Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Є такі характерні люди, що в них ніби бачу всю історію мого народу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ДЗВОНИ ДО СХІД СОНЦЯ…

Слово Просвіти, №30 за 2007 рік

— Богдане Івановичу, поміж записів у зошитах цього мужньо. го священика є й такий про 1939 рік під заголовком “Позашкільна освіта”: “З приходом Червоної Армії 1939 року перестала існу. вати читальня “Просвіти” з ба. гатьма гуртками: жіночим, дра. матичним, духовим та молодіж. ним товариством “Луг”. Книжок по хатах люди не читали, бо ціла читальня.бібліотека осінню 1939 року була сконфіскована і спалена в огні представниками райвно”. Якісь історичні віхи безпосередньо торкнулися Ва. шої родини, адже там теж були активні діячі “Просвіти”? — Сьогодні стало модним шукати свої родинні герби у дворянських родах, навіть не маючи на це відповідно обґрунтованих підстав. Шукають і за кордоном, але починати треба зі своїх дідів, прадідів, які жили поряд, розпитати, яка доля спіткала їх і що в їхньому житті було найголовніше. Мені поталанило на родину, яка має великі хліборобські традиції й основи великої духовності. Цей стержень духовності тримався на моїй бабусі, яка недавно померла у 97-річному віці. До останнього дня вона пам’ятала все у деталях і починала розповідати з часів Першої світової війни. Мати, Ганна Василівна, була вчителькою початкової школи, на жаль, рано пішла з життя (у 54-річному віці), та запам’яталася всім як людина надзвичайно обдарована і талановита. Мешканці села знають, що таке сільський учитель, які обов’язки високої моральної відповідальності перед дітьми, їхніми батьками покладено на нього. У 60- ті, 70-ті роки минулого століття, коли я був дитиною, мати вчила співати на чотири голоси сільський хор, хоч не мала спеціальної освіти, а лише закінчила педагогічне училище. Для цього ходила за 15 кілометрів через два села і взимку, і в дощ. Це теж наклало відбиток на нас, дітей (нас було троє), і всі ми пішли шляхом мами, стали вчителями. Вона мала талант до ліпки, створила скульптури з пластиліну, які переходили з однієї виставки на іншу. Це просто шедеври на казкові сюжети, надзвичайно тонка робота. Навіть вишивка на запасці онучки була філігранна, із кольорових кульок, накладена голкою. Я зачаровано роздивлявся ці шедеври. Батько все життя працював у колгоспі на різних роботах, був завідуючим клубом, інженером. Зараз, відсвяткувавши 85-річний ювілей, продовжує будувати в селі церкву. Переніс інсульт, але став на ноги і сказав: “Мабуть, Господь зберіг мене для того, щоб я добудував церкву”. І ми його підтримуємо в цьому. У 20-ті роки на території Західної України, на Тернопільщині, Львівщині в тих селах, які відійшли до складу Польщі, надзвичайно інтенсивно розвивалася “Просвіта”. Вона була формою самовираження і самозахисту українського народу. Зокрема, мої родичі, дід і бабуся активно ходили у хати-читальні, передплачували просвітянську періодику. Цікаво, що “Просвіта” вела не тільки роботу, яка стосувалася формування національної свідомості, патріотичних переконань, а й значно ширшу, яка готувала, наприклад, дівчат до подружнього життя, молодих жінок до материнства, вчила доглядати дитину, вести хатнє господарство, підтримувати чистоту в оселі, доглядати домашніх тварин і, звичайно, навчали кулінарії. У нас зберігається, як реліквія, записник із рецептами різних страв, який бабуся вела в середині 20-х років. Моя дружина інколи зазирає у нього і використовує ці поради. — Слухаючи Вас, із таким жалем дивишся на нинішні се. ла, де ніхто не займається предметно соціальним життям родини, і молодої, і старшої, і, взагалі — людини. Тож заради чого були ті зусилля наших предків — аби зараз ми спосте. рігали руйнацію сім’ї, а це ж під. валина держави? Та я розумію: логічно, що Ви, зростаючи в та. кому середовищі, в такій роди. ні, зацікавилися історією свого села. — Ще в школі я зацікавився назвою села Хоростець. З великим задоволенням спілкувався зі старшими людьми, дідами, які пасли череду. Вони народилися у кінці ХІХ — початку ХХ століття (їм було по 70—75 років). Це справжня історична академія. Практично всі пройшли фронти Першої світової війни, дехто побував у полоні. Брат моєї бабусі надзвичайно багато знав і розповідав про родоводи, про коріння. І ми в цих розвідках із ним дійшли до 7-го коліна. У мене є ціле дерево роду, яке я записав, сягнувши аж ХVIII століття. Серед моїх предків і ремісники, і сільськогосподарські працівники, були й поважні люди. Прадід був напів-солтис, тобто, заступник старости села. Як згадували в селі, “справедливо судив”. Тому його постійно обирали до старості, хоч він того вже й не хотів. Але його просили, бо він справедливо судив, навіть якщо це стосувалося сусідів чи когось із родини. — І його не могли підкупити глечиком ряжанки чи іншим да. рунком? — Ніяким чином! Сільська мораль була надзвичайно високою. Практично не було крадіжок до 60-х років, не замикали хат, бо знали: якщо людина щось украде, то увесь рід називався так, як предмет, який украли. Це було тавро на все життя, на покоління правнуків. І це була така моральна пересторога, що не потрібно було інших законів і покарань. — Скільки можна перейме. нувати родоводів наших сучас. ників і навіть відомих людей за цим принципом! — На жаль, так. Отож, розпитуючи своїх односельців, я цікавився походженням назви нашого села Хоростець, як називалися окремі сільські околиці, наприклад, Гора, Кібці. Розпитував про легенди, якими було оточене моє дитинство. І вже студентом історичного факультету Київського університету ім. М. Драгоманова, готуючи дипломну роботу, я в сховищах рідкісних книг знайшов заборонену тоді книжку Івана Крип’якевича “Коротка історія Зборова до початку XІХ століття”. Наше село від Зборова за 7 кілометрів, а там була описана вся околиця. Тож я знайшов, що село вперше згадується у переписах 1503 року. Зробив виписку і надіслав додому цю радісну звістку. Мама зверху позначила “лист історичний” і поклала в домашній архів. Минув час, і моя сестра, вже вчителька, побачила лист і вирахувала, що наближається 500-річний ювілей села. А я вже тоді збирав усі матеріали про село і ховав у теку, відкладаючи на той час, коли буде можливість написати. Коли ж виникла така нагода, я взяв цей матеріал і подивися на нього крізь призму сучасних історичних знань і напрацьованих наукових досліджень.. Якщо оглядати історію сіл України, то ми відстаємо в багатьох аспектах від західної науки, у нас дуже мало краєзнавчих досліджень, тоді як у західних країнах кожне містечко чи село має свою книгу. І житель цього села пишається своєю історією, знає і примножує власною. У нас раніше краєзнавство було заборонено, ще в тридцяті роки названо буржуазною наукою… Тому ми й не маємо нині загальноприйнятої наукової концепції, особливо давньої історії. Якщо її немає, то вибудовуються самостійні підходи в науці, і їх треба осмислювати і обґрунтовувати. — А отже, Ви виробили влас. ну концепцію дослідження істо. рії села… — Назва Хоростець на побутовому рівні трактувалася так. Після того, як село спалили татари, і жителі втекли у Корчунки, а потім повернулися назад, один із них поселився в урочищі Дубина, де була криниця, вона є досі. Кажуть, там стояла каплиця, яка потім пішла під воду, і на Великодні свята чути до схід сонця дзвони. Люди там промивали очі, і це допомагало відновити зір. Тож в урочище вони ходили за хмизом, і ніби цей Стець допомагав їм в освоєнні нового місця: хороший Стець, Хоростець. Іще я подивився на топоніміку і гідроніміку навколишніх сіл і загалом гідроніми і топоніми України. Побачив дуже багато цікавих речей, пов’язаних із давньоязичницьким богом Хорсом, який у пантеоні праукраїнських богів посідав одне з головних місць (за вісім років до прийняття християнства “стояв” у Києві на великокняжій горі). Я здійснив етимологічне дослідження від імені Хорса, пов’язане з назвою українців, як аріїв або оріїв. Корені “ар”, “ор” — це “світло” на санскриті. Тобто, це сонячні люди, сонцешанувальники. Такі самоназви віднайдені не тільки на українському Правобережжі, Лівобережжі, а й у Словаччині, Білорусії, аж до іранського нагір’я. Це пов’язано з племенами, які тут розселялися. Ще в студентські роки, коли ми зустрічалися з відомим тоді радянським істориком Борисом Рибаковим, який приїжджав на 1500-річчя заснування Києва, маститий академік говорив про те, що у Києві слабка історична школа, не вивчається давня історія, історія Київської Русі. Нас, українських студентів, це ображало. У тому аспекті, в якому викладалася тоді історія і в якому вона осмислювалася, звичайно, не припускали дискусій. Але ми слухали лекції відомих тоді істориків, це Січкар, Березовчук, які у вигляді критики концепції Грушевського, Антоновича, Петрова говорили про старі традиції України-Руси… — Вони вам усе.таки цей іс. торичний матеріал подавали… — Так, у вигляді критики цих фактів. Але суть ми вловили. Тому я будував свою концепцію на тому, що відбувався безперервний розвиток українських племен, які, відходячи і повертаючись на ці терени, або викидаючи зі свого лона цілі молоді гілки, племена, які відходили на схід чи захід, у всі сторони світу, відчували з ними спорідне- …це наша історична пам’ять. У своєму рідному селі знайшов і опублікував зо. шити священика о. Павла Олійника з унікальними записами історії краю пер. шої третини ХХ століття професор, доктор історичних наук, академік Україн. ської академії історичних наук Академії наук вищої школи, директор Інституту політології, соціології і права університету ім. М. Драгоманова Богдан Івано. вич АНДРУСИШИН. Він автор 150 праць з історії України, з історії держави і права, історії Церкви, профспілок, культурологічних питань, а ще численних монографій, присвячених сучасному осмисленню соціально.економічних про. цесів революції 1917 року. А починав він із дослідження історії рідного села.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин