Дорожні нотатки · с. 16сторінка оригіналу ↗
ЯК ПРАВИЛЬНО НЮХАТИ ГОЛЛАНДСЬКІ ТЮЛЬПАНИ
Слово Просвіти, №30 за 2004 рік
… А ви кажете: тюльпани, вітряки, канали. Усього цього в Голландії не бракує, але вона починається не з квітів.
Бо шлях до Королівства Нідерланди пролягає через його посольство в Києві. Українські працівники посольства поглядають на відвідувачів із погордою осіб монаршої родини й не відмовляють собі в задоволенні хоч трохи, але познущатися з тих, хто прийшов по візи. — Пасматрєлі сєйчас на часи, сдєлалі виводи і прішлі завтра, — пані, якої за вікном багато, мов Руслани Писанки, демонстративно закриває його жалюзі. Інша приймає документи у вікні поруч і через кожні 15 хвилин зникає на майже стільки ж, із посмішкою пояснюючи знудженій чеканням черзі: “Я только чаю попіть”. Але нарешті у вашому паспорті з’являється шенгенська віза. Далі, як у приказці: чемодан, аеровокзал Бориспіль, Росія, мовою якої вам роздратовано пояснюють: — А ви чьо, нє можетє на монітор посмотрєть, куда вам ідті? — хоч “ідті” саме до тієї дами в уніформі, що пояснює. Менше з тим. Мене чекає славне місто Маастрихт, де Європейський центр журналістів проводить для них міжнародний семінар. І Маастрихт мене таки дочекався — тихий та екологічно чистий, мов якийсь західноукраїнський райцентр. Із середньовічними будинками, соборами й вузькими (ніби у Львові!) вуличками. З колекцією живопису фламандської школи в музеях і підземними печерами гори Сент-Пітерсберг, де цей живопис ховали від фашистів у роки війни. Під час воєн, що відбувалися раніше, тут ховалося від ворогів кмітливе місцеве населення, поки ті, сердешні, даремно шукали маастрихтців у порожніх будинках. Мабуть, і завдяки цьому в їхніх нащадків, як складається враження, проблем майже немає. Клопоти з’являються ближче до вечора, — коли сутужно з вільними місцями в кав’ярнях і ресторанах, напханих туристами. Тутешніх людей — аж 100 000, на вулицях перехожих мало. Може, й тому, що недільного дня всі сипонули на центральну міську площу (приблизно одна п’ята київського Майдану Незалежності) — у людей Фестиваль середини літа. Народні гуляння по-голландськи мають такий вигляд: по вулицях ходять мальовничі оркестри, серед яких яскраво-рожевими сукнями вирізняються музикантки нетрадиційної орієнтації. В інших, традиційних, — теж однострої й ударні інструменти в руках. То змагалися школи самби, ритмічно гамселячи в бубни так, що будьякий бразилієць позаздрив би. Публіка з представників чи не всіх рас і національностей сприймає видовище з щирою, майже дитинною радістю, витанцьовуючи разом із музикантами й ведучись на всі їхні провокації. Хоч би таку: диригент кілька хвилин терпляче вчить публіку, як треба аплодувати в унісон із мелодією. Відтак у нагороду всім бажаючим роздають безкоштовну колу — картина загальної ідилії, над якою пливе підозріло запашний дим від цигарок. Як і скрізь у Нідерландах, легкі наркотики в Маастрихті можна придбати й уживати, не вступаючи в конфлікт із законом, вельми ліберальним до курців маріхуани. Авторові цих рядків її пропонували тричі і стільки ж разів спіймали облизня (усе ж таки звання свідомої просвітянки зобов’язує, знаєте). Першого разу — в кав’ярні, яка тільки так називалася, а насправді була місцем споживання не лише кави. На розчарованому обличчі офіціанта, здається, було написано: чого ж ти сюди прийшла? Іншого разу на вулиці причепився господар крамнички з поетичною вивіскою “Зерна голландської пристрасті” й пишним кущем конопель (намальованих). Відтак — темношкірий хлопчина й біла дівчина на залізничному вокзалі пропонували купити в них “та-а-аких класних цигарок”, та ще й мені, як іноземці, зі знижкою — на честь того, що збірна Нідерландів потрапила в напівфінал Євро—2004. Ціни, як і назви, — різні, у місцевій рекламній газеті їх друкували поруч із гаслом “Зупиніть тих, хто розповсюджує наркотики!”. Отже, розжитися тим добром можна за 3,50 євро, а можна й за 22, — залежно від якості “карамельної мрії” чи “коричневого щастя”. Остання назва промовиста, мов купи іншого “щастя” у занедбаній громадській вбиральні. Одне слово, не судилося мені скуштувати голландської пристрасті. А спостерігати за її проявами довелося — просто на бруківці набережної річки Маас одного тихого вечора лежала собі закохана пара. Чемно обравши місце для любощів трохи обабіч, — щоб перехожим не заважати. До слова, — гомосексуальних пар, про нідерландську свободу для яких в Україні чула чимало, в Маастрихті жодного разу не побачила. Зате почула рішучу відсіч геїв на моє прохання зупинитися в їхньому готелі в Амстердамі. Це вже згодом до мене дійшло, де ночувати збиралася, купившись на інтернетівське оголошення про “дуже дешеві кімнати для гостей”. Господарі готелю надіслали холодно-офіційного електронного листа: ще якби ви, пані, були паном, може, й знайшлася б для вас кімната, а особам жіночої статі даху над головою не надаємо. Веселковий прапор вам, хлопці, в руки. Вік не забуду цілих 10-ти нічних годин в амстердамському аеропорту Шіпхоль, доки чекала на літак рідних українських авіаліній. У Шіпхолі порядному подорожньому переночувати ніде, хіба що на лавочці в кафе під дахом аеропорту. Сюди ж приходять ночувати місцеві дуже охайні бомжі, що не нагадують вітчизняних ні зовні, ні за запахом. І щойно мені наснився Київ, як поруч звідки не взялася компанія інших бомжів, дуже голосистих, вони гучно виконували якийсь-там свій фольклор. На що авторка цих рядків крізь сон відреагувала не зовсім політкоректним, та все ж цілком нормативним фольклором українським, щось у дусі “чорти б вас вхопили”. Могутня сила нашого слова — хлопці замовкли одразу й так само мовчки відійшли від лавочки на безпечну відстань. І щойно мені знову наснився Київ, як чемно розбудив службовець в уніформі. Він, звичайно, просить вибачення, але настійно радить мені не спати: “У нас тут, взагалі-то, спокійно, і ми гарантуємо безпеку всім пасажирам, але про всяк випадок… Ви ж розумієте”. Ще я розумію, що дурять українського туриста безбожно. Наприклад, казками про те, що національного голландського багатства — тюльпанів — із країни ніяк не вивезеш. Ще й як вивезеш — прозорі пакунки з цибулинками тендітних рослин можна собі купити за щонайменше 9 євро за кілька штук. Без жодної гарантії, щоправда, що вони приживуться у вас на Батьківщині. Або ще принада для наївних — група юних співвітчизниць модельної зовнішності буквально сприйняла оголошення: купуйте товари в Шіпхолі, і вам повернуть вартість авіаквитків. Потім похнюплені дівчата сиділи над
Головний редактор Любов Голота. Шеф-редактор Павло Мовчан. Редколегія: Л. Голота, Я. Гоян, П. Мовчан, А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук. Комп’ютерна верстка: Ірина Шевчук.
С-16
флаконами парфумів і пляшками з віскі й трохи не плакали — жодної валюти додому не повезуть. А продавці пояснили: це ж не гарантія виграшу, це тільки лотерея. У відповідь двометрова копія ляльки Барбі цідила крізь зуби: — Кидaли безсовісні, я ж увесь гонорар у вас спустила!
У літаку Барбі втішали подруги: — Да брось, харошая страна, в прінципє, даже єслі бєз дєнєг. Це той випадок, коли устами манекенниць говорить істина.
z
Людмила ПУСТЕЛЬНИК, Київ—Маастрихт — Амстердам—Київ
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, Київ, 01001. Тел./факс 228-01-30. E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://www.prosvita.com.ua Передплатний індекс 30617. Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті «Преса України». Зам. № 3301230. Наклад 16 000.
Засновник: Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи та світлини не повертає. Залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
