Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗
НЕ ВСІ ПРОГРАМИ — ПРО ГРАМИ
Слово Просвіти, №30 за 2004 рік
ОБИРАЄМО!
Продовження. Поч. див. “СП”, ч. 29 від 15—21 липня 2004 р.
Ми не закликаємо, а лише інформуємо наших читачів про наміри тих, хто хоче прийти до влади. Результат виборів, у кінцевому підсумку, залежатиме від нас, виборців. Від електорату, близько 32% якого, за даними різних опитувань, ще не визначилися, за кого хочуть (і чи хочуть) голосувати.
ХТО НАС ХОЧЕ РЯТУВАТИ
Справді, декому буває важко розібратися: за кого варто віддати голос, а від кого “не жди сподіваної волі”. Та й поінформованість наших громадян, як інколи кажуть, залишає бажати кращого. Тоді як бути? Треба спочатку усвідомити, що, обираючи президента, ми, по суті, призначаємо головного спеціаліста з управління державою. Отже, наш обранець повинен мати практичний досвід фахового і — що нині особливо важливо! — морального управління складним національним господарством та нашим суперечливим (далеким від одностайності) суспільством. А хто у нас продемонстрував найкращі результати у сфері чесного управління і не лише здатен управляти національним господарством у нинішній ситуації, а й змінити цю ситуацію на краще? Відповідь дає основне правило управління, яке допомагає зрозуміти ситуацію в суспільстві й у виборчих штабах (а отже, й майбутні дії кожного з нинішніх кандидатів у разі їх обрання): “У добре організованій системі використовуються факти, морально-етичні норми та інженерно-економічні методи організації Нації для досягнення добробуту, безпеки громадян і держави; у погано організованій — панують емоції, підступність, політична кон’юнктура, характери посадових осіб і припущення”. Методи чи характери? Факти чи припущення? Мораль чи політична кон’юнктура? Саме в цьому полягає сьогодні вибір. Але щоб зробити правильний вибір, треба спиратися на правило. Наскільки наведене вище правило є придатним для оцінки конкретних сил і дійових осіб на сцені спектаклю виборчих перегонів, — нехай досліджують читачі. У тому числі, аналізуючи фраґменти передвиборчої програми Комуністичної партії України, вміщеної на сайті цієї партії, принагідно звертаючи увагу на відому майстерність її провідників не лише читати, а й писати між рядками. Загалом ця програма комуністичної когорти, що йде на вибори під проводом Петра Симоненка, складається, переважно, з гасло-во-тезових постулатів, розміщених у п’яти розділах: — Шановні співвітчизники! (вступ) — Наші головні цілі… — Після перемоги на виборах зосередимо зусилля на вирішенні таких завдань… — Це дозволить… — Чотири заключні тези. Звичайно, щоб “зосередити зусилля на вирішенні”, треба спочатку перемогти. Проте вже зараз можна зрозуміти, що головним прагненням комуністів є прихід до влади. Президент-комуніст — уявляєте?! Опорною точкою прагнень, задекларованих у цій програмі, є порятунок народу. Теза порятунку народу є однією з ключових у вступі до програми: “Необхідні енергійні дії, щоб врятувати народ”. Цією самою турботою про порятунок народу програма й закінчується: “Комуністи йдуть до влади не заради самої влади, а заради служіння трудовому народу”.
У ТРАДИЦІЯХ БІЛЬШОВИЗМУ
Служіння трудовому народові… “Служу трудовому народу!” — урочисто й піднесено вигукували червоні московські комісари під час вручення їм орденів із червоним прапором за перемогу над українцями у війні громадянській. Так само радісно вигукували комуністичні секретарі й командири загонів НКВД під час їх нагородження за успішні операції “розкуркулення”, “експропріації”, “вилучення” в українських селян усього врожаю до останньої зернини задля успіху спланованого комуністами голодомору, про який нинішній керівник комуністів України заявив із трибуни Верховної Ради, що ніякого організованого голодомору не було. А комуністичної “боротьби проти українського буржуазного націоналізму” також не було? Чи, може, це було служіння трудовому народові? От чого насправді тоді не було, то це “трудового народу”. Натомість був працьовитий український народ, поневолений і, значною мірою, надурений комуністичною ідеєю (і ще досі в певній частині таким залишається), одну частину якого комуністи знищили, другу — перевели у категорію “трудовий ворожий народ” і вивезли на “труд” до концтаборів ГУЛАГу, третю — залякали репресіями, назвали їх “совєцький народ”, сховали за “залізною завісою” від голосів “з-за бугра” і поставили у черги за дефіцитом. А собі комуністи організували закриті розподільники, де по спецталонах можна було отримати все, і навіть таке, про що ані “совєцький народ”, ані, тим більше, — “трудовий народ” не могли навіть мріяти. Словом, “врятували”. Зараз комуністи знову хочуть “врятувати” український народ, заздалегідь перевівши його у своїй програмі в категорію “трудовий”… Час несе зміни і змінює не лише обличчя землі, а й нас. На жаль, принципово нічого не змінюється в інтенціях і методах комуністів. Знову вони лякають нас Заходом, і саме з цього починається текст їхньої передвиборчої програми: “Під час минулих виборів наша партія застерігала народ України щодо згубності нав’язаного Заходом політичного курсу, який проводить нинішній правлячий режим”. Бідний Захід! Виявляється, що він винний у тому, що під “мудрим” керівництвом “ґаранта” і за активної підтримки комуністами його ідей (ідей нинішнього правлячого режиму) у Верховній Раді, ми впродовж десяти років активно тупцюємо на місці, дивуючи весь світ своєю терплячістю, витримкою і довірою до програм, які нам вішають на вуха за-
Малюнок А.
мість макаронів. І, можливо, саме наша терплячість провокує комуністів, котрі в передвиборчій програмі так сформулювали свої головні цілі: — “Відродити народовладдя…” Комуністичне “народовладдя” ми вже проходили ще за часів вождя всіх народів, у епоху агітпунктів, коли 99,7 % громадян під примусом приходили на виборчу дільницю, щоб обрати одного функціонера з одного кандидата, запланованого комуністами. — “Здійснити соціалістичні перетворення…” Чи не занадто? Чи не досить було тих “соціалістичних перетворень” упродовж трагічних літ, минулих од 1917 року? Чи не занадто велику ціну заплатив український народ за комуністичні експерименти? — “Процвітання України в рівноправному союзі братерських народів суверенних держав” (Дещо незугарне формулювання, але так написано). Напрошується висновок, що комуністи з упертістю, вартою кращого застосування, прагнуть увійти знову в “союз нєрушімий рєспублік свободних”, яких — як співалося в цьому СССР-ному гімні — “навєкі сплотіла вєлікая Русь”. Чи не тому прагнуть, що в “союзі нєрушимому” перед українцями знову відкривається можливість бути
“свободно” висланими до іншої республіки, наприклад, на Колиму, щоб там, за словами Ліни Костенко, “…милуватись північним сяйвом”?
ПСЕВДОПАТРІОТИ, БЕРЕЖІТЬСЯ!
Нині комуністи обіцяють “припинення пограбування держави…”, “відновлення безперебійної роботи паливно-енергетичного комплексу…” Пардон, панове-таваріщі, а чому ж ви тоді голосували за відставку уряду Ющенка—Тимошенко, причому саме тоді, коли той уряд вперше за весь період незалежності України досяг очевидних переконливих успіхів у припиненні пограбування держави і відновленні безперебійної роботи паливно-енергетичного комплексу?! Чи, може, причиною вашого комуністичного невдоволення був той факт, що вказаний уряд Ющенка погасив багаторічну заборгованість із зарплат і пенсій та вперше виконав усі заплановані показники, в тому числі, з розрахунків із міжнародними фінансовими установами, не взявши жодної копійки кредитів? Не хотілося б оперувати припущеннями, але чи не тому комуністи відправили уряд Ющенка у відставку, що той уряд захищав національні інтереси України, тоді як основоположні інтереси комуністів-інтернаціоналістів у їхній програмі орієнтовані зовсім на інше: “… Розширення співробітництва з країнами СНД. (…) Росія і Білорусь — наші політичні союзники та історичні побратими. У союзі зними має бути й Україна”. Так званий “політичний союзник” і “побратим” комуністів цілком політично і “по-побратимськи” (тобто, відверто підступно!) на рівному місці влаштував українцям проблему Тузли, саботує демаркацію і делімітацію кордонів нашої держави, політично (і військово!) тисне на наш Крим і постійно шантажує за допомогою енергоносіїв. Проте це не заважає комуністам голосувати в українському парламенті за відверто антиукраїнський ЄЕП. Не можна зрозуміти інакше, ніж прагнення догодити своїм колегам-комуністам Росії (а заразом і некомуністичним прихильникам “єдіной і нєдєлімой”), програмну вимогу комуністів України про “надання російській мові статусу другої державної” в Україні. А на додаток до цього інтернаціонально-совєцького кульбіту в мовному питанні комуністи України ставлять собі за мету (тільки не смійтеся): “Захист української мови від сплюндрування псевдопатріотами”. Чи не від Вєрки Сердючки збираються захищати нашу культуру комуністи?
z
Євген ҐОЛИБАРД
РЯДКИ З ЛИСТІВ
Дуже прикро й від того, що досі не працює стаття Конституції про державність нашої української мови. Де, в якій країні в парламенті розмовляють хто як хоче. Мені подобається індійське прислів’я: “Курка ця місцева наче, а по чужому кудкудаче”. Адже мова в ньому не про курей, а про українців. Турбує те, що наша молодь їде за кордон наймитами, а дітей своїх залишають на своїх батьків, а ті не можуть дати їм ради. Владу потрібно змінювати, так далі жити не можна. А для перемоги на виборах потрібна єдність, якої нам бракує. Тепер одні збираються віддати свої голоси В. Ющенку, інші — В. Януковичу. Це вже несерйозно, потрібно визначитись; не дай Боже, знову буде фальсифікація або повториться “мукачівський варіант”.
z
Іларія ЛЕВИНСЬКА, м. Дубно Рівненської обл.
“Обласна програма розвитку та функціонування української мови на 2004—2010 роки” розроблена за правилом: “Государствєнний учім пятнадцатий год, но пока не пустілі в наш оборот!” Єдина українськомовна газета “Слобідський Край” перетворена в орган “обкому” і за формою, і за змістом! Немає місця на її шпальтах проблемам українства, кореспонденти газети “шукають” чомусь матеріали для “Українського сонника” у селах Шебекінського району Бєлгородської області Росії! Суботній номер газети вже наполовину друкується російською мовою. Український драматичний театр імені Т. Шевченка перестав існувати як український. “Творчі” здобутки театру яскраво демонструвалися постановкою “Мини Мазайла” так, що якби Микола Куліш побачив свій твір у харківському трактуванні, то, мабуть, прокляв би оцих “шанувальників українського слова”. Припинено трансляцію 3-ї програми Українського Національного радіо — каналу “Культура”. Радіоефір заполонив російськомовний продукт. Можновладці дуже полюбляють називати голову облдержадміністрації — губернатором, провели навіть акцію серед учнів шкіл — “Напиши листа губернатору!” Незабаром у Харкові буде споруджено пам’ятник “Першому губернатору Щетиніну!” Отакої! Українство треба розбудити! Інакше, “якщо нас кури не склюють знічев’я, то кіт, їй-бо, у попіл загребе”. Отож, нам треба не надувати щоки з відчуттям власної значимості та заслуг, а бути реалістами і самокритиками! Нехай Президент і його оточення вважають, що мобілізація адмінресурсу гарантує владі бажаний результат. А я вважаю, що ми повинні ефективніше проводити просвітницьку роботу, залучати до неї підготовлених, розумних людей. Поки що ця робота в занепаді, особливо на периферії.
z
Віталій РЯБОКІНЬ, смт. Комсомольське Зміївського р-ну Харківської обл.
Занепокоєння широкої громадськості (і не лише в Україні, а й далеко за її межами) майбутніми виборами та їх наслідками є цілком зрозумілим. Бо, незалежно від результату, ці вибори матимуть величезний резонанс і впливатимуть на структуру міжнародних і міжлюдських стосунків у Європі та світі. А як впливатимуть, — це вже залежить від конкретного результату, від того, хто стане на чолі держави. Тому є зрозумілою й різна спрямованість та різні підстави цієї занепокоєності. Залежно від того, хто очікує і кого очікує. Наприклад, як уже повідомлялося, керівник президентської Адміністрації В. Медведчук, виступаючи в Харкові на великому зібранні своєї об’єднаної партії, закликав зробити все необхідне, щоб не допустити обрання кандидата від опозиції.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
