“Чи збудуємо державу без мови та історичної пам’яті?” · с. 11сторінка оригіналу ↗
ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ ПАТРІАРХ ЗА СТІНОЮ
Слово Просвіти, №30 за 2007 рік
Петро АНТОНЕНКО Фото Володимира БЕРЕЖКА
14 липня 1995 року під час прогулянки в Ботанічному саду раптово помер предстоятель Української Православної Церкви Київського патріархату Патріарх Володимир. Через 4 дні, 18 липня, сталося те, що пізніше назвали “кривавим вівторком”: міліція жорстоко побила людей, які зібралися на Софійському майдані на похорон Патріарха. Віруючі й священнослужителі хотіли, за церковними канонами, поховати Патріарха в нашій головній святині — Софійському соборі. Влада кинула на людей озвірілу міліцію. Так “кривавим вівторком” було відзначено першу річницю режиму Кучми. Чи думав хтось тоді, що цей режим розтягнеться на десятиліття? Як і про те, що могила Патріарха, похапцем похованого під удари міліцейських кийків просто на Софійському майдані, так і залишатиметься там і через 12 років. Навіть без елементарної огорожі, які є довкола могил на будь-якому сільському кладовищі. У смороді іномарок, поруч із паркінгом. На поталу алкоголікам, які вмощуються зі своїми пляшками просто на останки Патріарха, християнина, людини. 14 і 18 липня тут, посеред спекотного міського гамору, пройшли дві убогі церемонії, про які боляче, але потрібно сказати. Відзначали роковини смерті Патріарха і роковини “кривавого вівторка”. Якби те багатотисячне море 18 липня 1995 р. могло заглянути на цей майдан на 12 років уперед, люди, мабуть, вжахнулися б не менше, ніж від побоїща. Жменька людей біля осиротілої могили. З десятків національно-демократичних організацій були представлені, й то символічно, лише кількома людьми, ОУН, КУН, УНП, Товариство політв’язнів і репресованих, “Просвіта”, Братство Андрія Первозванного, Спілка офіцерів. У пер-
УКРАЇНОФОБІЯ
Микола ЦИВІРКО
Якщо у неділю ввечері ввімкнути телеканал “Україна”, а саме: “Футбольний вік-енд”, і поцікавитись не тільки результатами чергового туру першості України, а й думками деяких донецьких журналістів, то легко переконатися: передвиборна пропаганда почалася. І не треба заколисувати себе тим, що Партія реґіонів довго не може визначитись із верхівкою свого списку. Головне інше. Виконроби проросійського крила нашої політики взялися за звичну справу — розбовтали білу, сіру і чорну фарби і залежно від конкретних обставин видають на-гора із шахтарською прямотою ту чи іншу ідеологічну продукцію, покликану формувати в Україні певні настрої й орієнтири. Докази? Будь ласка. Випуск “вік-енда” 22 липня було присвячено двом подіям — скандалові навколо демаршу Францеліно Матузалема, який утік із донецького “Шахтаря” і знайшов притулок в іспанській “Сарагосі”, і новому придбанню того ж таки “Шахтаря” — вже аж ніяк не юній італійській “зірці” Крістіано Лукареллі. Оцініть лишень, якого рівня публіцистичного узагальнення досяг журналіст, аналізуючи причини загалом звичайної, не сказати б, банальної події. Матузалем скористався лазівкою, вигаданою чиновниками ФІФА для молодих футболістів (до 25 років), і перервав контракт із “Шахтарем”, можливо, побивши глеки з норовистим головним тренером гірників, а можливо, втомившись від не вельми ший день панахиду з двома священиками відправив настоятель невеликої парафії Серафима Саровського, капелан ОУН-УПА отець Сергій Ткачук. 18 липня служив по покійному і всіх жертвах тоталітарного режиму син Патріарха Володимира о. Тарас. Усе! Більше якихось слідів українських православних конфесій, насамперед тієї, яку очолював Патріарх, помічено не було. Пом’янути покійного Патріарха своєї ж церкви не зволив жоден із єпископів, яких у наших конфесіях — десятки і десятки. Це що — продовження незатихаючої всі ці роки теми про дуже непрості останні роки Патріарха, обставини останнього періоду його життя й самої смерті? У перший день, на роковини смерті, на панахиді не було жодного загальнонаціонального телеканалу. Голова Братства Андрія
Панахида на могилі
Первозванного звернувся із запрошенням до одного дуже чесного й демократичного, як він себе позиціонує, каналу. У відповідь почув: “А скільки там буде людей?” Людей було мало як для телесенсацій. Але невже справа в кількості народу, а не в значимості події і людини, яку вшановують? За телевізійною логікою “кількості” телекамери слід направляти на київські базари і пляжі. Або на шоу всесвітнього гомосексуаліста, яке додумалися провести на МАЙДАНІ, тому самому, який після Помаранчевої революції варто писати не просто з великої літери, а великими літерами. Головному МАЙДАНІ держави. Втім, чому дивуватися, коли наша так звана “еліта” заспішила засвітитися на цьому гомотлі, ще й приплативши за це по тисячі доларів. Не пожертвувавши копійки ні на
Тарасову, ні на будь-яку іншу церкву. Ось куди треба бігти нашим телекамерам. Невідомо чому, але 18 липня, на другу акцію, кілька телеканалів з’явилися. Щоб дати куценькі сюжети. Очевидно, тоді варто нагадати не лише про “чорний вівторок”, а й про цю видатну людину — Патріарха Володимира. Василь Романюк (у миру) народився на Галичині 1925 року. Боєць ОУН-УПА, дисидент-правозахисник, блискуче ерудований випускник духовної академії, богослов, публіцист. Два тюремні ув’язнення від комунорежиму: 10 років — за діяльність в ОУН- УПА, ще 9 років, уже в 70-ті, за правозахисну діяльність, зокрема участь у знаменитій Українській Гельсінкській Спілці. Золота медаль ООН за видатні заслуги у громадській, правозахисній діяльності.
Виступає Герой України Євген Пронюк
Смерть завадила отримати цю нагороду. Ось хто покоїться під стінами Софії, посеред міського тирловища. По сьогодні, на сором Україні, не вирішено головне питання — достойне поховання Патріарха. Цього безуспішно добивається створений ще 1996 року Громадський Комітет представників духовенства й мирян з ушанування пам’яті Патріарха Володимира (Романюка). Ця організація, яку очолює голова Спілки політв’язнів і репресованих Євген Пронюк, марно б’ється об мур дикунства і україножерства, товщий, мабуть, Софійських стін. По сьогодні так і залишається чорною сторінкою “чорний вівторок”, досі не розслідувано обставин злочину і не покарано винних. Такі люди, як Патріарх Володимир, завжди були ворогами народу — того, що у владних кріслах. Очевидно, є ними й після впокоєння у земному житті. Правда, кажуть, кожна влада варта свого народу.
російських словах, де мало б бути “ґ”, та деяким іншим суто фонетичним нюансам. Але навіщо все це творцям “Адвоката”? Для них вихідець з України — це малокультурний прибулець, небажаний конкурент на ринку робочої сили. Звісно, й мова його груба, неприваблива. Хіба з огляду на це спаде на думку Крістіано Лукареллі вивчити її, а не великий і могучий? Від контрастного протиставлення двох мов — російської й української — діячі російського мистецтва не можуть утриматися навіть тоді, коли їхній персонаж — українець — цілком позитивний. Згадайте Ваню Пасюка у фільмі “Місце зустрічі змінити не можна”. Такий собі простакуватий салоїд на тлі духовно багатих і достатньо ерудованих Жеглова і Шарапова. Згадайте, про всяк випадок, і те, як під час судового процесу серійний убивця і маніяк Чикатило почав вимагати перекладача, заявивши, що він член Народного руху України. Ось, мовляв, хто вашою неблагодатною мовою користується, а ви ще хочете зробити її мовою богослужінь у православних церквах. Приклади з телебачення — українського й сусіднього — можна, звичайно ж, множити і множити. І повірте, їх досить, аби вималювалася чітка тенденція, а точніше, генеральна лінія певних політичних сил, яким Україна, її народ, її мова і культура — мов кістка в горлі. І важко вже визначити: чи українофобство вони використовують для того, щоб завоювати голоси доморощених шарікових на нових парламентських виборах, чи навпаки, передвиборну гонитву намагаються використати для розхитування ненависної їм України?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
