Погляд · с. 5сторінка оригіналу ↗
СУРЖИКІЗАЦІЯ
Слово Просвіти, №30 за 2004 рік
Закінчення. Початок у числі № 29 (249) від 8-14 липня 2004 р.
КОМУ ДОРІКАТИ?
Варто пам’ятати: призвичаєння людей до суржика має різні спонуки та причини, тобто цілковито тут можливі й виправдальні мотивації. А крім того, не забуваймо: суржик — хвороба. Чи розумно було б дорікати комусь за наявність у нього хвороби? Інша річ — дорікати за небажання вилікуватися. Але і в цьому разі — дорікати кому? Лише особі? А державі, владі? І навпаки, — якщо державі, владі, то чому водночас і не окремій особі? Не вірмо, буцімто від індивіда нічого не залежить. Спадає на думку: суржик заганяє нас у глухий кут. Охоплюючи геть усі поверхи суспільства, господарем нашої мовної ситуації є сьогодні саме він. Можна сказати, що всіх тих, котрі ставляться до нього зневажливо, він “просить не турбуватися”. Чому? Тому, що свою приреченість, як уже зазначалося, він відчув би лише в національно зорієнтованій Українській державі. Але чи близько до цього? Невипадково саме в наші дні стала можливою навіть така постановка питання: “за” суржик чи “проти”? Особисто мене це не лякає, а все ж насторожує, адже згодьмося, що в самій допустимості цього “за” вже таїться певна готовність до капітуляції перед суржиком — хай, може, і не в повному обсязі, нехай часткової. Логіка, що нею оце “за” обставляють, точнісінько така, як і в прибічників офіційної двомовності, а саме: “такі історичні реалії”, “так історично склалося”, “що вже є, те є, отже, і сприймаймо його таким, як є”, і т. ін. Зрештою, це виправдання отого усім добре відомого обивательського принципу, висловлюваного суржиком і, зокрема, про суржик — яка разниця? Між іншим, на перший погляд, ніби й резонне оце яка разниця? Хіба не придатний для випікання і споживання хліб, скажімо, із суміші (суржику) жита і ячменю? Так вас можуть запитати, аргументуючи своє право на вживання мішанини української та російської мов. Ну й що, мовляв, що мішанина, “хіба ви мене не понімаєте?” Непросто, дійсно, заперечувати — надто тим, для кого духовно-культурні сфери просто не існують. Не кожного-бо переконає аргументація стосовно того, що якщо це — всьоравно, то чому ж тоді люди докладають зусиль до того, щоб суржику із того ж ячменю та жита не було, щоб зерно кожної культури було чисте… Мовляв, хіба не до цього ж принципу належить пориватися й у мові? Одначе біда втому, що насправді обиватель тут не крайній. Прислухаймося, прошу, до мови багатьох радіоканалів, а особливо — телевізійних програм, — і хіба не відчуємо спроб легалізації суржику й у ЗМІ, і в інших сферах нашого життя, про яке ті ЗМІ розповідають? Іноді ті спроби наче й непомітні — наприклад, ви чуєте: “більш широкий” (“более широкий”) (замість простого українського “ширший”) або “давайте працювати” (“давайте работать”) замість простої й органічної української форми “працюймо”. Подібні приклади — незчисленні.
ХТО — “ЗА”, ХТО — “ПРОТИ”?
Ось так зміцнюючи суржикову мову на офіційно-державному рівні, вже й ледь не на референдум готові винести: ви “за” суржик чи “проти”? До референдуму, мабуть, далеко, а от про суд над суржиком, що відбувся в Києві на початку червня 2004 року, згадати варто, тим більше, що і сам я був там допитаний як свідок. Винахідливим, дотепним видалося це театралізоване дійство. Був суддя у довгій мантії — відомий літератор і політик Олесь Доній (суд якого, як виявилося в кінці дійства, було підкуплено … на користь суржика — о, кого тільки не можна у нас підкупити!), був прокурор — широко знаний прозаїк Юрій Покальчук, був адвокат — талановитий письменник Богдан Жолдак (дещо з того, що виходить з-під його пера, він нарочито подає суржиком). Були також присяжні, численні свідки з боку звинувачувача та з боку захисника, хоча найбільше враження справляла вщерть заповнена переважно молодим людом зала Київського молодіжного театру. У плані привернення суспільної уваги до явища суржику акція видалася вдалою. І все ж, як не зазначити: те, що виявилося добрим для відбутої того дня доброї гри, навряд чи придатне для позатеатральних, тобто справдешньо-життєвих, сфер. І найперше це стосується вже згаданої полярності — ви “за” суржик чи “проти”? Сказав би я — украй спрощений підхід, що, як вже згадувалось, не враховує багатьох нюансів. Дійсно-бо, суржик — ракова хвороба мови. Уявімо, що хворого цією тяжкою недугою запитують: чи ви “за” свою хворобу? І якщо у відповідь чути “так, за”, — то хіба не випливає з цього висновок, що той, кого запитали, не тільки тяжко хворий, а й дурний? Але таке ж дивне враження справила б і відповідь “ні, я проти”, адже саме по собі “я проти” нічого не варте, якщо не поєднане з усією рішучістю і можливістю тяжку хворобу здолати. Цим я знову ілюструю неможливість однозначно-категоричного ставлення до суржику. Як явище, як тяжка хвороба мови він, звичайно, заслуговує осуду, адже, як слушно формулював Юрій Покальчук-прокурор, його належить судити навіть не за однією, аза кількома статтями: як форму диверсії (іншої мови на території мови української), як прояв державної зради (адже мова — найвизначальніша ознака нації, зраджувати її — значить зраджувати державу цієї нації), як засіб забруднення атмосфери (не всі бо з насолодою слухають суржик) і навіть як спосіб розтління малолітніх (розбещення молодого покоління Української держави у духовно-культурному плані). Тобто, підстав для принципового несприйняття суржика більше ніж достатньо. Але варто підкреслити: суржик є явищем, яке не слід ототожнювати з конкретними носіями суржику. Тут бо, й дійсно, різні причини та варіянти. Є — так скажу — ті “суржиконосці”, які свідомо витравлювали з себе природну українськомовність, помилково вважаючи той суржик, що на нього переходили, за російську мову (знову закликаю: “поязичені” українці — дніпропетровці, запоріжці, полтавці, тай ви, кияни, — запитайте, прошу, у москвичів чи петербурзців про якість вашої буцімто російської мови — і ви почуєте…); є, продовжу, зовсім мимовільні носії суржику (і їх найбільше), які вже засвоїли його як родовий спадок (часто в одній і тій же родині спілкуються однорідним суржиком представники різних поколінь); є ті, які звертаються до суржикових форм тому, що просто не знають форм літературних; є ті, які, добре знаючи літературні форми, все ж оперують суржиковими, аби “не виділятися”; є ті, суржик у мові яких засвідчує, що вони перебувають у дорозі від української мови до російської, але є й ті, чий суржик — то щабель у їхньому поступовому поверненні від російської до рідної української мови; є ті, котрі розуміють наявність суржику в своїй мові як ґанж, і є ті, котрі вбачають у ньому позасумнівну нормальність; нарешті, дуже багато тих, котрих усе це цілковито не турбує — саме оте яка разниця? Уже й це різноманіття варіянтів доводить, що якщо хтось наполягає на вимозі стерильного ставлення до мови, то чинить він так, принаймні, нерозважливо.
СУРЖИКОНОСЦІ НЕ ВИЛІКУЮТЬСЯ?
Як відомо, повного збігу літературної і розмовної мов у жодному народі немає. Є розмовні варіянти літературної мови, є діялектні варіяції, але в нас, в Україні, на першому плані — суржик. Те, що він хвороба, ненормальність, — очевидно, але це аж ніяк не стосується тих же діялектних форм, які, навпаки, на відміну од суржика, слід потрактовувати як мовне багатство, як джерело живлення тієї чи іншої мови. Культурні нації саме культурно, найдбайливіше ставляться до своїх діялектів, за приклад чого можуть послужити бодай німці. Маючи спільну німецьку літературну мову, як і ми маємо спільну літературну українську, до діялектного багатства у кожній із земель, з яких складається Німеччина, вони
Малюнок Олександра Михнушова виробили достоту ревне ставлення: розмовляють місцевими говірками, співають ними пісень, видають газети, журнали і книжки, щобільше — місцеві говірки діти вивчають у школі… Це ж стосується і місцевого народного одягу. Багато разів я спостерігав, з якою гордістю вбираються у нього, і то не тільки на свята, наприклад, баварці. До того ж, зіронізую, аніхто їм не закине, як і японцям за кімоно, буцімто це в них якась — по-нашому — “шароварщина”, що з якогось часу та з якогось дива (точно — не від розуму) почала надмірно тхнути навіть для частини наших патріотів. Просто — у світі ліпше за нас відчувають ситуації, до яких пасує розповсюджений європейський одяг, а так само й ті ситуації, коли людині не зайве або й доречно вдягти національне вбрання. За аналогією з останнім, діялектичні мовні пласти в сучасному світі цілком виведені за межі зневажливого чи поблажливого ставлення. Просто — співвідносно з мовою загальнолітературною, вони, як кажуть, знають своє місце. До речі, хибно дехто вважає, буцімто літературна мова повсюдно звучить на просторах сусідньої Росії. Досить заїхати у будь-яку “глубинку”, аби переконатися, що немало чого в мові аборигенів виявиться навіть незрозумілим. Веду це до того, щоб ствердити, по-перше, те, що діялекти і суржик — це зовсім різні явища (на жаль, не всі це розуміли й на згаданому дійстві у Київському молодіжному театрі), а по-друге, те, що снобсько-бридливе ставлення деяких наших патріотів-стерильників (так я їх називаю) до всього, що виходить за обшири літературної мови, жодної критики не витримує. І особливо ж, аби не перетворити високодосконалий витвір — українську літературну мову в мову кастову, не слід бридитися конкретними носіями неправильної мови. Так, носій діялекту засвідчує лишень безмежне багатство нашої мови, і вже цим заслуговує поваги. Але, фривольно сказавши, не зайвий чоловік і суржиконосець, надто з розряду мимовільних. Вважаю, що вже тим він не зайвий, що він і такі, як він, — то основна частина і нинішнього, й потенційного резерву українства. Хтось знає якісь інші резерви, інші можливості нарощування українством сили? Ні, інші відсутні. Гадаю, що для коригування позиції патріотів-стерильників вже й цієї аргументації мусило б бути достатньо. Так, суржик — зло, але працювати з його носіями маємо, повторюю, з винятковою педагогічністю та переконаністю у тому, що й без наших кпинів і кривлянь більшість носіїв суржику свій ґанж добре розуміє. Звільнити ж їх від враженості суржиком способом осуду та шельмувань не тільки нерозумно, а й неможливо. Та все-таки — що діяти з суржиком? Де ліки від цієї епідемії? Визнати його за другу офіційну мову, користь від чого буде та, що, як іронізував на згаданому суді О. Ірванець, у результаті цього російську мову було б пересунено на третій план? Заборонити? Але чи не найдотепніше висловився з приводу небезпечності заборони знаний телеведучий Микола Вересень. У цьому разі, застеріг він, Україна виявилася б просто паралізованою, бо ж ні президент, ні міністри, ні інші посадовці, ні депутати не змогли б виконувати своїх важливих для суспільства функцій. Чому? Тому що, рахуючись із загальносуспільною вимогливістю, усі засіли б за вивчення нормативної літературної мови… Жарт жартом, а кожному зрозуміло, що крім сфери ЗМІ та освіти, яким суржик має бути протипоказаний, жодні заборони неможливі.
ТО ЩО — МИ ПРИРЕЧЕНІ НА ЗБЕРЕЖЕННЯ СУРЖИКУ? СУРЖИКІЗАЦІЯ ТРИВАТИМЕ?
Ні, не триватиме — зупиниться, як тільки ми доможемося того, що курс державотворення буде, нарешті, у нас відрегульовано втому напрямі, про який вже згадувалося, — у напрямі будівництва національної Української держави, а сказавши інакше — нормальної держави типового європейського зразка. Типовий же європейський зразок якраз і означає: держава, яка ґрунтується на духовно-культурних засадах даної нації. На перший погляд, усе це — так ніби просто і гранично ясно, хоча насправді — скільки ж нерозуміння цих речей у частини нашого люду, а надто в тих, хто тужить за “союзом” чи якимись іншими державними об’єднаннями цього роду! Ось, скажімо, пенсіонер з Києва В. Попов у своєму листі запевняє мене (зацитую мовою оригіналу): “Интеграция Европы означает не только открытость границ, не только единую валюту, единые стандарты, но и единое руководство (власть) и в конце концов — единый язык (я уже дважды слышал от СМИ, что такая работа уже ведется)”… Зазначу з приводу цієї несусвітенної інформації хіба що таке: якщо десь якимсь диваком чи якимись диваками і здійснюється праця в цьому напрямку, то шансу на успіх вона не має і найменшого. Чому? Вже тому, що кожній європейській країні властивий традиційний культ своєї нації та своєї мови (включаючи і згадане найшанобливіше ставлення до діялектів). Це спостерігаємо й нині — у час дискусій довкола прийняття загальноєвропейської конституції. Чому б і не згодитися усім країнам Євросоюзу з тим, щоб зафіксувати в цьому документі спільні для всіх європейців загальнодемократичні права й обов’язки! Та в той же час (як не звернути на це уваги!), охоче пристаючи до цього, країни євроспільноти підкреслили своє прагнення й надалі залишатися національними державами. Тобто державами з власними національними мовами, власними національними культурами, посутні поступки стосовно яких у Західній Європі виключені. Навпаки — оберігання власних національних особливостей та відмінностей набуває тут останнім часом іноді майже гіпертрофованих форм (чи не тому, що дещо, як-от зі сфери звичаїв та обрядів, опинилося вже на межі щезнення?). Отже, опам’яталася з огляду на це Європа, схаменулася. Тоді яку Європу в ставленні до національних мов воліємо наздоганяти — ту, яка струшує з себе останню космополітичну куряву, чи ту, буцімто індиферентну до цього, якої насправді давно вже немає? Повторюю: хоча б у чомусь ризиковані кроки на найменше ущемлення чи відтіснення національних мов у Європі неможливі. Які маємо виводити уроки з цього щодо суржику? Так, він живучий — настільки живучий, що, як я переконаний, треба боротися не стільки з ним, скільки з обставинами та умовами, які його живлять. Утвердяться в Україні орієнтири національного державотворення, здобудуть реальний пріоритет, загальнодержавну підтримку й заохоту українська культура й українська мова, — і будьмо певні, що в умовах ось такого нормального, здорового культу рідної мови суржик відступатиме й відступатиме аж до свого повного — хай і в дуже віддалених од нас часах — щезнення. Утім, щойно зазначене стосується відповідної загальнодержавної атмосфери, створення якої ще треба домогтися. Але інша річ — конкретні мовці, позбавлення яких від суржика переважно залежить від їхньої власної волі, особистої готовності позбавитися нерішучості чи ледачості духу. Хто боронить перейнятися цим вже й сьогодні, переступаючи брак у країні належної суспільної мотивації корисності й потрібності таких дій і кроків? Насправді, тих, котрі переймаються (особисто мене в цьому переконує і пошта, що надходить на моє ім’я на Національне радіо), маємо сьогодні не так уже й мало. Ще більше тих, які готові перейнятися, лише б відчували бодай мінімальну державну чи суспільну підтримку й заохоту. Саме до них — тих, котрі прагнуть звільнитися від російськомовної залежності й утвердитися у якісному українському слові, я й звернув би такий свій заклик: якщо ви, мій читачу чи слухачу, перебуваючи на шляху до літературної української мови, наштовхуєтеся на перешкоду — на суржик, що його тяжко подолати, то я просто благаю вас — не знічуйтеся перед ним, не соромтеся вживати суржикові форми, якщо літературні не спадають на пам’ять. Разом із вами кожен розумний зрозуміє: у даному випадку суржик — явище переходове, минуще, неприємна зупинка на шляху до якісного оволодіння однією з найдосконаліших мов світу — українською мовою.
z
Анатолій ПОГРІБНИЙ, професор, голова Київської організації НСПУ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
