Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Трипілля · с. 10сторінка оригіналу ↗

САКРАЛЬНИЙ ОБРАЗ КРАЮ

Слово Просвіти, №30 за 2004 рік

ПРАКОРІННЯ Трипільці-хлібороби небезпідставно вважали свою землю сонячною, а тому й священною. Сонце вони зображували на посуді: на ранньому й середньому етапах прокреслювали, а в роки розвиненого — малювали в образах кола чи круга. Жертовники витворювали у вигляді сонця із колово-хвилевим струмуванням. Сонце зображували на оселях, як це засвідчують моделі у вигляді округлих вікон, намальованих напівкіл, дуг, навскісних ліній-променів. Сонце сприяло врожаєві хлібного збіжжя, веденню тваринництва, всього господарювання. Вирощене зерно — зі згустком сонячної енергії, тому вживання його сповнювало організм силою сонця. Селища свої трипільці-орії будували за коловим принципом. Свою країну хліборобську вони обожнювали й могли називати священною. Очевидно, й оспівували, як про те йдеться в українських колядках: Допомагай Біг, ясне сонечко! Високо сходиш, далеко світиш, Допомагай Біг, ясне сонечко! Світоглядне розуміння життя та його духовне утвердження були однаковими на всій території розселення хліборобів культури Кукутені- Трипілля від Дунаю до Дніпра. У цьому вбачається не тільки етнічна, а й соціальна цілісність. Суспільно-духовною організацією її життя займалися волхви-старійшини. Розвиток багатьох сфер господарювання, формування космологічного світогляду, на якому засновано віру, культуру, творчість, високий ступінь етнічної консолідації, вказує на досконалий рівень суспільства на всіх землях Трипільської цивілізації. Виходячи з даних розвитку, доктор М. Чмихов доводив, що “протонеоліт і неоліт імовірно вважати не первісним суспільством, а періодом складання державності, яка з’явилася у довершеному вигляді в епоху бронзи”. Розробкою проблеми державності трипільців-хліборобів зайнявся археолог Юрій Шилов. Вона висвітлена в його працях “Прародина ариев”, “Праистория Руси”, “Праісторія Русі-України”, “Джерела витоків української етнокультури” та інших. Історична інтерпретація його така. Частина жителів малоазійських міст Чатал-Гуюка і Хаджилара (6200 р. до н.е.) мігрувала за Дунай. Тут злилися з місцевою людністю й утворили археологічну культуру Кереш (VІ тис. до н.е.). На її глиняній табличці зберігся напис: “…(жертовна) вівця, схоплена жерцем Аратти”. Поступово центр Аратти із Середнього Подунав’я переміщується на чорноземи міжріччя Дунаю, Дністра і Дніпра. В часі й за територією вона відповідає культурі Кукутені-Трипілля. Що Аратта старша за Шумер, свідчать пам’ятки пониззя Дніпра, зокрема славнозвісна Кам’яна Могила. Найдавніші поселення “священ- Чотирибічна сонячна сфера на горщику з міста Стіна (Вінниччина). Розкопки М. Макаревича ної країни” з’являються на Південно-Східній Трансільванії та Прикарпатті. Їхня кількість збільшується, і люди обживають береги й поля понад Південним Бугом і Дніпром. Поселення Трипілля-Аратти на другому етапі (близько 3600 р. до н. е.) збільшуються за розмірами, розвиваються ремесла: гончарство, обробка каменю, кременю, дерева, шкіри, кування та зварювання мідних виробів. На третьому етапі (3000—2250 р. до н. е.) центр Аратти охопив територію між Південним Бугом, Синюхою, Дніпром, Россю. Тут зосереджено всі міста енеоліту з двоповерховими житлами, які займають площі від 100 до 450 гектарів. На пізньому етапі поселення зменшуються за розмірами, підупадає творчість, особливо кераміка. Розвиток Трипілля на всіх трьох етапах — це розвиток держави Аратта. Вихідці з Аратти забудували Урук у Шумерії (Месопотамія), а згодом і місто Аратту. Воно засноване самою богинею кохання й плодючості Інанною. Тому і є країною “заповідей божих” та “чистих обрядів”. Її ознакою було кільце зі стрічкою, подібно до вінка зі стрічками в українських дівчат. Священна країна Аратта залишила по собі велику історичну спадщину. На Русі існувала як Арс(т)анія з Артою. В Ірані вона була відома під назвою Арти — країни найвищого блага і щастя. Індійці свою країну ще й досі називають Бхаратою, є там і провінція Арта. Діяння п’яти арійських племен, які принесли з собою славу своєї придніпровської прабатьківщини, описані в поемі “Махабхарата”. Територіально й виробничо-побутово, за висновками археолога Михайла Відейка, Аратта не може бути на землях хліборобів-оріїв. Одначе духовно й світоглядно вона єднається з трипільцями, як носіями сонячної, а отже, і праведної віри. Корінь “Ра” у назві Аратта й віра в Сонце трипільців-хліборобів єднають їх. Бог Ра належить до найдавніших сонячних богів. Він добре відомий у Давньому Єгипті в III тисячолітті до нашої ери. Оскільки в той же час існувала культура Кукутені-Трипілля, то сонячний Ра осявав і духовне життя хліборобів-оріїв. Основне їхнє знаряддя обробітку ґрунту називалося рало. Воно відтворювало життєдайну основу проміння самого Ра. Сонце в трипільській кераміці зображувалося на чотири сторони світу. Таким же чотирибічним був храм бога Ра в давніх єгиптян. Скульптура давньоукраїнського бога Світовида є також чотиривидою. Отже, чотири сонця трипільців — це той же чотириликий Ра. Посланцем Бога денного Сонця-Ра є птаха, назва якої збереглася в українській мові, — рарог, тобто сокіл. Орел, сокіл у первісному світогляді втілюють сонце, оскільки літали в самому піднебессі. У давніх світославних колядках жнива уособлюються до небесних величин, які вивершуються сонячним образом: Нажнемо снопів, як дробен дощик, Накладемо кіп, як на небі звізд, Вивеземо ї на гору круту, Накладем стирту саму золоту, Завершимо ї сивим соколом. Хоробрих людей у давніх українських піснях порівнюють із цими птахами. Як і козаки, сокіл із орлом є побратимами, що й оспівує відома українська пісня: “Побратався сокіл з сизокрилим орлом”. Крім цього, сокіл є ще й вісником. Коли свахи на весіллі йдуть від шлюбу, то саме через нього посилають вістку: “Лети, соколоньку, попереду нас…” Друга половина слова “рарог” указує на зв’язок із Сварогом. Отже, він є і його вістуном. Сам же Сварог (за “Велесовою книгою”) має в собі велику таємницю, бо втілює Світовида і Перуна разом. В українській мові є багато слів із коренем “Ра”, особливо в тих, котрі мають сакральне значення. Назвемо деякі. По-Ра, коли сходить сонце, це — Ра-нок. Воно проходить крізь небесну б-Ра-му, а в людей починається Ро-бота і Ра-дість. Ра-да дає їм лад у житті, а Ра-ло допомогає у п-Ра-ці. Ві-Ра сповідується у х-Ра-мі. Ра-йдуга єднає небо і землю. Сторона, де живуть Боги й боже світило, називається Рай, а де живуть люди — к-Рай, живуть п-Ра-ведно і по п-Ра-вді. Історична к-Ра-їна трипільців-хліборобів (за Ю. Шиловим) відома як А-Ра-тта, а наша сонячна держава — Ук-Ра-їна. Її дерево-тотем, яке тягнеться до Сонця, — Ра-їна (тополя). Проминули тисячоліття. Настала пора заліза. На землях правобережного Дніпра жили племена борисфенітів. Грецький історик Геродот писав, що вони називають себе за ім’ям свого царя — сколотами, а скіфами їх обізвали греки. Вони, як хлібороби, вважали себе споконвічним народом наддніпрянського краю. Земля сколотів була священною, оскільки дочка Борисфена Апі- Гея (Земля) була дружиною Верховного Бога (по-грецькому — Зевса). Цар (зар) цієї землі звався Колоксай. Отже, за походженням сколоти були предками Неба і Землі. Цар мав сонячну сутність, а його народ, мов проміння, йшов від Кола-Сонця, найдавнішого світлого Бога. Від нього походять основні хліборобські назви: колосок утілив у собі Небо й Землю; печені хліби — колобок, ка(о)лач, ка(о)лита; найосновніший хліб роду — коровай; поминальна каша — коливо. Свята на честь Сонця називаються відповідно йому — Коляда, Колодій, Калита. Символом краю є сонячне дерево — калина. Як сколоти були синами Колоксая, так через кілька століть у “Слові о полку Ігоревім” поляни названі “внуцями Дажбожими” — Бога Сонця. Коло становило визначальну засаду світогляду трпільців-оріїв яку мистецтві, так і в будівництві та господарстві. Духовно, а отже, й етнічно, люди не змінилися. Вони сприймали світ триєдиним і чотиричасним, тому ритуально все робили тричі і на чотири сторони світу. Найвищим виявом пошани до Сонця, вишніх сил, був звичай свої дари нести над головою. Цим люди висловлювали не тільки пошану до світових величин, а й утверджували свою спорідненість із ними. Як виносили страву в горщику шість тисяч років тому, так і тепер господар виносить кутю на покуття. Коло-сонце дівчина із землі сколотів несла над головою — так і донині дівчата виносять корж-калиту на свято. Колядники із сонцем-зорею на святки уславляюють цінність світу білого для життя на Землі. Оздоби у сколотів були сонячними, навіть кінську упряж вони прикрашали такими символами, які утілювали світлоносну сутність Світу. Походять згадані образи із мистецьких пластів трипільців-хліборобів і переходять у давньоруське та українське народне мистецтво. Старійшини мали символи влади — булави, спочатку — круглі з каменю, а пізніше — металеві з чотирма ребринами. Пізніше так виготовляли полковницькі перначі козацької доби. Ознакою Веховного Володаря було бронзове навершя — папай. За стильово-композиційними ознаками в ньому втілювався образ Світу. Від постаті в центрі вгору відходили дугові відгалуження на чотири сторони. Вони мали по три-чотири дзвоники та круглі пластинки, які, очевидно, дзвеніли й закликали людей до певних дій. То ж бо в таких навершях утілено ті світові мірності, як і в культурному надбанні попередніх епох. Через багато соціальних та історичних перемін земля понад Дніпром ще за часів Київської Русі стала називатися Україною, а з часом і закріпилася за нею. Року 1187-го в Іпатіївському літописі згадується про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: “І плакашася за ним всі переяславци, за ним же Украйна много постона”. Яких тільки псевдоверсій щодо даної назви не понавигадували сповідники російської імперської науки, аби спаплюжити її істинне значення. Цей окраїна, і погранична сторона, і украяна частина від чогось цілого (імперії). Хоча свідома частина людності знала, що “Україна — рідний край”. Одначе сакральне значення назви не розкривалося. Воно ж таке, як і сонцесяйна Аратта, як і країна сколотів. У кореневій частині слова стоїть сонячна назва Бога Ра, а самих букв рівно стільки, скільки часу творився світ — сім. Сакральний зміст утілений не тільки в назві країни, а й у цілих рядах слів української мови, що, безперечно, вказує на давність її походження: рай — край — країна — раїна — Україна. Священність землі та існування на ній держави підтверджується йна вишньому — небесному — рівні. Трипільська культура розвивалася під зодіакальним знаком Тільця. Край, у якому жили трипільці-орії, також мав цей знак. У той час земній небесні сили увійшли в добродійну взаємодію, а відтак життя й культура досягнули величного духовного й господарського розвитку. Божественним уособленням Тільця був Сварог, а його божественна мова, священні знання втілено у “Ведах Рога” (“Рігведа”). Підтвердженням цього є і шанування культу Бика у трипільців-хліборобів. На поселеннях часто знаходять роги биків. У житлах, святилищах, як ось Сабатинівському, мешканці закопували череп вола з рогами, кістки. Образ його передано в різноманітних статуетках бичків, корів, у пластичних та мальованих образах на посуді. Основним образом у “Ведах Рога” є бик-віл-корова. Вище небо називається “Свах”. Отже, книжка є зібранням вишніх знань від Сварога. Досліджуючи їх, індолог Степан Наливайко виявив багато паралелей і писемних засвідчень, які змістово й духовно споріднюють її образи з Трипільською цивілізацією. Опріч символу бика, у санскриті “Gо” (Гo) означає “корова”. Склад цей в українській мові пов’язаний із приналежністю до тварин — ха, ху, га, гу: худоба, “gosayin” — господар (власник корів), “Goptar” — Гоптар означає “цар, воїн” (охоронець корів). Го-раштра, го-радж’я, го-деша із санскриту перекладається “го-країна”, тобто “країна бика-тура-корови”. Саме слово “го-країна” з часом трансформувалося в назву Україна. Писемні підтвердження цього С. Наливайко знаходить у пізнішій пам’ятці — “Велесовій книзі” (дощечка 7): “Ми — коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці”. Він дає такий етнонімічний ряд: коровичікравенці-українці. Він пише: “Автор “Велесової книги” недвозначно самоідентифікує, ототожнює себе і свій народ із боровичами-кравенцями-українцями, конкретизуючи, які саме складові творять і наповнюють реальним змістом цей збірний етнонім”. Україна, за С. Наливайком, для стародавніх народів — країна Тура, Бика. А я вже висловлював думку, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь (як і Буковина, Гуцульщина, Бойківщина) — семантичні двійники й означають “Край-Країна Тура-Бика”. Висновок ученого такий: “Країна Бика”, Гураштра, Гуратта, звідки, можливо, й Оратанія. І якщо ареал Трипільської культури — Гу-ратта, де ратта — “країна”, то насельники її — ті ж таки гу-країнці, у-країнці… Етнонім “українці” й назва “Україна” існували на наших теренах упродовж тисячоліть — у трипільські, скіфські, долітописні й літописні часи (Слово Просвіти”, № 34 (202), 20—26.ХІ.2003 р). Небо і Земля в образах поєднані у фольклорі, мистецтві, звичаях. Нині, як і тисячоліття тому, пожертви на пошану вишнім силам несуть на рушниках над головою. Так несуть кутю на покуть, вносять коровай для молодих. Так дівчата доправляють корж-калиту до сволока (небес) на свято Калити. Із сонцем-зорею над ватагою ходять колядники, уславляючи, помножуючу силу Сонця в настанні нового річного Кола. Подібними дійствами люди єднають небесні та земні сили й, утверджуючи їх, свою святість та пошану. Священність рідної землі виявляється у самих назвах. Так, місце вишнього і вічного блаженства — Рай, а місце земного — к-Рай. Осіддя Богів називається Вір’я, а осіддя родини — подвір’я. Побожну мову звуть повір’ям. У небесах володарює Господь, а на землі — господар. Хата, як родове осіддя, є мікрочастинкою Світу. Вона по вертикалі триєдина — підмурівок, стіни, дах, а по горизонталі — чотирибічна. Гостроверхий дах на ній, — мов шапка на скульптурі Світовида чи шапка-бирка на голові чоловіка. Усі вони спрямовані до небес. У хаті, як про те співають божії посланці — колядники, живуть чоловік-Місяць, жінка-Сонце, діти-Зорі, як космічні світила в небі. Господь і господар у давньоукраїнському світогляді були єдиними. Бог славний “по всему світу”, і славним є “наш господар”. Український Бог, як хлібороб, землю оре, хліб ростить, навіть сидить у господаря в гостях: Я в чолі стола у господаря, У господаря все в пан Івана. Тамки роздає щьистя, здоров’я, Щьистя, здоров’я, многії літа, Многії літа любого світа. Займаючись своїм священним господарюванням, хлібороб жив і творив із любов’ю до Світу, землі, людей. Цебто, робив так, як чинив Бог, був сам у його образі в своєму рідному краї. z Вадим МИЦИК, етнолог, директор Тальнівського музею історії хліборобства Cимвол священної країни хліборобів — колосок-раїна — на двоконічному горняті з Майданецького міста Трипільської цивілізації. Розкопки Миколи

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин