“Відчуваєш кожним нервом рух полотна. Живого полотна”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ПІВСТОЛІТТЯ ПРОКОПА КОЛІСНИКА
Слово Просвіти, №30 за 2007 рік
Василь ГЕРАСИМ’ЮК
Передивлятися художні картини на моніторі комп’ютера — справа, звісно, невдячна. Але є свої моменти. Коли ти на виставці живописця чи в його майстерні зосереджуєшся на якомусь облюбованому полотні, а пізніше на іншому, то, як мовиться, перебуваєш у безпосередньому контакті з митцем, із його замислом та вмінням. А тут — перед очима калейдоскоп. Щоправда, ти можеш зупинитися, де забажаєш, збільшивши потрібний твір до можливих меж — контакт хай не такий, як у першому випадку, але все-таки вийде. Проте я зловив себе на думці, що біля монітора якраз зупиняєшся рідко (хоч мимоволі виокремлюєш полотна, які бачив “наживо”), а знову і знову “проганяєш” перед очима згаданий калейдоскоп. Прекрасно розумієш, що всього не охопити, але у випадку, коли авторові виповнюється півсотня, подібне бажання все ж виникає. Отже, проглядаю роботи Прокопа Колісника. Як казав, багато впізнаю — вже бачив, але цей “комп’ютерний ансамбль” по-своєму вражає. Та про це пізніше. Спочатку ні з того ні з сього згадується кілька строф із вірша одного поета, якого я перекладав у юності. Точніше, надто відійшов від оригіналу і вийшов не переклад, а переспів. Там ішлося якраз про художника. Художники тих часів, коли ми жили в найстрашнішій, яка лишень буває, імперії, “імперії зла”, імперії “войовничого атеїзму”, але це не означає, що в цій імперії не народжувалися поети і художники, а декотрі з них були максималісти, як Стус чи Заливаха; були й інші. Були всілякі, і не тільки в Україні, а й у Грузії чи Латвії, Молдові чи Росії. Згадав я, розглядаючи “калейдоскоп” Колісника, кілька строф. Інші забув, забув, де переклад/переспів надруковано тоді повністю. Якби не Прокіп, я взагалі все це назавше забув би. А тут… Ось ці рядки: Рука і лоб. Двох світлих плям намул — і погляд губиться. І погляд — сумнів. Але за мить, пробивши мислі сутінь, спалахує і дивиться впритул.
І дивиться! Й така в нім повнота художества, оголеність не мертва, що відчуваєш нервом, кожним нервом рух полотна. Живого полотна. А далі вже — як доля. Є як є. Єдиний коридор, одна дорога До врат Дахау, до престолу Бога, до вернісажу. Кожному своє. Я був тоді зовсім юний, і ця “одна дорога” ніяк не вкладалася в моїй голові. Хоч жив, як і всі, в імперії, і вже добре знав її закони. А ось тепер, через 30 років, коли імперія впала і живемо в сякій-такій, але самостійній Україні, я, розглядаючи твори різних шукань і втілень, з якими давній мій приятель підійшов до свого п’ятдесятиліття, також збагнув, що та “єдина дорога”, прописана в часи совєтської імперії, набрала чітких обрисів. Вона справді єдина. Ось тільки концтабір міг бути вітчизняним. Він таким, зрештою, і був. Прокопа завжди виказувала, точніше, ніби зраджувала, якась метафізична тривога. Жодного разу не пригадую його умиротвореним. Хіба що на полотні. Дуже рідко. Коли йдеться про дитинство. Тобто про Поташню. Твір називається “Благодать над Поташнею”. Хай це буде єдиний його твір, який я назву в
Степ ІІІ цьому короткому слові. Спочатку перед монітором я зафіксовував на папері назви багатьох полотен, але потому чомусь перестав. Я мимоволі почав застосовувати до побаченого музичний принцип підходу. Для прикладу — мотиви. Ніяк не обминути, а завжди починати з релігійних мотивів. Сказати, що Прокіп релігійний художник — це в його випадку сказати дурницю. Релігійний — це про того, який раптом збагнув, що крім одновимірного сприйняття світу існує (як не крути!) ще щось. А Колісник із цим “ще чимось” народився. Він — християнський художник. Коли я писав про метафізичну тривогу, то мав на увазі той стан душі, в якому перебуває художник перед вибором. Християнство, як відомо, дає вибір, можливість вибору. Навіть у совєтській імперії, навіть на тій “єдиній дорозі”. Навіть тоді, коли раптом стає абсолютно ясно, що жодного вибору не існує. Жодного. Саме тоді є вибір обрати волю Божу або волю диявола. Те або ін-
Художник з матір’ю ше. Вибір художника зафіксовано на полотні. Прокіп Колісник далекий від іконографії. Він просто зробив свій вибір. Тому на полотнах із християнськими мотивами він просвітлений. Сказав же я — вибір зроблено. Але, врешті, це видно кожному. Наше покоління формувалося в час швидкісного вимирання генсеків. Трагедія настільки перетворювалася на фарс — просто на очах — що вже, здається, ніхто не вірив у реальність концтабору. Муляжними видавалися всі ті черненки та андропови. Але для митця історія не починається з 1991 року чи трохи раніше, скажімо, зпочатку “перестройки”. Соціальні мотиви (з усіма революціями та іншими катаклізмами) можуть бути на периферії свідомості живописця. Соціальні мотиви Прокопа Колісника, як у вузлі, зв’язані у тій же Поташні, де можна зібрати приятелів на пленер, бо там, у Поташні, все-таки сходила благодать, а це означає, що є від чого “танцювати”, тобто починати, тобто не втрачати людської гідності. А що протиставити? Цьому безкінечному, безмежному і незбагненному злодійству співвітчизників, що вирвавшись із тисячолітнього рабства, ні до чого іншого не мають жодного нахилу. Якщо не в Поташні, то невже в Києві — у місті убивць із мінімумом книгарень та виставкових залів і максимумом іномарок та гральних автоматів — зустрічати художникові полудень віку? Або в Чернівцях чи Вінниці — також у містах убивць і переважна їхня більшість — представники нашого покоління, але їхній дос-
Власта від мені не потрібен, бо викликає лишень омерзіння. А без досвіду Прокопа Колісника митцям нашого покоління вже не обійтися, бо це — досвід невтомного шукача, де пошук невіддільний від найбезпосереднішої емоції, де відсутнє мавпування західних зразків, а постійно присутній прорив до особистої національної мови, присутня воля до стилю, і проблема навіть такої, яку нині маємо, України, є насамперед проблемою стилю. Про постійну тривогу я вже казав. Але варто повторити — повторюю. А над Поташнею сходила благодать. І вона буде реальною, як батько і мати, хоч слово “реальна” для неї не підходить, як не підходить до неї жодне полотно і жодна барва. Не підходить навіть така насичена і животворна колористика Прокопа Колісника. Нічого не підходить. Тільки смирення. І вірність своїй дорозі. Єдиній. До вернісажу. До престолу Бога. До врат…
Прокіп КОЛІСНИК
* * * Малюю, тому що люблю. Кажуть, що малює той, хто має що сказати. Малюю тому, що хочу запитати. Кажуть, що малює той, хто хоче прикрасити. Малюю тому, що хочу окультурити. Кажуть, що малює той, хто хоче ствердити. Малюю тому, що хочу зрозуміти. Кажуть, що малює той, хто хоче заперечити. Малюю тому, що хочу знайти. Кажуть, що малює той, хто хоче показати. Малюю тому, що хочу запропонувати. Кажуть, що малює той, хто хоче заробити. Малюю тому, що мушу вижити. Кажуть, що малює той, хто вміє щось сказати. Малюю тому, що шукаю. Малюю тому, що люблю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
