З блокнота · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПІД ТРАВОЮ ЗАБУТТЯ — СКАРБИ ПАМ’ЯТІ
Слово Просвіти, №30 за 2004 рік
МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ
Вінець та використання рясен, колтів і нашийних прикрас. Реконструкція В. І. Якубовського, малюнок художника Б. М.
Це було так давно (в минулому столітті), що вже й не згадати дослівно нашої розмови. Зосталося від неї лиш враження — розмите, серпанкове.
Я знаю, Василю, таке не дозволяється, але мені кортить їх погладити. Узяти в руки, відчути їхню вагу. Василь знизує плечима: чудний ти — бери, раз так хочеться. І він обережно підіймає скло факультетської лабораторної вітрини, де знайшли собі притулок видобуті із землі, з-під трави забуття, кам’яні сокири, шкребки, ножі, вудила… І ось я вже погойдую їх у руці — ті неймовірні, ті посивілі в часі бронзові вудила. Власне, цієї миті я ніби зважую на долоні відшумілі роки, віки, тисячоліття. Бо ж вудила — скіфські! Бо ж якийсь незмірно далекий наш пращур, не раз, бувало, устромлював ті вудила (авжеж, авжеж, не сумнівайся, — саме так воно й було!) в оскалену морду жеребця, й зелена від степової ковили конева слина скрапувала на витерті рукави шкіряної скіфової одяганки, на молоду траву, на вічну землю, яка ще не відала тоді, що в майбутньому їй суджено йменуватися подільською, вкраїнською. Цікаво мені, чи годилися б ці вудила для сучасного коня? А чого ж, каже Василь. Чіпляй вуздечку, та й… І що той нинішній жеребчик? Відчує себе вільним, майже диким? Таким, як був його непідкований предок? Гм… Чи може вважати себе вільним той, кого загнуздали?
АРХЕОЛОГОМ ТРЕБА НАРОДИТИСЯ
Кандидат історичних наук, доцент Кам’янець-Подільського університету Василь Якубовський — мій одноліток, я старший усього на кілька тижнів, проте почуваюся в його товаристві нетямущим підлітком. Бо що я таке? Бачу і сприймаю світ, сказати б, у тій площині, яка нині є переді мною. Бачу світ пласким, одновимірним. Не щастить мені постійно перебувати в плині історії. А Василь… Він дуже навіть просто, залюбки бесідує собі з віками! З отими кам’яними сокирами, кістяними наконечниками стріл, керамічними статуетками, з глиняними печами, жертовниками, прадавніми точильними брусками, горщиками, попелом, майже доісторичним обсмаленим зерном, а через них — зі скіфами, кіммерійцями, слов’янами. Для нього отой наконечник із уявною стрілою ще й досі летить у небі, прошиває, з’єднує, в’яже собою століття… І хоч колись, во врем’я оне, і я вирушав із Василем в археологічну експедицію, ділив із ним похідний хліб-сіль та вечірнє вино, дрімав просто неба на ожередній соломі, мокнув у дощі та запізнілій весняній хурделиці під Летичевом, збирав давні-предавні черепки в басейні подільської річки Вовк, — нічогісінько я в тому череп’ї не тямив, не відчував себе археологом, не став істориком. Бо й істориком, і археологом треба, либонь, народитися. Як і музикантом, малярем чи, скажімо, страстотерпцем-ченцем. А Василь? О, він божою милістю історик, археолог, дослідник матеріальної та духовної культури давніх українців. Не раз добував він із землі, з-під трави забуття коштовні скарби, але жодного разу не відповідав на обивательське запитання, скільки ж вони коштують у сучасному грошовому вимірі. “Їм немає ціни, — мовив у таких випадках. — Бо скажіть, яку ціну має людська пам’ять?” Народившись у славній сопілкарями Мельниці-Подільській, закінчивши там школу, він вступив на історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту (нині університет), а далі й сам став доцентом цього ж вузу.
БОЛОХІВСЬКА ЗЕМЛЯ
Пишу ці рядки, спонукуваний не просто ностальгічними спогадами молодості про незабутні мандрівки отчим краєм. Причина, що змусила мене взятися за перо, — теперішня, зовсім “свіжа” причина. Це — великоформатна книга Якубовського “Скарби Болохівської землі”, видана в 2003 р. Інститутом археології Національної академії наук України. Що ж то за край такий — Болохівська земля? Де його межі? Про це вже у нас на Хмельниччині писав кандидат історичних наук, хмельниччанин Олекса Журко, спасибі йому. Писав про це і я ще в сімдесятих роках минулого століття та, на жаль, не зберіг тих друкованих у періодиці матеріалів. Але ж є у мене ходячий “матер’ял”, себто Василь Іванович Якубовський! За його словами, Болохівська земля — це той простір, що простерся поміж річкою Хоморою та Бужком на Хмельниччині. Сюди входила також незначна частина нинішніх Житомирщини та Вінниччини. Тобто, ця земля була розташована на порубіжжі Київського і Галицько-Волинського князівств, займаючи верхів’я річок Случ і Тетерів та північно-східну частину Побужжя з центром у Меджибожі. Городища в селах Губин, Великі Деревичі й Кудинка вчені визнають рештками однойменних болохівських літописних міст Губин, Деревич і Кудин. Літописній назві “Сімоць” відповідає село Сьомаки, назві “Чарнятинці” — село Великий Чернятин. А от згадку про Білобережжя вчені пов’язують із селом Берегелі. Уявляю, як же возгордиться поет Павло Гірник, який придбав собі там хатину, коли довідається, що він відтепер “автоматично” став болохівцем, що безмежні луки за його городом, ліс на обрії (“аки боровъ” зі “Слова о полку…”) воістину “літописні”, й очерет у тамтешніх берегах шумить тривожно й віщо, достоту, як у тому ж слов’янському “Слові”. А втім, Якубовський видовжує південні кордони цієї землі аж до басейнів річок Вовк, Згар і Згарок, до Хмельницького, деражнянських Вовковинців та вінницького Літина. І які ж вони войовничі були, ті славні болохівці! З самим Данилом Галицьким воювали. Аж мусили у 1235 році заступатися за них князі Михайло Чернігівський та Ізяслав, вимагаючи від Данила Романовича, могутнього короля, відпустити додому захоплених ним у полон болохівців: “лето же наставшу нача посылать Михаил и Изяслав и грозячи: дай нашу братию или придем на тя войною”. Усе це, либонь, цікаво небайдужому серцю, йдеться ж бо про історію рідної сторони! І все ж, і все ж… Мусимо жорстко звужувати тему, адже мова в книзі — про відкриття речових скарбів, виявлених у процесі археологічних розкопок деяких населених пунктів Болохівської землі (хоча, з іншого боку, як же розповісти про скарби, оминувши історію краю!). Важливу роль, отже, в історичному пізнанні Болохівської землі посідають скарби. То також своєрідні “стріли”, випущені з минулого в нині сущий день, дарма, що тамтешні люди ховали їх у тайниках лихої воєнної пори монголо-татарських завоювань XIII століття. Окремі з них — досконалі взірці ювелірного мистецтва світового рівня. Як, приміром, унікальний комплекс прикрас із розкопок болохівського укріпленого центру біля села Городище Деражнянського району. Скарб відкрито слов’яно-руською археологічною експедицією у 1970 році під керівництвом автора книги. Знахідка демонструє комплекс срібних і позолочених прикрас XII—ХIII століть, який належав феодальній родині з династії чернігівських князів Олеговичів. За збереженістю, комплектністю та історико-художньою вартістю цим коштовностям в Україні рівних немає.
Першу публікацію скарбу на рівні сучасних вимог здійснив Василь Якубовський в українському академічному виданні “Археологія” за 1975 рік. Деякі прикраси зведено ним у дисертацію, що її Василь Іванович успішно захистив на спецраді Інституту археології НАН України в 1984 році (один наруч скарбу, що відображає дії скоморохів, опубліковано у знаменитій праці Б. О. Рибакова “Язычество Древней Руси”). На початку 1980-х, згідно з урядовим рішенням, скарб із Хмельницького передають у Київ, де він тривалий час прикрашав експозиції Державного музею історичних цінностей України. Відтак окремою пересувною виставкою експонувався для вчених 5-го Міжнародного конґресу слов’янської археології, а в складі виставок Міністерства культури СРСР побував у Канаді, Італії, Японії, аж доки його повернули у фонд Хмельницького обласного краєзнавчого музею (А скільки тих скарбів, наших, українських, віднайдених українськими ж археологами, осіло в ленінградському Ермітажі, в московських музеях! Це могло б стати темою окремої публікації, своєрідної монографії). У результаті багаторічних розкопок болохівського городища Вали в околицях села Теліжинці (Старосинявський район), що також велися під керівництвом Василя Якубовського, 1978 року добуто ще один великий і багатий скарб ХII—ХIII ст. — 32 срібні та позолочені жіночі прикраси. Друга велика частина матеріалів, залучених у це дослідження, походить із розкопок болохівського укріпленого центру поблизу Шепетівки (с. Городище). У літературі він знаний ще під назвою Велике Городище, яке автор, до речі, ототожнює з літописним містом БОЛОХІВ.
ЗА МОЄ ЖИТО…
Майже сорок років минуло з того часу, як тут завершилися археологічні дослідження. І що ж? Матеріали розкопок у вигляді багатотисячних колекцій пам’яток матеріальної та духовної культури України-Руси в 60-х роках вивезені в Ленінград і, як власність, передані у фонд Відділу історії руської культури Державного Ермітажу. Хочеш нині вивчати СВОЇ матеріали — плати в російську музейну казну неабиякі гроші! Майже неможлива і публікація цих матеріалів: Відділ виставок і розвитку Ермітажу за поліграфічне відтворення археологічних пам’яток (не своїх, а чужих, себто НАШИХ!) ставить перед закордонними (тобто неросійськими) юридичними та фізичними особами такі фінансові зобов’язання — аж страшно стає. Як же діяти в цій ситуації? Якубовський залучає до роботи над відповідним розділом своєї книги росіянку Г. О. Піскову. Вона й подає інформацію про вивезені з України археологічні колекції — 16 речових скарбів!
ПРОМІЖНИЙ ФІНІШ
Спробуємо, отож, дещо підсумувати. Наприкінці 90-х років список коштовностей Болохівської землі поповнився ще п’ятьма скарбами із розкопок літописного Губина. Загалом, авторові вдалося зібрати відомості про 24 знахідки болохівських скарбів. Вони, як і заведені на них польові охоронно-інвентарні документи, зберігаються у відомчих архівах і державних сховищах Хмельницького, Києва, Санкт-Петербурга. Їх досліджували в культурних шарах, вік яких конкретно датується літописними повідомленнями, й тому вони є еталонними в розкритті багатьох проблем, пов’язаних із вивченням історії та культури Болохівської землі XII—ХIII століть. Ці скарби засвідчують, що згадані історико-мистецькі джерела поки що не зведені в од-
Василь Іванович Якубовський ну публікацію, дані про них розсіяні в різних, переважно обласних, виданнях, а самі скарби, зосереджуючись у музеях України та Росії, в силу відомих правил, мало доступні для вивчення. Ось чому давно назріла потреба повноцінної публікації, яка б відкрила фахівцям широкі перспективи для роботи з матеріалами скарбів. Заповнити існуючу прогалину й покликана праця Василя Якубовського “Скарби Болохівської землі”. Подякуймо ж йому за вагомий внесок у вивчення історії рідного краю. Порадіймо, що не перевелися люди, котрим та історія болить. Додам до цього, що книга щедро ілюстрована. Ми бачимо скарби в кольорах — оті сережки, колти, намиста, підвіски, рясна, скроневі кільця, персні, браслети, іконки, хрестики, медальйони… Який же вигляд мали вони на тодішніх жінках і дівчатах? І таке питання теж передбачив автор: запросив до співпраці кам’янецького художника Бориса Негоду, і той створив кілька акварельних образів “болохівських” жінок, “одягнувши” на них оте ювелірне диво. Прекрасні жінки, чарівні дівчата!
* * * …У молодості Василь Іванович (буває ж таке на світі!) разюче нагадував 35-го президента США Джона Кеннеді. Обличчям, поставою. Колись я буквально доймав його тією схожістю. Уявіть собі: блукає подільськими полями та заплавами президент Америки, визбирує черепки черняхівської, трипільської чи ще якоїсь культури. Визбирує та усміхається, заглядаючи тим черепкам в обличчя, наче щойно знайденим немовлятам-сиріткам, обережно стирає з них брудні висохлі сльози гірких століть, ніжно гладить… Тільки усміхається не так, як більшість американців, завчено, ненатурально, а по-своєму, по-слов’янському: лагідно, щиро, лише зморшки від польових вітрів на його засмаглому виду біліють...
z
Броніслав ГРИЩУК, м. Хмельницький
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
