Таланти і поклонники · с. 14сторінка оригіналу ↗
«Я — ЕКСТРЕМАЛ, ЦЕЙТНОТ ЧАСУ НАДИХАЄ МЕНЕ НА ПОДВИГИ»
Слово Просвіти, №30 за 2004 рік
— Павле Миколайовичу, звідки Ви родом? — З Вінницької області Немирівського району (пам’ятаєте: “За Нєміров во всьом мірє”) — там найкращу зараз горілку женуть, бо найбільша кількість цукрових буряків вирощується. Так от, серед заводів із виробництва горілки й пива, в мальовничому краєчку я й народився — в селі Червоному. Мама й тато були аматорами-музикантами: батько на балалайці грав, мама — на гітарі. На жаль, батько, Микола Іванович Зібров, помер, коли мені було тільки 7 років, а мама, Ганна Кирилівна, померла 2 роки тому. — А ким була мама? — Вчителькою. Мама все зробила для того, щоб я і брат Володя здобували музичну освіту — в селі, потім у райцентрі, далі: брат вступив до військово-музичної школи в Москві (одна-єдина така була в Радянському Союзі), а я — в Київську спеціальну музшколуінтернат імені М. Лисенка. Тож музикою я займаюся професійно з 2-х років. Ще говорити не міг, а вже муркотів-мугикав-наспівував, на бубенчику грав, потім — на півбаянчику, потім — на баянчику, потім — уже в Києві на віолончелі, потім — на контрабасі, бас-гітарі, закінчив консерваторію по класу контрабаса, через 5 років я знову “пройшов” Київську консерваторію — по класу вокалу… — Над чим зараз сушите голову? — Над тим, щоб “Театр пісні Павла Зіброва” плідно концертував. На сцені — свято пісні, а поза сценою — складне господарство: балетний клас із дзеркалами, тренажером; аудіо-відео студії; ми орендуємо великі складські приміщення, тому що в нас багато свого “світла”, “звуку”; є велика складна сцена, яку можна розкласти в будь-якому місті, в полі, на майдані, на стадіоні; це наші автомобілі, автобуси, трейлери… І все це — один-єдиний в Україні приватний “Театр пісні Павла Зіброва”, якому, до речі, в цьому році виповниться 10 років. — А що найбільше стомлює артиста? — Я ховаюся від перевтоми спілкування з людьми. Щодня — люди, люди, люди… Я стомлююся від інформації, яку вони від мене хочуть узяти. Я інформацію готую. Вночі пишу пісні, вдень зустрічаюся з поетами, композиторами, аранжувальниками, потім виходжу на сцену; концерти переїзди, — все це величезна інформація. А ще є люди-упирі: їм хочеться від тебе взнати і те, і се, заглядають в очі, в душу, і за штани готові заглянути, і за комір, тому що ти — цікавий для них. Їх багато — я один, і хочеться побути одному, втекти, тому з великим задоволенням їжджу на дачу, де є ліс, озеро, річка тече, можна походити там, побути на самоті. У ті хвилини мені не потрібна компанія, не потрібна дружина, не потрібні знайомі, я можу з природою поспілкуватися — з пташками, деревами і травами, у нас своя мова. Я набираюся від природи сил і наснаги, щоб протидіяти ненормальному ритму великого міста. Набираюся сил, коли підрізаю дерева, коли зі шлангом стою і поливаю траву… Знаю, що дружина Марина цього не зробить, і мої діти не зроблять — вони інші, просто інші, і не зроблять не тому, що погані чи невиховані: їм це не потрібно, не близьке. А я від роботи на землі отримую втіху. — Що для Вас означають гроші? — Мати гроші — мати певну свободу. Але гроші не падають з неба, вони — не дощ, не манна небесна, їх потрібно заробляти. І
— Так, заважають. Украй важливо для всіх українських артистів, просто людей, щоб ми були в себе в Україні хазяями-господарями. У Росії, в Прибалтиці, в інших країнах, де я бував, люди є хазяями в державі, і держава робить усе можливе для того, щоб люди жили гідно. Що таке підтримка вітчизняного виробника? Не заважай хоча б! Якщо ти не можеш підтримати (можновладці кажуть: ми не в силах, ми бідні), — не заважай і зроби такий закон, щоб кожен відчував себе хазяїном. І виконуй той закон. От є Указ Президента, щоб вітчизняному виробникові було надано 50 відсотків часу в засобах масової інформації — в телеі радіоефірі… — Тільки на папері. — Так, не виконується Указ Президента! На FM-станціях звучить 93 % закордонної музики — зранку до ночі. У Києві 24 FM-ки, в Донецьку — 15, у Харкові — 10, у кожному обласному центрі — принаймні 5—7, і всюди одне й те ж саме звучить іноземними мовами: англійською, французькою, російською… Моніторинги доводять, що музичної продукції, виробленої в Україні, звучить тільки 5— 7 %. Хочеш не хочеш — це як у фізіолога Павлова: рефлекс вбивається в мозок! Коли організовуються концерти, заходи, вечірки — приватні, державні, — запрошують тих, хто “вбився” в голову,
1-му Національному телеканалі проект “Наша пісня”. Ви тільки подивіться на мас-медійний простір: засилля російської попси! І не тільки. Там усі є, крім представників української музичної культури. Ненормальність очевидна! — За необхідності Ви можете бути бульдозером, що долає перешкоди? — Безумовно. Наприклад, усі наші прем’єр-концерти проходять у Палаці культури “Україна”. Залишається 2 місяці. Мені кажуть: “Треба півроку готуватися: збирати гроші — ходити по спонсорах, меценатах, писати заздалегідь пісні”… Нє-а! Залишається два місяці, я починаю трусити знайомих: збирати гроші, бігати по своїх друзях-поетах: давай нову пісню напишемо, що ти можеш цікавого запропонувати (питаю в Рибчинського, Маги, Вратарьова, Щура…). Сідаємо і працюємо. З’являється шалена працездатність, приховані сили мобілізуються, ти — наче ракетний двигун: удень вирішуєш оргпитання, а вночі пишеш: іноді мелодію шукаєш тиждень, а тут — за 10 хвилин зерно пісні народжується. В екстремальних умовах я роблю прориви. Я — екстремал, люблю, чесно кажучи, відчувати небезпеку, пересторогу, тривогу, це мені дає імпульс, надихає на подвиги. — Які заповіді Вам доводилося порушувати?
— Серйозне запитання. Не вбивав, зрозуміло, чужу жінку не крав, у депресію не впадав… Звісно, я не янгол. У мене болить душа від того, що я дуже мало знаю про батька. Знаю лише, що родичі по його лінії живуть у Росії: в Курській та в Воронезькій губерніях. Муляє, що мало спілкувався з мамою. Мама прожила 80 років, начебто й не мало, а ми бачилися хіба що на канікулах. Коли став на ноги, була можливість маму відправити на якісь курорти, щоб пожила в розкоші… Хоча відмовилася б: її все влаштовувало — от таке у неї було виховання, їй це не потрібно було. Вона знала, що й один, і другий син (Володимир Зібров — диригент ансамблю Збройних сил України, — В.К.) — забезпечені люди і могли їй зробити все, що завгодно, навіть зорі до ніг покласти… — Ви — фігура в шаховій партії? Яка? — Фігура в шаховій партії? Цікаво. Ну, не король. І не пішак, це ясно. Мабуть, кінь. — Отой, що з плугом? — Той, що плугом грає і ще багато чого тягне. Це — нормально. На мене дивиться моя сім’я, мій колектив. Коли запитують учасників балету: “А хто ви”? “Ми — Зіброви”, — відповідають. Запитують музикантів: “Хто ви?” “Ми — Зіброви”, — кажуть. Мені це приємно. Я відчуваю величезну відповідальність за тих, кого я приручив: вони прийшли в колектив, мені повірили. Десятиліття будемо святкувати першого грудня. — Чим би геній не потішався, або що дозволено таланту? — Таланту багато чого дозволено. От, наприклад, Юрій Рибчинський — мій кум, що хрестив мою Діану. Я дуже поважаю його. Він іноді може собі таке дозволити, чого я на його місці собі не дозволив би. Ми розуміємо, що він — талант, і йому це можна. — Ваше ставлення до сучасної молодіжної танцювальної культури? — Справа в тому, що ми — вже дядьки, а наші діти — це зовсім інша формація: на вулиці — 2004 рік. Ми теж колись у кльошах ходили, і на нас батьки дивилися, як на мавп: під “Тhe Beatles” танцювали, слухали “ревучі” групи “Led Zeppelin”, “Slade”, “Rolling Sto- nes”… Час летить, нам 40—50 років. Наші діти слухають реп, техно, хіп-хоп, у яких немає музики, а є “говорилка”, і ми кажемо, що це погано. А їм треба відтягнутися, свою дурну силу й енергію буйну, яка в 17—20 років переливає через край, десь витрясти. Було б
Народний артист України Павло Зібров… Кажуть, що він співає вельми традиційні пісні. Так, традиційні, але є в його піснях якась справжність, задушевність, що дозволяє йому бути успішним довгожителем на українській сцені. Він — елеґантний оптиміст, який своєю посмішкою розчиняє сум і заклопотаність своїх слухачів. Це посмішка іронічної, мужньої людини…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
