“Кожний домашній пес є не лише другом, а й лікарем родини”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
МИ І НАШІ ЗВІРІ
Слово Просвіти, №30 за 2007 рік
Володимир ВОЙТЕНКО, професор
Кінь, корова, коза, вівця, свиня, буйвол, верблюд, кури, гуси, качки, індики, собаки, кішки і бджоли — ось наші здобутки на шляху від головатої мавпи — пралюдня до Homo sa- piens. Тваринний світ також дає нам цікаві (навіть зворушливі) приклади співжиття — науковці називають це симбіозом, — але не йдеться про щось настільки цілеспрямоване й доконане, подібне до того, що заради своїх інтересів винайшло людство. Ми так звикли до тваринного товариства, що навіть не уявляємо свого існування без чотириногих партнерів. Єдиним, що можна поставити в один ряд із доместикацією (одомашненням і олюдненням) тварин, є створення культурних сортів сільськогосподарських рослин (та, мабуть, і квітів). Після того настала черга технічного прогресу: колесо, друкарський верстат, радіо, літак, комп’ютер… Це, якщо говорити відверто, спричинилося не лише до позитиву; техногенні деформації людської психіки і забруднення землі, води та повітря стають дедалі небезпечніші. Втім, і тварини долучаються до переліку наших нещасть: бруцельоз і “коров’ячий сказ”, собачий сказ, пташиний грип, мавп’ячий (?) ВІЛ/СНІД… За все мусимо колись і чимось платити.
ЛЮБІТЬ СОБАК! Першому вовкові, який наблизився до людського вогнища і започаткував собою собаче плем’я, зробити це було важко. Чи легко було долати психологічні перепони людині, яка першою кинула вовкові не головешку, а недоїдок? Хочу наголосити: люди одомашнювали вовків, собаки “одомашнювали” (гуманізували) людей. Роль вовка-собаки у розвитку цивілізації безсумнівна. Собачі вуха та ікла вивільнили людині час для мозкової сверблячки. Поклавши на друзів вартову службу, частково — полювання, наші пращури плідно задумалися над сутністю життя. Як сказав російський зоолог М. Богданов, “собака вывела человека в люди”. Наразі запрошую на ферму сріблясто-чорних лисиць, щоб познайомитися з дослідженням генетика Д. К. Бєляєва. Найкраще хутро з найбільшою кількістю срібла виростає на хребтах найдикіших тварин, які до того ж мають низьку плодючість. Чим краще хутро, тим лисиця агресивніша, тим менший має приплід. Д. К. Бєляєв залишав на розплід тварин, найприхильніших до людей. Зрештою виникло свійське лисяче плем’я, яке по-собачому штурхається носом у руку дослідника. Саме на це і був спрямований експеримент. Але водночас — “сам по собі” — виник супутній шлейф. На відміну від диких, свійські лисиці навчилися гарно гавкати, їхні хвости загнулися у собачий “бублик”, а вуха, які стирчали догори, впали. Статеве дозрівання “домашніх” лисиць прискорилось, а плодючість зросла. Отже, доместикація зачепила не одну ознаку, а комплекс фізіологічних і психологічних властивостей. Собаки пройшли цей процес 50 тисяч років тому. Але — увага! — дружба між собакою й людиною вплинула не лише на звіра, а й на людину. Собака є вовк, доместикований людиною, але людина є пралюдень, гуманізований собакою. Різні породи собак, виведені за допомогою цілеспрямованого добору, уособлюють різні властивості свого творця — людини: є лагідні, слухняні, розумні, хоробрі, віддані й навіть жертовні, а є — таки є! — дурні та хижі. Як люди… Моя улюблена такса Лорі мала п’ятеро братиків-сестричок. Усі вони змагалися за сосок у верхньому ряду материнського живота. Одначе Лорі пірнала під них, на самий низ, і у нижньому ряду — сама! — розкошувала. Усі п’ятеро у своїй картонній колисці спали щільною теплою купкою; Лорі на хитких ніжках йшла в інший куток і засинала наодинці. Так трапилось, що, підрісши, впродовж року Лорі не зустрічалася зі своєю матір’ю; коли побачення відбулося, полізла шукати маминого молочка, а втішена мама їй, як цуценяті, вилизувала вушко. Вівчарка Альфа працює сторожем на базі відпочинку. На численних курортників не звертає уваги, але якось упізнає “чужаків”, на яких треба гавкати. Киця Катька, теж “приписана” на базі, десь помандрувала; одне з її кошенят вилізло зі схованки на білий світ і кричить дитячим голосом. Альфа, послухавши, бере кошеня в пащу і несе до своєї миски. Безпорідна, кошлатенька Жанна… Втім,
цій казці не буде кінця. Собака — друг людини, але ще варто подумати, хто має більшу вигоду від цієї дружби. Прекрасний плакат висить в одній із київських ветеринарних поліклінік: “Лікар лікує людину, а ветеринар лікує людство”. Виявляється, що й собака може бути лікарем. У медичному центрі міста Пітсфілд (США) посаду “терапевта” обіймає вівчарка Моллі. Вона пройшла спеціальний курс навчання і підсилила свою, властиву кожному собаці, здатність відчувати емоційний стан людини. Волохатий психолог безпомилково діагностує пригніченість чи надмірну збудженість окремих пацієнтів і на свій собачий кшталт проводить сеанси психотерапії. Щоранку Моллі чергує біля дверей клініки і дружньо вітає її відвідувачів. На прохання хворих Моллі стала “асистентом” лікаря-психолога, вона бере участь у його прийомі. Чи це дуже дивно? Загалом — ні. Кожний домашній пес є не лише другом, а й лікарем для всієї родини. Серйозні дослідження кардіологів показали, що одужання після серцевого інфаркту є швидким у тих, хто має можливість зазирнути в очі чотириногого друга і погладити його шляхетний собачий лоб. А ось хворим на гіпертонічну хворобу, виявляється, дуже пасує киця — ви їй щось привітне, вона вам “мур-мур”, а кров’яний тиск знижується, прискорений пульс уповільнюється. Спілкування з дельфінами сприяє розумовому розвитку дітей з важкими вадами психіки… В Україні є певний досвід використання коней для психоемоційного стимулювання дітей з церебральним паралічем, і досвід цей — обнадійливий.
НАШ ДРУГ СВИНЯ Усі люблять сало (а як із часником і теплим хлібом!), але не можна сказати, що любимо свиню: і така вона, і сяка… Одначе наукові досягнення останніх років свідчать, що саме свиня допомагає розв’язати одну з найгостріших проблем медицини. Почну здалека. Щоб уникнути безкарного проникнення в організм мікробів і пов’язаних з цим інфекційних захворювань, маємо потужну систему імунного самозахисту. Її стратегічне завдання полягає у тому, щоб розрізняти, де “своє”, а де “чуже”. Мікроб, безумовно “чуже”. Відтак, розпізнавши загрозу, організм мобілізує імунний самозахист для її подолання. Скажімо, ви загнали у палець скабку, а разом із нею мікробний бруд. Минає година-друга, і на чужаків “кидаються” спеціалізовані до цього клітини крові (лейкоцити). Вони поглинають і перетравлюють мікроби, хоч при цьому гинуть самі. Краплина гною навколо скабки — свідчення цієї запеклої боротьби. За такою схемою розгортається імунна драма і при таких важких захворюваннях, як чума, віспа, сибірка чи тиф. Хоч зброя для самозахисту в різних ситуаціях може бути тут різною, завжди лишається чинним закон: розпізнай, де “своє”, де “чуже”. Механізм розпізнавання ґрунтується на тому, що в оболонці кожної живої клітини є білковий “прапорець” (антиген), “кольори” якого для різних організмів є такими різними, як кольори державних пра-
Фото Олександра Литвиненка порів. Патологію (у т. ч. важку і навіть фатальну) можуть спричиняти помилки двох типів: якщо “чуже” організм вважає “своїм” (відтак не бореться з потенційним окупантом) або якщо “своє” здається “чужим” (що має наслідком самознищення, автоімунний процес). Усе відбувається, як у військовій авіації: в небі з’явився незапланований літак — знизу питають “ти хто?” — секретний автомат на борту сигналить “я — свій”, і хай Бог боронить від того, щоб автомат дав помилкову відповідь чи на землі його неправильно зрозуміли (якщо він і справді “свій”). Гаразд, але до чого тут свиня? Не поспішаймо. Річ у тім, що деякі клітинні антигени (“прапорці”) мають відмінність не лише у різних організмів (людини чи мікроба), а й у різних людей. Наприклад, я маю ІV (АВ) групу крові, і переливати мою кров можна лише таким, як я (ІV-АВ). Якщо ж (хай Бог боронить!) помилково перелити мою кров комусь іншому, його імунна система викине штандарт “у нас чужий!” Почнеться боротьба крові проти крові, наслідки якої можуть бути трагічними. Так розгортаються події і при пересадці (трансплантації) органів (нирок, серця, печінки) однієї людини іншій. Тисячі людей, яким треба трансплантувати, скажімо, нирку, впродовж місяців (а то й років) чекають, поки знайдеться для пересадки нирка з такими, як у них, антигенами. Якщо ж структура антигенів хворого і пересадженої нирки неоднакові, його імунна система “з’їдає” пересаджений орган — собі на шкоду. Навіть невеликі антигенні розбіжності спричиняють “трансплантаційну хворобу”. Через брак антигенно сумісних донорів (і органів) сьогодні лише один із трьох хворих, які потребують пересадки, може дочекатися операції, а відтак сподіватися на порятунок. Це — за світовою статистикою; в Україні справа стоїть набагато гірше. У такому контексті не дивують (справжні чи вигадані) страхіття про крадіжки здорових органів під час операцій, не пов’язаних із трансплантацією; про зникнення людей, яких позбавляють життя і “пускають на органи”; про використання з такою ж метою немовлят, украдених у пологових будинках. Чутки завжди бувають перебільшені, але правдою є те, що ситуація на трансплантаційному ринку (жахливе поєднання слів) провокує кримінал. Свиня (повернемося до неї) за багатьма біологічними властивостями є близькою до людини. І хай це нікого не ображає… Упродовж багатьох років саме на свинях вивчалися і вивчаються перебіг і засоби лікування гострої променевої хвороби, випробовуються деякі лікувальні препарати. Щоб ці дослідження зробити дешевшими, вчені навіть вивели лабораторних “маленьких свиней” (“міні-піг”). І ось нові повідомлення. З’явилася надія, що ближчим часом матимемо свиней зі слабкими антигенами (бляклими клітинними “прапорцями”). Пересадка органів від таких свиней
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
