поминки дещицю продуктів та випивки — було чим хоч для видимості їх справити. Перед кожним шахтарем на столі лежав пиріжок, стояла склянка домашнього компоту й тарілка з дрібочкою закуски. Тільки посідали — відразу подали кожному по невеличкій чарці горілки, потім — по мисочці борщу, каші й знову по чарці; шахтарі мовчки випили й закусили, дружно встали і, взявши по своєму пиріжку, звільнили місця для наступної групи, чекаючи на подвір’ї, коли всі пом’януть покійного Георгія. Таня вийшла за ними і прислухалася, як вони, повеселівши від чарки, все сміливіше й сміливіше стали нарікати на свою гірку долю. Тверезі — мовчали б: завчене “й стіни мають вуха” міцно увійшло в їхню свідомість. Але, захмелівши, про обережність забули, особливо тоді, коли хтось із них нагадав про двадцять вісім вагонів вугілля, що повезли на продаж, і вирученими грішми начальник шахти обіцяв сплатити їм хоча б трішечки їхнього заробітку, якого не бачили вже більше ніж півроку. А вчора довідалися, що ті вагони, як не раз уже бувало, десь пропали: знову високопосадові злодії, захищені беззаконням, обікрали їх і прирекли на безпросвітне голодування та горе. — Треба знову бити ноги до самого Києва і домогтися повернення своєї кривавиці! — гукнув хтось із гурту, здійнявши в ньому гомін гніву й рішучості. — Треба, треба йти! Доки будемо терпіти й один за одним гинути по забоях?! — викрикували, як на мітингу, дійняті до живого втратою свого кревного заробітку. І тут наче б якась невидима сила підхопила Таню й підняла її, рішучу, струнку та вродливу навіть у своєму шістдесятилітньому віці, над ними: — Чого вам — до Києва? Що, забирати копійки в нещасних калік та бабусь, які просять милостині на кожному кроці? Самі ж кажете,що вас безкарно грабують свої казнокради! Хіба не вони звели передчасно в могилу Георгія?! — чула, як ридання і гнів розпирають їй серце, і, не в силі стримати їх, наскрізь пронизувала поглядом шахтарські очі й душі. Не вірилося, що то вона — та сама Таня, яка завжди сповідувала доброту й любов, та, що, будучи важко хворою, свято постила в призначені дні й довгопістя, знаходячи в молитві заспокоєння духу й смирення. Її голос, такий ніжний, м’який з дитинства, мов оксамит, дзвенів і ламався від болю, як меч від удару об камінь. Шахтарі принишкли й розгублено дивилися в її вогненні очі, а вона блискавично звела над ними простерту правицю й, націливши вказівного пальця на терикони, як свята месниця, владно закінчила свою, несподівану й для себе самої, промову: — Бачите ці терикони? Ось там, на одному з них, повісьте кількох грабіжників — і відразу знайдуться вагони вашого вугілля та ваші зарплати! Шахтарі закам’яніли й мовчали… Ніхто навіть не ворухнувся, коли вона круто повернулася й пішла до хати, щоб разом із родиною пом’янути Георгія. z Нашому авторові, лауреатові Національної премії ім. Т. Шевченка — Іванові Гнатюку — 75! Щиро вітаємо видатного письменника і пропонуємо увазі читачів його новий твір. З роси й води! А Катруся, тягнучи до неї тонку, наче в гусочки, шийку, мимоволі облизувала губки й мовчки ковтала запах їхніх пожитків. Вражена голодними поглядами посиротілих дітей Георгія, Таня забула й про себе, і про Івана — тремтливими від переживання руками квапливо подавала їм скибки хліба із солониною, дивилася, як вони, не проронивши й слова, жадібно їли, і шкодувала, що не купила й не привезла більше: не сподівалася ж, що шахтерські діти так гірко бідують. Раптом почула, як хтось легенько пошарпує її за спідницю, — глянула, а то сусідська трилітня дівчинка, звівши на неї розширені оченята, лебедить тоненьким голосом: “Я теж хочу сальця і хліба”. Дивлячись на тих голодних дітей, Таня, ледве стримуючи сльози, роздала все до крихітки — дорослі можуть потерпіти… Невдовзі люди почали сходитися на похорон. За давнім шахтарським звичаєм прийшли шахтарі з усієї шахти: любили Георгія за його добру вдачу і працьовитість. Чи не вона, саме та вроджена працьовитість, і звела його передчасно в могилу? Важко було їм з трьома дітьми жити в тісній кімнатці шахтарського гуртожитку, й декілька років тому Георгій став будувати власну хатину. Але як її тепер збудуєш, коли шахтарям із їхніх заробітків давали на руки лише мізерну дещицю, — решту грошей, наче імена покійників у церковну грамоту, записували в якусь облікову книгу “Чекайте з моря погоди”. Якось Георгій був натякнув начальникові шахти про зароблені гроші — і відразу за той натяк позбувся роботи; півроку мусив оббивати поріг начальникового кабінету, благаючи поновити його, бо ж не було за що дітям хліба купити. Начальник добре знав, що сім’ї тих шахтарів, які на роботу ходять, мають змогу лише раз на день пообідати — про сніданки й вечерю давно вже забули. Знав, але хіба його сите серце могло відчути їхнє недоїдання? І тільки тому, що Георгій був безвідмовним трудягою, він змилостивився над ним і знову прийняв його на роботу. Щоправда, за двома заявами: однією з датою прийняття, а другою — без необхідної дати — про звільнення “за власним бажанням”, на якій з будь-якого приводу начальник може поставити ту дату і підпис. Тими двома заявами шахтарі змушені самі прирікати себе на безборонну бідність і рабство. Мабуть, тому Георгій, виснажений тяжкою працею і кількарічним недоїданням, нагло помер просто в забої: серце не витримало — і розірвалося, як по-своєму трактують люди незрозуміле їм слово “і н ф а р к т”. Тіло з хати виносили мовчки: ні похоронної музики, ні священика. Шахтарі несли домовину на плечах до самого цвинтаря; поставили над ямою на перекладинах, і гробарі вчотирьох узялися за канати, щоб опустити Іван ГНАТЮК, м. Борислав Львівської обл.

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин